Розділ 158 — Розділ 158

— Та про що ти взагалі кажеш?!

Бац!

Герцог, який зазвичай завжди зберігав спокій, не в змозі приборкати гнів, різко підвівся зі свого місця.

Проте підвищити голос іще дужче він так і не зміг.

А все тому, що:

— ...Невже це й справді...

Її голос зривався на окремі уривки:

— ...через мене... мати і батько... померли?..

Кап, крап-крап.

Сльози дрібними краплями рясно зрошували її коліна.

— Мені так шкода, брате. Ларі, мені... хлип... так шкода.

Її плечі, що дрібно тремтіли, виглядали такими тендітними й беззахисними.

У мене аж у роті пересохло.

«Як же її це мучить».

І це було неминуче.

Справа була зовсім не в тому, скільки в людини стійкості чи душевних сил.

«Усі... геть усі тицяють у принцесу пальцями й таврують її відьмою».

Коли абсолютно кожна людина одноголосно вказує на неї пальцем, звинувачує її, вимагає вибачень і покарання за злочини...

...Хіба є щось дивне в тому, що вона зламалася?

Герцог розгубленим поглядом дивився на принцесу, яка безперестану ридала.

Він довго ворушив губами, намагаючись щось сказати, а потім міцно заплющив очі й стиснув зуби.

...Схоже, йому й справді було важко вгамувати почуття, що вирували всередині.

— Через те, що мене вважають відьмою, репутація нашого роду впала на саме дно. А Ларі тепер вішають ярмо подруги відьми...

Здавалося, принцеса була за крок від цілковитої паніки.

Я відчула, що мушу бодай якось заспокоїти її.

— Усе... це все через мене.

— Ево.

— Це я у всьому винна. Якби я від самого початку поводилася краще, якби старалася дужче...

— Ево!

Коли я кликнула її, майже перейшовши на крик, принцеса нарешті повільно підвела голову.

І в ту мить, коли наші погляди перетнулися, я мимовільно здригнулася.

...Адже погляд принцеси був абсолютно порожніми.

— Ево. Пам'ятаєш, як колись я опинилася в скрутному становищі через питання щодо шлюбу з родом графа Густо?

Я на мить прикусила нижню губу й заговорила якомога лагіднішим голосом:

— Тоді ти сказала мені: «Допомагати другу, який потрапив у халепу, — цілком природно».

— ...Ларі.

— А ще ти казала, щоб я не звинувачувала себе в тому, у чому моєї провини немає.

У моїй пам'яті раптом виразно виринув дзвінкий голос принцеси:

«Допомагати другу, який потрапив у халепу, — цілком природно. Та що там, якби я почула таку історію навіть про незнайомця, то й тоді кинулася б допомагати!»

І той її образ, коли вона, строгим поглядом дивлячись на мене, знову й знову докоряла:

«Яке ще "але"! Це ж від самого початку зовсім не провина Ларі!»

— Я хочу повернути тобі ці слова в повній мірі.

Дивлячись на принцесу, яка, здавалося, навіть не вловлювала сенсу моїх слів, я чітко й карбуючи кожне слово продовжила:

— Ева — моя дорога подруга, і я не хочу, щоб ти катувала себе через те, у чому зовсім не винна.

Очі принцеси, що досі залишалися неживими й порожніми, уперше ледь помітно затремтіли.

Ніби від кинутого дрібного камінчика, по воді пробігли тихі збрижі.

— Тож... чи не могла б ти хоч трохи покластися на мене? — я змусила себе посміхнутися, удаючи, ніби нічого надзвичайного не відбувається. — Щоб я мала змогу допомогти тобі, Ево.

По її блідих щоках знову рясно потекли сльози.

— Хлип, а-а-а, хлип, а-а-а-а-а!..

І принцеса заридала — голосно, наче мала дитина.

***

Ось так і закінчилося наше побачення з принцесою.

Ми з герцогом мовчки вийшли на вулицю.

Хоч я й розуміла, що не варто піддаватися тузі, на душі ставало дедалі важче й похмуріше.

«Треба якнайшвидше зняти з принцеси це безпідставне звинувачення».

Я згадала обличчя настоятельки монастиря, яке бачила перед цим.

Вона казала, що якщо звинувачення не знімуть, принцеса муситиме до кінця своїх днів залишатися в цьому монастирі й спокутувати свої гріхи.

І додала, що лише завдяки тому, що вона — принцеса Клаудіус, її оминули такі крайні міри, як спалення на вогнищі чи ув'язнення в темниці.

«Яка ж це невимовна милосердність» , — з гордим виглядом заявила тоді настоятелька.

Я відчула, як всередині знову закипає лють.

«І що це за "милосердність", чорт забирай?!»

Спокутувати провину за те, чого ти навіть не робила — що за маячня?!

Скриплячи зубами від гніву, я раптом примружилася.

«В оригіналі принцесу відправили до монастиря Святого Альфреда за те, що вона знущалася із Серафіни».

Але ж тепер події розгортаються зовсім не так, як у романі.

І все ж...

«Доки сюжетові оригіналу вдаватиметься зв'язувати мені руки?»

На душі було важко, ніби я ковтнула величезну каменюку, і ніяк не вдавалося позбутися цього відчуття...

«Чекай-но. Оригінал?»

У цю мить мої очі широко розплющилися.

«А яка... яка була причина того, що принцесу в оригіналі заслали до монастиря?»

Тоді її не звинувачували в чаклунстві.

Натомість...

«Отруєння».

Точно!

В оригіналі принцесу звинуватили в спробі отруїти Серафіну.

Сюжет у романі розгортався так:

Як і теперішня принцеса, оригінальна теж мала хобі вирощувати різноманітні квіти та троянди.

Того дня, коли конфлікт між принцесою та Серафіною досяг піку, принцеса, нібито бажаючи примиритися, подарувала Серафіні букет троянд.

А невдовзі після того, як Серафіна прийняла той букет, вона знепритомніла просто на очах у герцога.

«У романі все було описано так, ніби в трояндах само собою було зрозуміло, що була отрута».

Утім, детальний механізм дії отрути не пояснювався.

По-перше, той роман узагалі не переймався правдоподібністю деталей.

По-друге, з погляду читача важливою була лише сама провокативна подія — «лиходійка отруїла головну героїню».

А як саме діяла отрута, нікого й не цікавило.

Тому читачі, звісно ж, сприйняли це так, ніби принцеса дійсно намагалася отруїти Серафіну, і на бідну принцесу вилився цілий океан прокльонів та бруду.

«Тоді у Серафіни теж були...»

Висока температура, марення, і вона, тремтячи від страху, шукала захисту в обіймах герцога.

Це означає...

Що ті симптоми — висока температура та марення...

«Чекай-но».

Я аж поперхнулася повітрям.

Симптоми, які мала Серафіна в романі, симптоми, які були в попереднього подружжя герцога й герцогині Клаудіус перед смертю, і симптоми, на які зараз страждає Її Величність Імператриця...

«Усі три випадки абсолютно однакові!»

Якщо так, то хіба нинішня подія — це не прокляття, про яке торочить Великий храм...

...а звичайна отрута?!

Проте...

«Але ж казали, що в речах Її Величності не знайшли жодних слідів отрути».

Після того як імператриця знепритомніла, перевірили абсолютно все: не лише речі, якими вона зазвичай користувалася, а й усі її страви.

У жодному предметі, включно з трояндами, які подарувала принцеса, отрути не виявили.

Саме це й полегшило Великому храму завдання провернути все так, ніби це відьма наклала прокляття...

— Ларі.

Приглушений голос, який покликав мене саме в цей момент, змусив мене рвучко отямитися.

— Ох, Дітріху.

Це був герцог.

Він дивився на мене складним, сповненим сумнівів поглядом і раптом промовив:

— Пробач мені.

— Що?

— Щойно... я поводився нерозумно й піддався емоціям. — герцог продовжив, з важким зітханням: — Я мав би заспокоїти Еву, а натомість знову переклав усе на твої плечі.

— ...Та ні.

— Адже саме я — той, хто повинен захищати цю дитину.

У той самий момент його вродливе обличчя повільно викривилося від болю:

— Батьків я вже втратив назавжди, тож дав собі обіцянку за будь-яку ціну захистити бодай її...

— Дітріху.

— І ось знову, навіть її...

Голос герцога наприкінці речення зламався й безпорадно затих.