Розділ 149 — Розділ 149

Прогноз Айзека частково справдився.

Наразі суспільна думка була геть несприятливою для Клаудіусів, і люди були готові відкинути будь-які пересічні спростування.

Проте з'явилося дещо більше, ніж «пересічне спростування».

А саме — виступ людини, яка першою висунула звинувачення проти Клаудіусів у створенні таємного фонду.

Священник Педро.

— З почуттям глибокого каяття зізнаюся: сумніви, які я висловив щодо герцогського дому Клаудіусів, виявилися непідтвердженими й були озвучені без належної перевірки фактів.

Однак цього разу слова священника Педро підхопила не якась низькопробна «жовта» преса, що публікувала лише брудні плітки...

А одне з провідних видань імперії.

Його заява миттєво збурила суспільство.

— Висуваючи звинувачення, я виявив легковажність і навіть як слід не перевірив документи, які мали б доводити існування таємного фонду. Проте згодом, провівши перехресний аналіз матеріалів, я виявив у них чимало прогалин та невідповідностей.

— Не сміючи виправдовуватися, скажу лише, що ці документи я отримав безпосередньо від Великого храму. Я й помислити не міг, що в них можуть бути помилки. Утім, я чудово розумію, що це ніяк мене не виправдовує.

— Я щиро перепрошую за те, що квапливо надав розголосу неперевіреним даним, через що новоствореному фонду Клаудіусів було завдано жахливого удару по репутації та моральному іміджу.

Водночас герцогський дім Клаудіусів надав докази того, що ніколи не створював жодних таємних фондів.

Це були документи, нотаріально завірені самою імператорською родиною.

Надійність цих матеріалів була бездоганною.

— Мені справді кортіло це дізнатися. У Великому храмі стверджували, що через Клаудіусів, які нібито привласнювали пожертви під виглядом таємного фонду, притулки на окраї не отримували належної підтримки. Проте Клаудіуси надали незаперечні докази того, що ніяких таємних фондів не існувало.

— У такому разі, куди ж зникла та величезна сума, яку охрестили «таємним фондом»?

Окресливши це питання...

Священник Педро із запалом продовжив:

— Крім того, є ще один підозрілий момент: хтось намагався позбавити мене життя.

— Герцогський дім Клаудіусів урятував мені життя, а також розслідував особу нападника й повідомив її мені. Це був найманець. Щоправда, хто саме його найняв, поки що не з'ясовано.

Глибоко вдихнувши, священник Педро знову поставив тверде запитання:

— Якщо я помру, кому це буде найвигідніше?

У цій ситуації Клаудіуси виступили з офіційною заявою, підливши олії у вогонь:

«Хоча священник Педро завдав колосальної шкоди герцогському дому Клаудіусів, ми вибачаємо йому.

Священник Педро був лише знаряддям у чужих руках і не мав лихих намірів щодо Клаудіусів. Він лише щиро турбувався про дітей, які перебувають під його опікою.

Священник переходить під опіку нашого фонду. На знак спокути за свій вчинок він погодився безкоштовно працювати у фонді протягом одного року.

Крім того, фонд "Діти Клаудіуса" повністю бере на себе забезпечення й підтримку вихованців притулку Романа».

Побачивши, як шляхетний дім великодушно приймає суперника, який, хоч і без злого наміру, але встромив їм ножа в спину, суспільна думка миттєво змінилася на протилежну.

— Боже мій, герцогський дім Клаудіусів і справді надзвичайно великодушний!

— Хай там як, але факт залишається фактом: священник Педро безпідставно напав на дім герцога.

— Звісно, але це свідчить лише про те, що пан герцог чітко розрізняє особисте й робоче, хіба ні?

— Як би це сказати… це з усіх боків показує Великий храм у не найкращому світлі…

Коли священник Педро лише висунув свої звинувачення, Великий храм відреагував дуже стримано.

Ніби квапливо намагаючись провести межу й відмежуватися від заяв священника.

Те, що тоді сприймалося як обережність, тепер виглядало як жалюгідна й ница поведінка.

— Між іншим, якщо Клаудіуси справді не створювали таємного фонду… куди ж поділися ті гроші?

— Отож-бо. Виходить, величезна сума пожертв просто випарувалася?

— Хіба ми не мусимо з'ясувати, куди пішли ці кошти?

Оскільки хвиля суспільного обурення покотилася в один бік, імператорській родині довелося дістати свій головний козир — Податкову службу.

— Великий храм — це святе місце, де перебуває Богиня!

— Як ви смієте судити людськими мірками святилище Богині…!

Великий храм обурився й підняв затятий опір.

Проте їхнє прагнення придушити все авторитетом наразилося лише на холодну й ворожу реакцію суспільства.

— Навіть якщо це Великий храм, якщо є підозри, їх треба розвіяти, хіба ні?

— Ваша правда. Вони що, сподіваються просто спустити все ось так просто?

Коли ситуація вкрай погіршилася, Великому храму довелося з важким серце погодитися на податкову перевірку.

І тоді таємниця пожертв розкрилася.

З'ясувалося, що кошти стікалися до кишень священнослужителів Великого храму.

Коли в пресі детально висвітлили розкішний спосіб життя кількох священників, репутація Великого храму впала на саме дно.

— ...Як верховний священник, який мав вести священників правильним шляхом, я відчуваю повну відповідальність за те, що сталося. Я щиро перепрошую перед народом імперії.

Урешті-решт, не в змозі здолати людський гнів, верховний священник виступив із безпрецедентним публічним вибаченням перед усією країною.

Проте косі погляди в бік Великого храму нікуди не зникли.

З іншого боку, притягнути до відповідальності верхівку — священників рівня головного священника та вище — так і не вдалося.

А все тому, що…

— Я здогадувався, що вони з самого початку планували обрубати кінці й перекласти провину…

Уважно вивчаючи газетні статті, герцог видав короткий іронічний смішок:

— Але й уявити не міг, що вони діятимуть настільки продумано.

І це було не дивно, адже з самого початку всі фінансові справи було спихнуто на священників рівня заступників та нижче.

Вище духовенство заздалегідь підготувало собі безліч шляхів для відступу.

У результаті відповідальність понесли лише дрібні священники, які потяглися вервечкою під суд, а от «голову» цієї гідри так і не вдалося спіймати.

— Справді, мати такий талант і використовувати його лише в подібному напрямку — це теж треба уміти.

Скрушно цокнувши язиком, герцог підняв дещо зі столу.

Він легко підкинув предмет у повітря й знову схопив його.

Блиск.

У пальцях герцога відбив світло латунний ґудзик.

І це був той самий ґудзик, вилучений у найманця, який намагався вбити священника Педро.

— Цей ґудзик… він належить герцогському дому?

— Так. Якщо бути точним, це ґудзик із форми лицарів Клаудіуса. Оригінал.

Погляд герцога звузився:

— Найманець свідчив, що його завданням було вбити священника Педро й підкинути цей ґудзик біля його тіла.

— Тобто він навмисно приніс його із собою?! Щоб підставити наш дім?!

Принцеса не тямила себе від люті й тупнула ніжкою.

— Де, у біса, він узяв цей ґудзик?

— Один із наших лицарів нещодавно виходив у місто й обронив ґудзик, — герцог легко знизав плечима. — Чесно кажучи, один ґудзик — це дрібниця, тож він просто отримав новий і забув про це…

Я не змогла приховати тривожного виразу обличчя.

Якби священника Педро справді вбили, а біля тіла знайшли цей ґудзик…

Про це навіть думати не хотілося.

— То як, замовника вдалося знайти?

— Ні. Гм… якщо точніше, знайти-то знайшли, але ситуація досить неоднозначна.

Герцог рідко висловлювався в подібній формі.

Ми з принцесою вдвох витріщили очі, мов перелякані кролики.

— Замовник і найманець зв'язалися через Гільдію найманців. Звісно, у гільдії й гадки не мали, кого саме замовляють вбити, — герцог зітхнув і продовжив: — Проте особа замовника, вказана в реєстраційних даних гільдії, виявилася доволі дивною.

— Хто це?

— Це житель, який мешкає на землях маркіза Еванса.

«Знову маркіз Еванс…»

Я мимоволі насупилася.