Розділ 157 — Розділ 157

Я розгубленим поглядом дивилася на принцесу. Усередині все кипіло від гніву й відчуття несправедливості.

— Але ж...!

— У будь-якому разі цей святий лицар геть не збирається відступати. Тож замість того, щоб і далі влаштовувати тут галас, краще тихо піти з ними.

Принцеса стишила голос і швидко прошепотіла:

— Якщо я буду опиратися тут, Великий храм виставить усе так, ніби я їх зневажила.

— Це...

— Замість того, щоб даремно влаштовувати тут сварку, краще продемонструвати готовність до співпраці — це й для брата буде краще, коли він вестиме перемовини.

Принцеса навмисно ще впевненіше усміхнулася:

— Чесно кажучи, як вони взагалі зможуть звести на мене наклеп?

— Ево.

— Я — принцеса Клаудіус. Одна з найшляхетніших панн у всій Імперії.

Принцеса говорила про це так легковажно, ніби це й справді було чимось дріб’язковим.

Проте я знала.

Я знала, що принцеса робить це навмисно, аби полегшити мої хвилювання.

— Повертайся до герцогського маєтку й зв’яжися з братом. Скажи управителю, і він сам дасть йому знати.

Мовивши це наостанок,

Принцеса непохитним кроком вийшла з карети.

Ця горда спина належала тій самій величній принцесі, яка тримала у своїх руках усе світське товариство.

— Ходімо, принцесо Клаудіус.

— ...

Принцеса покірно піднялася в карету Великого храму.

І перед тим, як карета зрушила з місця…

Принцеса повернулася до вікна.

Помітивши мене, принцеса ледь помітно кивнула й лагідно всміхнулася, примруживши очі.

«Не хвилюйся».

...Ніби намагаючись сказати мені саме це.

Порожньо спостерігаючи за каретою, що віддалялася, я поквапила кучера:

— До маєтку герцога Клаудіуса, негайно!

— Слухаюся, панно!

Кучер смикнув за віжки.

Я намагалася хоч якось упорядкувати думки, що геть сплуталися в голові.

Якби затримання принцеси справді було настільки терміновою справою, вони з самого початку прийшли б до міського маєтку герцога.

Проте те, що вони вичікували, поки ми вийдемо на прогулянку...

«Вони навмисно підстерегли момент, коли герцога немає поруч».

Аби герцог не зміг швидко зреагувати.

«Яка ницість».

Я до крові прикусила губу. Зараз було не час піддаватися розпачу.

За якийсь час.

Карета зупинилася перед міським маєтком герцога.

— Управителю! Де управитель?!

Майже випавши з карети, я одразу ж почала шукати управителя.

Управитель широко розплющив очі, подивившись на мене:

— Панно Ансі? Що це...

— Негайно зв’яжіться з герцогом!

Я вигукнула, задихаючись від швидкого бігу:

— Святі лицарі забрали принцесу!

Обличчя управителя миттю скам'яніло.

***

Логіка, яку висунув Великий храм, полягала в наступному.

З’явилися свідчення про те, що здоров’я Її Величності Імператриці погіршилося саме тоді, КОЛИ принцеса подарувала їй саджанці троянд.

До того ж ці симптоми були точно такими ж, як і ті, від яких померло попереднє подружжя герцога та герцогині Клаудіус.

Якби принцеса не була відьмою, хіба могли б ці дивні симптоми, які колись повністю зникли, знову проявитися?

— До того ж... хіба попереднє подружжя герцога й герцогині не втратило життя майже одразу після народження принцеси?

Первосвященник Еванс белькотів подібні нісенітниці з удавано стурбованим виразом обличчя.

Я була просто в шоці.

«Ні, він що, гадає, якщо в нього є язик, то можна молоти усе підряд?»

Якщо вже на те пішло, попереднє подружжя герцога й герцогині померло лише через шість років після народження принцеси!

«Де це у світі є таке прокляття, яке діє цілих шість років?!»

Це було цілковите притягування за вуха, але Великий храм уперто наполягав на своєму.

Принцеса зазвичай не надто любила проводити час у товаристві інших людей.

Чим же вона займалася, залишаючись наодинці?

Хіба не тим, що плекала лихі наміри проти Її Імператорської Величності Імператриці та міркувала над способами насилання прокляття...

Крім того, ці безглузді твердження посіяли в серцях людей зерна потайних підозр.

— Кажуть, що попереднє подружжя герцога й герцогині Клаудіус перед смертю теж страждало від високої температури та марень, як і імператриця.

— До того ж причина їхньої смерті й досі залишається не з'ясованою...

Події більш ніж п'ятнадцятирічної давнини знову обростали подробицями й ширилися у вигляді чуток.

І в центрі цього стояв маркіз Еванс.

— Її Імператорська Величність казала, що бачить демонів та монстрів, правда ж? З моїм братом було те саме.

Маркіз Еванс підливав олії у вогонь чуток, удаючи сердечний біль і змахнуючи сльозу з очей:

— Ви навіть уявити не можете, як розривалося моє серце, коли я бачив, що мій старший брат навіть мене не впізнає.

— О Боже, невже це правда...

Люди не могли приховати своїх тривожних та моторошних виразів обличчя.

— Ева — відьма? Це абсолютна нісенітниця.

Герцог з усіх сил намагався вгамувати ці чутки,

Проте теорія змови, яка змішала в одне ціле покійне герцогське подружжя й хворобу імператриці, геть не збиралася вщухати.

І ось, поки вирували всі ці зловісні чутки,

Я й герцог сиділи в похмурій кімнаті для побачень у монастирі Святого Альфреда.

— Принцеса входить.

Одягнена в убогий одяг, принцеса з блідим обличчям усміхнулася нам:

— Ви всі прийшли?

— …

— …

Я й герцог одночасно втратили мову.

Принцеса, яка раніше була подібна до розкішної троянди.

Принцеса, яка завжди була безтурботною й променистою, не знаючи жодних бід.

Тепер вона була схожа на зів'ялу троянду, яка не одержала ані краплі сонячного світла, ані ковтками води.

— Ви так втомилися, поки добиралися сюди.

Принцеса з усіх сил вдавала бадьорість і швидко защебетала:

— Зі мною все гаразд. Тут трохи незручно, але жити можна.

— Так, це полегшення.

Герцог теж змусив себе усміхнутися.

— І все ж, якщо вам щось потрібно або ви хочете чогось з'їсти, тільки скажіть. Насамперед треба передати вам одяг.

Я теж спробувала підтримати принцесу.

Проте принцеса похитала головою:

— Ні, не треба цього робити.

— Що?

Я спантеличено кліпала очима.

Принцеса запнулася й продовжила:

— Мене ж зараз підозрюють у тому, що я відьма.

— Ево.

— Якщо я вдягатиму гарний одяг і їстиму смачну їжу... це лише дасть привід для зайвих пліток.

— Але ж...

— Зараз такий час, коли доводиться зважати на Великий храм. Зі мною справді все гаразд.

Голос принцеси розвіявся, немов важке зітхання:

— Адже що більше я виснажуватимуся й страждатиму, то задоволенішим буде Великий храм...

— …

— …

Ми з герцогом не змогли приховати своїх розгублених облич.

Водночас принцеса потайки подивилась на нас із герцогом:

— Крім того... вам двом взагалі можна залишатися зі мною?

— Що?

— Ти теж це знаєш, брате.

Принцеса відповіла, з усіх сил вдаючи, ніби їй байдуже:

— Від того, що ви залишаєтеся поруч зі мною, яку підозрюють у чаклунстві, репутація Клаудіусів лише зазнає шкоди.

Очі герцога сильно затремтіли.

Як би це мовити... цей вираз обличчя був схожий на вираз людини, яка бачить, як щось найдорожче летить у бездонне провалля, але не може навіть простягнути руку.

Людини, яка гостро відчуває власну безпорадність...

— ...Ево.

Герцог зціпив зуби й покликав принцесу:

— Не хвилюйся так сильно. Я все владнаю, чого б це не коштувало...

— Брате.

У ту ж мить.

Удавана посмішка миттю зникла з обличчя принцеси.

Без жодної краплі крові, зі смертельно зблідлим обличчям, принцеса подивилася на нас:

— ...Невже це я?

Голос принцеси тонко затремтів.

Голос, який більше не міг удавати спокій:

— Невже це через те... що я жила так пихато й егоїстично?

— Що ти таке кажеш?

— Якби я зазвичай поводилася добріше, якби краще слухалася тебе, брате... Якби була привітнішою до інших людей...

Принцеса низько схилила голову:

— Чи змогла б я тоді уникнути цього безглуздого звинувачення в тому, що я відьма?