Розділ 153 — Розділ 153

— ...Ви... Ви й справді герцог Клаудіус?

На це дурне запитання герцог лише подивився на кронпринца поглядом, повним невимовного презирства.

Після чого, ніби навіть не вважаючи це вартим відповіді, він представив мене:

— Моя кохана, панна Ансі.

— Вітаю Його Високість Кронпринца. Я — Ларієт Ансі.

Я присіла у реверансі та додала формальне вітання:

— Рада бачити Вас у доброму здоров’ї після повернення.

— ...

У той самий момент брови герцога ледь помітно сіпнулися.

Водночас обличчя кронпринца засяяло пустотливою усмішкою.

— Невже герцог ревнує лише через те, що твоя кохана мовила до мене пару слів із ввічливості?

— Зовсім ні.

— Та ні ж бо? Мені здається, що саме так!

Посміхаючись і дражнячи герцога, кронпринц весело привітався зі мною у відповідь:

— У будь-якому разі, я справді радий нашій зустрічі, панно Ансі. І... о, принцесо Клаудіус.

— Вітаю Його Високість Кронпринца.

Панна граційно виконала реверанс. З якого боку не глянь — це була витончена, готова світська панянка.

Проте, дивлячись на принцесу, кронпринц, схоже, мав геть інші думки...

— Принцеса теж уже так виросла, — грайливо мовив кронпринц до Еванджелін. — Ви ж були геть крихітною, як мишеня, тож мені аж цікаво було, коли ви нарешті виростете.

На мальовничій усмішці принцеси пролягла виразна тріщина.

— І доки ви збираєтеся тримати мене за дитину, Ваша Високосте?

— Та скільки ми вже знайомі, аби згадувати про дитинство... Ні, але все ж таки, я як-не-як кронпринц. Чи личить вам так моторошно на мене дивитись?

Стосунки між герцогським домом та імператорською родиною споконвіку були добрими, і це стосувалося також взаємин між кронпринцом та братом і сестрою Клаудіусами.

Я з посмішкою спостерігала за цією трійцею, яка весело перекидувалась шпильками.

— А до речі, Її Величність Імператриця ще не прибула? — раптом спитала Еванджелін, здивовано нахиливши голову.

Це питання цікавило й мене.

Адже імператриця мала таку вдачу, що завжди приходила заздалегідь перед важливими заходами, аби все ретельно перевірити.

І тут на завжди сяючому обличчі кронпринца вперше з’явилася тінь.

— Річ у тім... Щось матінці віднедавна трохи зле.

— Її Величності Імператриці?

Не лише принцеса, а й ми з герцогом здивовано витріщили очі.

Кронпринц важко кивнув головою.

— Насправді я казав їй, що бенкет зовсім не обов’язковий і краще перепочити... Але вона наполягла, що неодмінно хоче провести цей прийом.

Ну що ж, почуття Її Величності можна зрозуміти.

Напевно, вона прагнула використати цю нагоду, аби хоч трохи згладити конфлікт між Великим храмом та герцогським домом.

«До того ж це нагода побачити сина, з яким вона довго не бачилася».

Материнське бажання подбати про рідного сина цілком природне, чи не так?

І поки я уважно слухала розмову, це сталося геть випадково: мій погляд зупинився на первосвященнику Айзеку Евансу, який стояв у кутку бенкетної зали.

«Ой?»

Первосвященник був повністю зосереджений на розмові.

Настільки, що навіть не помітив мого погляду, спрямованого на нього.

Чомусь по спині пробіг тривожний холодок.

Тим часом розмова тривала далі.

— Її оглядав лікар?

— Ну... Кажуть, що це легка застуда, — кронпринц знизав плечима. — Напевно, повпливала накопичена втома, тож їй потрібен цілковитий спокій.

І саме в ту мить...

На губах первосвященника Айзека Еванса з’явилася ледь помітна посмішка.

Я аж очі витріщила.

«Він посміхнувся?»

Така дивна посмішка сама по собі лякала, але й ця його мовчанка була неприродною.

Будь це звичайний первосвященник Еванс, він би вже зі шкіри ліз, аби вставити бодай слово у розмову з кронпринцем.

Адже було очевидно, що первосвященник має непомірну жагу до марнославства та прагне бути в центрі уваги загалу.

Він завжди прикладає зусиль, аби обрости зв’язками серед високопоставлених осіб.

Але саме в цей момент:

— Його Величність Імператор та Її Величність Імператриця заходять! — гучно оголосив слуга про прибуття імператорського подружжя.

Імператриця увійшла до бенкетної зали під руку з імператором.

На її обличчі не було ані краплі рум'янцю — воно було абсолютно блідим. Губи геть пересохли.

У мене аж серце в п'яти пішло.

«І справді... Вона виглядає заслаблою».

Незважаючи на це, Її Величність м'яко привіталася із запрошеними гостями:

— Дякую вам усім, що завітали.

Теплий погляд імператриці повільно оглянув кожного присутнього.

— Зібрані тут люди несуть на собі найважливіші обов'язки Імперії, — з ніжністю підсумувала вона. — Сподіваюся, ви й надалі вірно підтримуватимете не лише Його Величність, а й кронпринца.

— Слухаємося вашого наказу, Ваша Величність.

Усі присутні висловили свою шану.

— Що ж, тоді давайте на цьому завершимо офіційні вітання, — імператриця силилася всміхнутися. — Прошу вас, насолоджуйтесь бенкетом.

Та невдовзі, всупереч бажанню Її Величності, гості не змогли як слід насолодитися прийомом.

Адже стан імператриці погіршувався щохвилини.

Вона не просто не могла нічого з'їсти, а й сиділа, міцно заплющивши очі, наче намагалася стримати напад нудоти.

«Ваша Величність... Ви справді в порядку?»

«Їй би варто піти перепочити».

Присутні вже навіть не приховували свого занепокоєння, перезираючись між собою.

Зрештою сам імператор вирішив утрутитися, аби владнати ситуацію:

— Імператрице, може, тобі варто піти й перепочити?

— Батько правий. Ви виглядаєте дуже зле, — стурбовано підтримав кронпринц.

— Ні. Все в порядку...

Імператриця, що відповідала з блідим обличчям, раптом широко розплющила очі.

А потім підняла тремтячий вказівний палець.

— Ч-чудовисько!

Вона вказала пальцем у порожнечу і пронизливо закричала.

Люди не змогли приховати спантеличених виразів обличчя. Воно й не дивно, адже місце, куди вказувала імператриця, було абсолютно порожнім.

— Це точно зійшов демон!

— Імператрице, що з тобою?!

— Матінко!

Спантеличені імператор і кронпринц рвучко підхопилися зі своїх місць.

Водночас в очах імператриці застиг первісний жах.

— Т-ти прийшов убити мене? Ні, я не хочу вмирати!

Бряжчання!

Тремтячи всім тілом, імператриця зрештою повалилася на підлогу.

Проте вона, здавалося, навіть не відчула болю.

— Врятуйте! Хто-небудь, допоможіть!!

Імператриця билася в конвульсіях і кричала. Здавалося, вона бачить якусь галюцинацію.

У її зазвичай розумних очах зараз не було навіть натяку на фокус чи свідомість. На охопленому панікою обличчі не залишилося й крихти глузду.

— Ні, не треба...

Очі імператриці, яка билася в судомах, закотились.

Вона гепнулася на підлогу, немов оберемок гнилої соломи.

— О Боже, Ваша Величність!

— Вона палає!

Поки шоковані люди кинулися до непритомної імператриці, лише одна людина залишалася стояти з абсолютно спокійним виразом обличчя.

«Первосвященник Айзек Еванс».

Первосвященник Еванс дивився на знепритомнілу імператрицю багатозначним, проникливим поглядом. Він був не просто спокійним — у ньому не було ані найменшого вагання.

Дивлячись на цю безтурботну фігуру...

Мене охопило якесь лихе передчуття.

...Я відчула, як моїм хребтом пробіг мороз.

***

Наступного дня.

— Гмм-м...

Між бровами міцно сплячої Серафіни пролягла глибока зморшка.

— ...що це.

— Тому... імператриця...

— Та що за...

Крізь стіну ледь чутно донали глухі, приглушені голоси багатьох людей.

Увесь спільний міський маєток був оповитий якоюсь дивною шумною атмосферою.

— Та ну, справді!

Ніби намагаючись виграти ще трохи часу на сон, Серафіна нарешті роздратовано підхопилася на ліжку.

— Чого це всі так метушаться з самого ранку?!

Хоч це й був спільний міський маєток, але все ж у ньому мешкали аристократи, тож зазвичай тут панувала тиша.

І такий гамір означав...

«Невже геть усі мешканці міського маєтку вже прокинулися?»

Як і належить аристократам, ранок у спільному міському маєтку зазвичай починався досить пізно.

— Мені справді треба піти й сказати їм, щоб стулили пельки.

Серафіна встромила ноги в капці та зібралася піднятися.

Ні, якщо точніше — вона лише мала намір встати.