Розділ 156 — Розділ 156

Стан Її Величності Імператриці продовжував лише погіршуватися.

Не те що не було жодних новин про те, що вона опритомніла, а й висока температура ніяк не спадала.

Тож казали, що імператорські лікарі тримали під пильним контролем найменші зміни в її стані.

Через погані новини, що надходили щодня, в усій Імперії панувала пригнічена атмосфера.

Герцог і далі залишався в імператорському палаці. Окрім виконання своїх звичайних обов'язків, він робив це ще й для того, щоб особисто стежити за здоров'ям імператриці.

Окрім цього, у мене з'явився ще один привід для хвилювання.

— Ево, тобі треба щось з'їсти.

— ...

І цим приводом для хвилювання була саме принцеса.

Повернувши до мене згаслий погляд, принцеса похитала головою:

— Все гаразд. У мене зовсім немає апетиту.

— Але ж я чула, що ти й сніданок пропустила.

Відтоді як імператриця занедужала, для принцеси стало звичним майже весь час проводити в себе в кімнаті.

Оскільки стан імператриці був дуже тяжким, відвідини, звісно ж, були суворо заборонені.

І що довше тривала кома імператриці, то менше слів мовила принцеса і то більш похмурішим ставав вираз її обличчя.

«Казали, що тепер вона навіть за трояндами власноруч не доглядає».

Подумати тільки, що вона покинула навіть троянди, які вона так плекала й любила, на садівника.

Потай зітхнувши, я мовила:

— Якщо принцеса й надалі так почуватиметься й ходитиме така пригнічена…

— …

— Її Величність Імператриця цьому теж аж ніяк не зрадіє.

Почувши ці слова, принцеса безсило ледь підняла голову.

— Годі вже, ходімо краще сьогодні зі мною на прогулянку. Добре?

— Я зовсім не в тому настрої.

Принцеса безсило пробурмотіла це, але я, вдавши, ніби не чула, продовжила:

— Ми вийдемо й оберемо подарунок для Її Величності. Навіть якщо відвідини заборонені, подарунок ми все одно зможемо передати через герцога, правда ж?

Лише тоді в очах принцеси знову з'явився бодай якийсь блиск.

— Може, є щось таке, що ви хотіли б подарувати Її Величності?

— Гмм-м.

Вперше за довгий час повернувши собі дещо з бажання щось робити, принцеса ледь помітно насупила брови:

— Навіть не знаю... Може, краще подарувати щось таке, що допоможе відновити здоров'я? Ну, хоча імператорські лікарі й самі чудово її лікують...

— Це чудова думка!

Я одразу ж підтримала слова принцеси.

Подивившись на мене пильним поглядом, принцеса невдовзі підвелася, ніби піддавшись моїм умовлянням.

— А раз ми вже все одно виходимо, давай заодно з'їмо щось смачненьке.

— Щось смачненьке?

— Еге ж. Пам'ятаєш той заклад із бранчами, куди ми ходили, коли вперше виходили разом?

Я взяла принцесу під руку й навмисно ще жвавіше защебетала:

— Млинці з полуничним конфітюром були неймовірно смачними.

— Ну, якщо Ларі так хоче піти, то давай так і зробимо.

На обличчі принцеси вперше з’явилась ледь помітна усмішка.

Тихо й мило розмовляючи, ми вийшли на вулицю.

Поки ми їхали в кареті до торгової вулиці, вираз обличчя принцеси став бодай трохи світлішим порівняно з тим, що був раніше.

«Яке щастя».

Лише тоді я потай полегшено зітхнула.

«Коли прийдемо до закладу, треба замовити всі страви, які подобаються принцесі. Минулого разу я помітила, що вона добре їла сирний омлет. А ще...»

І саме тоді, коли я так міркувала про те, чим би пригостити принцесу...

— Зупиніться!

Разом із гучним криком карета раптово різко загальмувала.

— Ой!

Перелякана принцеса похитнулася всередині карети.

У мене теж очі розширилися від подиву.

На щастя, ми якраз в'їжджали на стоянку карет біля торгової вулиці, тож швидкість була низькою...

«Щ-що це таке?»

Спантеличена, я визирнула на вулицю.

Воно й не дивно, адже яка сила в Імперії наважилася б перешкоди шлях кареті герцогського дому Клаудіус?

Хіба що сам імператорський дім...

«Ой?»

У ту ж мить я широко розплющила очі.

Величезні лицарі, вбрані в сріблясті обладунки, перегородили шлях кареті.

А цей герб, викарбуваний на їхніх обладунках...

«Це ж герб Великого храму?!»

А це означало, що всі ці лицарі — святі лицарі з Великого храму.

— Що відбувається?

— Хіба ці люди не святі лицарі?

— І що це святим лицарям знадобилося тут...?

Погляди людей, які ходили торговою вулицею, миттю прикувалися до нас.

Водночас мої очі, що дивилися крізь вікно, зустрілися з очима святого лицаря.

Здавалося, святий лицар глибоко вдихнув і розправив груди...

— Принцесо Клаудіус, негайно вийдіть з карети й підкоріться волі Богині!

Лунаючи на всю околицю, прогримів оглушливий крик.

Здивованій принцесі аж перехопило подих:

— Щойно... він сказав мені вийти?

— Ево, зачекай хвилинку.

Зупинивши принцесу, я відчинила двері карети:

— Що це за нечувана грубість така?

— Особі, якій я наказав вийти, — це не панна Ансі, а принцеса Клаудіус.

Проте святий лицар лише зберігав непохитний вираз обличчя.

— З поваги до дому Клаудіусів я спочатку пропоную це добровільно, перш ніж витягати силою.

Святий лицар холодно й суворо подивився на принцесу:

— Тому виходьте по-хорошому зараз, коли вам кажуть виходити.

— ...

Принцеса спантеличено подивилася на святого лицаря.

Але це тривало лише мить.

Міцно прикусивши губу, принцеса невдовзі випростала спину й опанувала свій вираз обличчя.

Після чого вона легко підвелася.

— Принцесо!

Я квапливо спробувала втримати принцесу.

Проте слова принцеси випередили мене:

— Я хотіла б спочатку почути причину, чому святий лицар, який є праведним мечем Великого храму, так примусово вимагає від мене супроводу.

Святий лицар, який урочисто дивився на принцесу, оголосив:

— Відтепер Великий храм бере під варту Еванджелін фон Клаудіус.

У ту ж мить...

Гамірні вулиці торгової кварталу затихли, наче туди вилили цеберко крижаної води.

Коли ніхто не наважувався й слова мовити,

Лише голос святого лицаря виразно лунав довкола:

— Звинувачення — насилання прокляття на Її Імператорську Величність Імператрицю.

Святий лицар насупив брови й підсумував:

— Як відомо всім присутнім, прокляття — це мерзенне діяння, яке здатна вчинити лише відьма.

Прокляття?

У цю мить я не повірила власним вухам.

Проте святий лицар ще не закінчив:

— Крім того, Великий храм проведе суворе розслідування, аби встановити, чи є принцеса Клаудіус відьмою.

Від цього гострого, мов лезо, голосу мої очі шоковано розширилися.

— Що?!

— Відьма?! Що, заради всього святого, за маячня?!

Люди довкола теж нажахано зашепотілися.

Відьма.

У далекому минулому був час, коли авторитет Великого храму переважав навіть імператорський дім.

У ті часи, які в історичних хроніках описувалися як Темні віки Імперії, Великий храм, прикриваючись щирою вірою людей, за потреби оголошував жінок відьмами й спалював їх на вогнищі.

Це було справжнісіньке полювання на відьом.

Звісно, імператорський дім намагався це зупинити.

І ось, коли Великий храм оголосив відьмою імператорську принцесу, конфлікт сягнув свого піку.

Честь імператорської родини впала на саме дно, а всі аристократи зрадили імператорський дім.

Саме тоді герцогський дім Клаудіус, який досі зберігав нейтралітет, уперше виступив проти полювання на відьом.

Завдяки цьому той жахливий звичай було викорінено...

«Невже вони вирішили напасти на принцесу за допомогою полювання на відьом?!»

З блідим обличчям я впилася поглядом у святого лицаря.

— Доки звинувачення не будуть повністю зняті, принцеса Клаудіус утримуватиметься в монастирі Святого Альфреда.

У ту ж мить із мого тіла витекли всі сили.

Монастир Святого Альфреда.

Це ж було те саме місце...

«Монастир, куди принцесу затягли в оригінальному романі».

Я гадала, що ми нарешті вирвалися з кайданів оригіналу.

Проте, пройшовши таке коло, ми знову опинилися перед цим клятими кайданами оригінального сюжету.

— Прошу добровільної співпраці.

Оголосивши це, святий лицар пильно вставився в принцесу, вимагаючи, щоб вона негайно спустилася:

— Що довше ви опиратиметеся, то сильнішими ставатимуть підозри в тому, що ви відьма.

Спокійно зустрівши погляд святого лицаря, принцеса стиха покликала мене:

— Ларі.

Порівняно зі мною, охопленою цілковитим хаосом, обличчя принцеси було значно спокійнішим.

— Я, мабуть, поки що піду з ними.