Розділ 159 — Розділ 159

Герцог, який зазвичай завжди був таким стриманим та спокійним, зараз геть не міг опанувати свої почуття й увесь тремтів від емоцій.

І я чудово розуміла його стан.

Смуток, гнів, відчуття безпорадності та усвідомлення власного безсилля від того, що він не може просто зараз витягти принцесу звідти — усе це пекло його зсередини.

Що дорожчою була для нього принцеса, то сильнішим мав бути цей біль.

Адже навіть у мене самої так боліло серце.

Проте:

— Я розумію, чому ти так картаєш себе, Дітріху.

Я подивилася просто в очі герцогу:

— Але це не твоя провина.

Від моїх рішучих слів його зазвичай холодний і проникливий блакитний погляд на мить затремтів.

— Пам'ятаєш, що я щойно казала Еві?

— Це...

— Так само, як я не хочу, щоб Ева звинувачувала себе в тому, у чому немає її провини... це стосується й тебе, Дітріху.

Я чітко й карбуючи кожне слово продовжила:

— У цьому немає твоєї провини, тож я дуже не хочу, щоб ти так картав себе.

— Ларі.

— І якщо це справді важко... якщо ти не можеш зібратися з думками...

Я змусила себе посміхнутися герцогу якомога впевненіше:

— Ти можеш трохи покластися на когось іншого.

Герцог лише мовчки дивився на мене, не промовляючи й слова.

Будь це за звичайних обставин, я б не витримала ніяковісті й одразу ж відвела очі.

Проте зараз я цього не зробила.

Натомість...

— ...І я дуже хотіла б бути тією людиною, на яку ти зможеш покластися.

Я відкрила перед ним свої щирі почуття.

У ту ж мить герцог нахилився до мене.

Тюк.

Притулившись своїм чолом до мого, герцог стиха мовив:

— Ларі, ти справді...

Його блакитні очі, що опинилися просто перед моїм обличчям, вирували від цілої гами невимовних почуттів.

Утім, найрадіснішим було те...

«Ох».

На губах герцога нарешті знову з'явилася його фірмова, сповнена впевненості посмішка.

То була посмішка, яку я так безмежно любила.

— Дякую.

За мить герцог відвів чоло й легко знизав плечима:

— Тепер голова трохи прояснилася. І все це завдяки тобі, Ларі.

— Я така рада.

Я лагідно посміхнулася у відповідь, примруживши очі.

— Я збираюся відвідати Медично-дослідний інститут Клаудіусів.

— Дослідний інститут?

— Так. Хоча вони досі не знайшли жодних зачіпок щодо симптомів Її Величності... але хто знає...

Герцог кинув на мене побіжний погляд:

— Ти виснажена, Ларі, тож дорогою я завезу тебе до міського маєтку Ансі...

— Ні.

Похитавши головою, я міцно обняла герцога за руку:

— Я хочу піти з тобою.

Це була з мого боку досить смілива спроба проявляти ініціативу в тактильному контакті.

Помітивши це, герцог м'яко всміхнувся, і в куточках його очей з'явилися ніжні зморшки:

— Гаразд. Ходімо.

***

Медично-дослідний інститут Клаудіусів, де я опинилася вперше, виявився величезним комплексом, що займав цілих три будівлі.

Туди й назад квапливо снували науковці в білих халатах.

Чутки про те, що це один із найбільших дослідних центрів в Імперії, схоже, були цілковитою правдою.

От тільки...

«Чому тут така похмура атмосфера?..»

Зрештою, рід герцога Клаудіуса, який був опорою цього інституту, останнім часом переживав одну біду за іншою.

Тож і атмосфера в самому інституті просто не могла бути радісною й безтурботною.

За кілька хвилин:

— Ви прибули, герцогу Клаудіусе.

Старший науковець шанобливо вийшов назустріч і привітав герцога.

А поруч із ним стояв...

— О, студенте Саймоне... чи тепер краще казати «молодший науковцю»?

Герцог дружньо посміхнувся й заговорив до нього.

Саймон.

Це був той самий студент з Університету Вілсона, який свого часу написав наукову роботу на тему «Висока температура та марення».

— Я чув, що цього року ви стали молодшим науковцем. Зважаючи на обставини, вітаю вас.

— Дякую вам, пане герцогу.

Саймон шанобливо вклонився.

Після кількох коротких формальних фраз:

— Пане герцогу, ми провели додаткові дослідження, але...

Старший науковець і Саймон перезирнулися.

Після чого старший науковець, міцно заплющивши очі, вимовив:

— Ми так і не змогли знайти жодної хвороби, яка б точно відповідала симптомам Її Імператорської Величності.

У ту ж мить обличчя герцога спохмурніло.

— Ми справді з усіх сил намагаємося дослідити це питання, і нам дуже шкода, що ми не можемо сказати нічого конкретного.

— Нічого. Якби це було так просто, причину знайшли б уже давно.

Герцог із усіх сил намагався відповісти так, ніби нічого страшного не сталося, але важка атмосфера все одно каменем зависла в повітрі.

— ...

Запанувала гнітюча тиша.

Поки ніхто не наважувався промовити й слова:

— Перепрошую... а що стосується симптомів Її Імператорської Величності...

Помітивши вагання присутніх, я обережно мовила:

— Чи не може це бути наслідком отруєння?

На моє запитання і старший науковець, і Саймон відреагували без особливого ентузіазму.

— Ну... так, теоретично це можливо.

Старший науковець кивнув:

— Утім, я чув, що в імператорському палаці вже ретельно перевірили всі речі Її Імператорської Величності. І вони виявилися абсолютно чистими, чи не так?

— ...

Я мовчки кивнула.

— У такому разі ймовірність отруєння майже нульова.

Старший науковець категорично підсумував,

— Саме так. Адже імператорські лікарі й науковці — це найкращі фахівці в усій Імперії.

Саймон також підтримав його думку.

Невже й справді немає жодного виходу...

Я відчула, як від безпорадності стискається грудна клітка.

І ось, коли ми вже без жодних результатів збиралися виходити з інституту:

— Гей, ти! Хто тебе вчив так зберігати препарати?!

А?

Я нашорошила вуха.

Один із науковців влаштував справжній розбір польотів своєму колезі.

Його лють була настільки страхітливою, що навіть у мене шкірою поповзли сироти...

— Я ж тобі сотню разів казав зберігати «Пеніндюль» і «Неонін» окремо!

— П-пробачте!

— Ти у своєму розумі?! А якби утворився отруйний газ?! Ти за це відповідатимеш, чи що?! Га?!

Проте, не в змозі вгамувати свій гнів, науковець продовжував гримати й раптом запнувся.

Він нарешті помітив нас із герцогом.

— Г-герцогу Клаудіусе?

Обидва науковці, сполотнівши, квапливо схилили голови:

— Перепрошуємо. Вам і без того важко, а ми змушені демонструвати таку неприємну сцену.

— Нічого. Не звертайте уваги.

Герцог відповів із посмішкою.

Тим часом я про себе прокручувала слова науковця.

«Чекай-но. Утворюється отруйний газ?»

У цю мить у моїй голові спалахнула одна здогадка.

Я піддалася імпульсу й голосно запитала:

— Перепрошую, ви сказали, що якщо змішати «Пеніндюль» і «Неонін», утворюється отруйний газ. То кожен із цих препаратів сам по собі є отруйним?

— Ні, зовсім ні.

Науковець заперечно похитав головою:

— «Пеніндюль» і «Неонін» окремо не становлять жодної небезпеки. Вони стають небезпечними лише тоді, коли змішуються.

— Тобто самі по собі вони не мають жодної токсичності?

— Саме так. Тому ми й зберігаємо їх окремо... ех.

Науковець невдоволено кинув погляд на свого колегу, який стояв поруч.

Але я не мала часу перейматися їхньою сваркою.

А все тому, що...

«Троянди».

Я завмерла на місці, наче в мене влучила блискавка.

Казали, що Її Величності стало зле після того, як вона отримала від принцеси саджанці троянд.

Утім, згідно з розслідуванням імператорського двору, самі троянди не містили жодної особливої отрути.

«А що, як ці троянди схожі на ті препарати?»

Що, як якийсь елемент, який міститься в трояндах, поєднується з іншим елементом і перетворюється на смертельну для людського організму отруту?

І в цю саму мить у моїй пам'яті виразно виринули слова принцеси...