Розділ 152 — Розділ 152

Кронпринц, який був одного віку з ними, насправді був значно ближчим із Дітріхом, аніж із Айзеком.

З Айзеком вони трималися відчужено й холодно, а от із Дітріхом їх спокійно можна було назвати друзями.

— Якщо Кронпринц повертається, хіба не влаштовуватимуть великий бенкет?

Не знаючи чи й не зважаючи на те, що Айзек був не в гуморі, Серафіна із сяйливими очима вела далі:

— Якщо раптом організують бенкет, я хотіла б просити вас стати моїм партнером…

Почувши її благальний тон, Айзек лише посміхнувся зі зневагою про себе.

Щоб ця пихата дівчина, яка безпідставно задирала носа, першою попросилася в партнерки…

Схоже, останнім часом Серафіна справді перебувала у скрутному становищі й розпачі.

— Здається, усі просто тихо зберуться вузьким колом близьких людей і разом пообідають.

«Близьких людей».

Від цих слів у Серафіни серце пропустило удар.

Адже це означало, що вона з високою ймовірністю не отримає запрошення.

— …Ось як. У такому разі ви, пане первосвященнику Еванс, звісно ж, отримали запрошення…?

— Можливо, я буду присутнім як представник Великого храму.

Як-не-як, перебіг останніх подій виглядав так, ніби імператорська родина стала на бік герцогського дому Клаудіусів.

Тож аби зберегти добрі взаємини з Великим храмом, вони навмисно призначили та запросили Айзека, адже саме він опікувався опікунським фондом храму.

Це був своєрідний політичний жест у стилі: «Корупцію у Великому храмі вже викорінено, тож ми більше не піддаватимемо сумніву вашу репутацію».

— Т-тоді партнер…

Серафіна зібрала всю свою відвагу й поставила запитання.

Проте…

— Ну що ви, це ж лише звичайний обід, партнер там зовсім не обов’язковий.

Айзек м’яко провів лінію.

Він не став, як колись, прямо й грубо відрізати: «Та як ти взагалі смієш думати про таке місце?», утім…

— А як щодо принцеси Клаудіус…?

— Вона буде присутня. О, точно.

Айзек навмисне, ніби тільки-но пригадавши, ударив по найвразливішому місцю й зачепив комплекси Серафіни:

— Кажуть, панна Ансі також буде серед гостей.

Обличчя Серафіни болісно скривилося.

— Якщо ви зблизитеся з Її Величністю Імператрицею ще трохи більше, то й ви, панно Лопес, неодмінно отримаєте особисте запрошення від імператорського дому.

— Т-так… — стиснувши зуби, відповіла Серафіна.

— Прошу, випийте ще чаю.

Айзек знову наповнив її наполовину порожню чашку.

Серафіна разом із теплим ковтком чаю змушена була проковтнути заздрість та почуття неповноцінності, що підступали до самого горла.

…Чомусь той чай, який ще мить тому здавався таким запашним, тепер гірчив на язиці.

***

У робочому кабінеті, залитому яскравим сонячним світлом, Її Величність Імператриця у перерві між справами переглядала стос листів.

— Гм… Знову від панни Лопес.

Взявши до рук один із листів, Вона розгублено зітхнула.

Серафіна Лопес.

Чесно кажучи, Вона підтримувала ці взаємини лише заради поваги до Великого храму.

Звісно, її приязне та ласкаве ставлення не викликало роздратування.

Хоч у ній і відчувалася певна марнославність, хіба не всі панночки її віку поводяться так?

Імператриця вважала її по-своєму милою, але…

«Я вдячна за турботу про моє здоров'я, але листи надходять аж надто часто».

Імператриця була матір'ю всієї величезної Імперії.

Звісно ж, вона мала безліч особистих справ, яким мусила приділяти увагу.

Вона не могла безкінечно відповідати на кожне приватне послання.

«Можливо, варто попросити її бути стриманішою?»

Злегка насупившись, Її Величність кинула погляд на куток робочого столу.

Там стояла ваза, вщерть наповнена пишними розквітлими трояндами.

Білосніжні краї пелюсток, укриті червоними цятками, мали дивовижну привабливість, яка захоплювала погляд.

А головне — ця квітка була їй надзвичайно знайомою.

Адже…

«Розанно».

Це була троянда, яку її подруга плекала з особливою любов'ю.

«Це троянда, яку дуже любила моя мати, і я випадково змогла знайти її саджанці.

Я надсилаю ці саджанці й Вашій Величності.

Щиро сподіваюся, що ці квіти принесуть Вам радість.»

Згадавши картку, яку єдина донька Розанни надіслала разом із саджанцями, Її Величність глибоко вдихнула розкішний, притаманний лише цій квітці аромат.

— Розанно, твоя донька виросла такою чудовою красунею… — піддавшись почуттям, стиха мовила вона з ніжністю й смутком у голосі. — Якби ж ти тільки могла бачити, якою дорослою й прекрасною стала Еванджелін…

Попередня герцогиня Клаудіус та Її Величність Імператриця змалечку були найближчими подругами.

Коли герцогиня виходила заміж, саме Імператриця спіймала її весільний букет.

А коли Імператриця знемагала під тягарем державних обов'язків, герцогиня підтримувала й втішала її всім серцем.

Опора й розрада на все життя…

…Хто ж міг подумати, що Розанна так раптово покине цей світ?

— …

Імператриця висунула шухляду столу.

Попорпавшись у глибині, вона торкнулася пальцями стосу листів і витягла їх назовні.

На конвертах рукою відправниці було виведено ім'я: «Розанна фон Клаудіус».

Папір, який від часу став скоріше кольору слонової кістки, ніж білим, блищав від частих доторків.

Її Величність навмання витягла один із листів.

[Люба моя Агнесо.

Привіт, Агнесо.

На дворі так похолодало, як ти почуваєшся?

Я отримала зацукровані лимони, які ти мені надіслала.

Токсикоз був просто жахливим, але зацукровані лимони смакують неймовірно. Щиро дякую тобі.

Уявляєш, Дітріх так надувся й заявив, що йому геть не потрібні ніякі братики чи сестрички.

Але коли я тихенько запитала його знову, він сказав, що якщо вже хтось і має з'явитися, то краще молодша сестричка. Хіба це не мило?

Але мені насправді байдуже, буде це хлопчик чи дівчинка.

Я лише молюся про те, щоб дитина народилася здоровою.]

Судячи з усього, цей лист було написано невдовзі після того, як вона завагітніла Еванджелін.

У кожному рядку Розанна випромінювала абсолютне щастя.

Повільно перечитуючи лист, Імператриця відчула, як її очі наповнюються сльозами туги.

Але саме в цей момент…

— Ой?

Її очі широко розплющилися від здивування.

Чорнило, яким герцогиня написала цей лист, здалося їй дивовижно знайомим.

Темне, майже чорне чорнило з виразним зеленуватим відтінком.

— Гм…

Замислившись на мить, Імператриця почала переглядати листи, отримані останнім часом.

Серед них їй на очі потрапив лист від Серафіни.

— Колір чорнила абсолютно однаковий?

Це ж дуже рідкісний відтінок, але треба ж — точнісінько такий самий колір.

Дивовижний збіг.

Утім, цей сорт чорнила навряд чи був єдиним у світі, тож вона просто знизала плечима й раптом завмерла.

У цю секунду її скроні пронизав гострий, розривний біль.

— Ох…

Якщо замислитися, то останнім часом вона й справді почувалася не найкращим чином.

У горлі дерло, і здавалося, ніби у неї піднімається температура…

«Мабуть, нічого страшного».

За звичайних обставин вона б одразу викликала лікаря, але зараз симптоми здавалися незначними, а сама вона була надто зайнята, тож просто не мала на це часу.

Державних справ була ціла купа.

Тож вона вирішила покликати особистого лікаря трохи пізніше, коли розгребе основну роботу.

До того ж…

«Невдовзі повертається мій син».

На губах Імператриці розквітла тепла усмішка.

Вона не бачила сина цілих три роки!

Тож вона мала намір з особливим завзяттям та старанністю підготувати святковий обід, аби гідно зустріти його.

***

За кілька днів.

Нарешті Його Високість Кронпринц повернувся до столиці.

Замість гучних урочистостей імператорська родина вирішила влаштувати скромний обід, запросивши лише члени імператорської сім'ї та найближчих людей.

— Герцогу Клаудіус!

Кронпринц, якого я бачила вперше, виявився красивим чоловіком із відкритим та доброзичливим виразом обличчя.

Загалом він був дуже схожий на Його Величність Імператора, проте його відкрита, щира усмішка була точнісінько такою, як у Її Величності Імператриці.

— Я чув новини. Подейкують, у тебе з'явилася кохана?

Стоячи поруч із герцогом, я лише спантеличено переводила погляд.

У той самий час кронпринц гучно й щиро розреготався та міцно поплескав герцога по плечу:

— Щоб знайшлася панна, яка покохає такого непохитного, мов брила, герцога — їй треба висловити окрему подяку!

— Так, я й сам їй неймовірно вдячний.

— Що?

На мить кронпринц застиг із шокованим обличчям, ніби його вдарили по голові.

А герцог, навіть бровою не повівши, твердо повторив:

— Я сказав, що безмежно вдячний своїй коханій.