Розділ 16 — Розділ 16

Панна Еванджелін мигцем зиркнула на мене, а тоді, навмисне надавши голосу байдужого тону, продовжила:

— Я маю на увазі, що друзям не обов’язково так суворо дотримуватися етикету. Тим паче, коли ми лише вдвох.

— Ох…

«Друзі».

Це слово відгукнулося всередині приємним лоскотом.

— Якби я знала, що панна завітає сьогодні, то наказала б шеф-кухарю приділити більше уваги десертам до чаю, — по-доброму бурчала принцеса, аж раптом її очі засяяли, і вона пильно подивилася на мене. — О, точно! Панно Ансі, ви полюбляєте лимонний пиріг? Його сьогодні спекли, і він видався мені доволі смачним.

— …

На мить я втратила дар мови. У пам'яті виринув той самий пікнік у графині Йогансон — день, коли я вперше усвідомила всю несправедливість цього світу.

«Серафіно, ти ж любиш освіжаючі солодощі? Спробуй ось це», — казав Грегорі, з ніжністю дивлячись на Серафіну Лопес і власноруч підносячи їй шматочок лимонного пирога.

Я згадала Серафіну, яка щасливо всміхалася, відкушуючи чималий шматок торта… І себе — ту, що сиділа між ними, наче порожнє місце, ніким не помічена.

— Панно Ансі? — невпевнено покликала мене панна Еванджелін. Я миттєво оговталася й поспіхом відповіла:

— А, так. Я… я дуже люблю лимонний пиріг.

«Люблю».

Це слово незвично відчувалося на кінчику язика. Скільки ж часу минуло відтоді, як я востаннє висловлювала власні вподобання?

— От і чудово, — принцеса лагідно всміхнулася, і в кутиках її очей з’явилися зморшки. — Можете очікувати на шедевр, наш кондитер справжній майстер своєї справи.

***

Після цього ми з панною Еванджелін смакували кислуватий лимонний пиріг, запиваючи його чорним чаєм, і вели невимушену бесіду.

Принцеса розповідала про саджанці троянд, якими нещодавно зацікавилася, про візерунки мережива, що зараз у моді серед шляхетних панянок, і про те, що новий оперний співак неймовірно вродливий…

Коли пиріг і чай майже закінчилися, я раптом відчула дивне занепокоєння.

«Принцеса виглядає занадто безтурботною, чи не так?»

Хіба до великого заходу, який організовує герцогський дім Клаудіус, не залишилося обмаль часу? Звісно, вона не має бути заклопотана до нестями, але принаймні здійснювати загальний нагляд за підготовкою вона б мала.

Обережно спостерігаючи за її реакцією, я наважилася запитати:

— Панно, чи можу я чимось вам допомогти?

— Хм? Допомогти з чим?

— Наскільки я знаю, до відкриття салону залишилося близько двох тижнів, — я продовжувала дуже делікатно. — Оскільки ви є господинею салону, я гадала, що ви дуже зайняті. Тож хотіла запропонувати свою допомогу, якщо вона знадобиться.

— Ах…

Обличчя принцеси вмить спохмурніло. Вона наче збиралася щось сказати, але лише здригнула губами, а потім ображено відвернулася, пирхнувши:

— Не варто.

«Отакої?»

— Мій брат все одно про все подбає сам, — пробурмотіла вона з надутим виглядом. — Так було з самого дитинства. Він завжди каже, що візьме на себе всю важку роботу, а мені велить просто відпочивати.

— Принцесо…

— Звісно, я вдячна братові за турботу, проте… — плечі принцеси безсило опустилися. — Мені здається, що через мене брат щоразу виснажує себе. Він і так заклопотана людина, а я ніби звалюю на нього ще й турботи про цей салон…

Я зі співчуттям дивилася на принцесу, яка ніби змаліла від своїх переживань.

«Виявляється, панна Еванджелін справді хвилюється за герцога».

І це не дивно.

Герцог Дітріх фон Клаудіус був одним із найзайнятіших людей в імперії. Величезні володіння, піддані, численні васали, бізнес-проєкти… Окрім цього, він — голова найвпливовішого аристократичного роду. Дипломатія з іншими дворянами, стосунки з імператорським двором…

«Мабуть, йому й 24 годин на добу замало».

Здригнувшись від однієї думки про такий графік, я обережно запитала:

— А ви вже переглядали документи стосовно салону?

Принцеса пригнічено похитала головою:

— Ні.

— Тоді, панно, — я трохи схилила голову, щоб зустрітися з нею поглядом, — ви ж організаторка, тож хіба не буде правильним хоча б ознайомитися з паперами?

— Ви… ви так вважаєте?

— Звісно. Бути зовсім осторонь і принаймні розуміти ситуацію — це абсолютно різні речі.

Я впевнено кивнула. Понад усе я розуміла: хоча герцог і оберігає сестру, даруючи їй спокійне життя, у довгостроковій перспективі панна Еванджелін мусить навчитися працювати з документами.

По-перше, вона — одна з двох прямих спадкоємців роду Клаудіус. Навіть якщо вона не займатиметься справами особисто, вона має розуміти, як функціонує дім. А основою будь-якої справи є саме папери.

По-друге…

«Я не дозволю Серафіні так легко обвести її довкола пальця».

В оригінальному романі був такий епізод: наприкінці історії, коли протистояння Серафіни та принцеси сягнуло піку, вибухнув скандал із шахрайством. Хтось завіз дорогі пахощі з-за кордону і, завищивши закупівельну ціну, обкрадав аристократів. Серафіна знайшла невідповідності в документах, винесла це на публіку і миттєво стала героїнею світського товариства.

«Хоча насправді ті завищені ціни виявила оригінальна Ларієт… тобто я».

Але, звісно, всі заслуги дісталися Серафіні. Вона використала цю ситуацію, щоб очорнити принцесу:

«Як так сталося, що панна Лопес помітила те, чого не побачила сама принцеса Клаудіус?»

«Панна Лопес просто неймовірна! А от принцеса, здається, дещо… некомпетентна?»

Панні Еванджелін, мабуть, було страх як прикро. Адже герцогський дім навіть не постраждав від того шахрайства — пахощі просто були серед подарунків, надісланих принцесі, але на неї все одно посипалися звинувачення. Підступність Серафіни полягала в тому, що вона сіяла зерна сумніву:

«Принцеса каже, що це подарунок, але, можливо, вона сама це купила і тепер виправдовується?».

Хай там як, щоб запобігти подібному в майбутньому, панна Еванджелін має навчитися розбиратися в документах. До того ж…

«Я думала, їй зовсім нецікаві справи, але виявилося, що це не так».

В оригіналі Серафіну звеличували, а принцесу описували як пихату, марнотратну та нетямущу лиходійку.

Я й сама в це вірила.

Але зустрівши її особисто, я зрозуміла: якщо вона просто ніколи не мала можливості навчитися — я допоможу їй.

Я рішуче налаштувалася.

— Ну, якщо панна Ансі так наполягає…

Принцеса знову набула манірного вигляду й наказала покоївкам принести документи щодо салону.

За мить ми вже сиділи одна навпроти одної перед стосами паперів. Там були списки митців та гостей, бюджет салону, креслення внутрішнього планування залів…

— Хм-м-м…

На обличчі принцеси з’явився спантеличений вираз, вона впилася поглядом у документи. Було очевидно, що вона геть не розуміє, що до чого.

«Ну, це й не дивно. Вона ж ніколи раніше цього не робила».

Оскільки бюджет герцогського дому — річ конфіденційна, я не могла просто сказати «дайте я подивлюся».

Та поки я вагалася, мою увагу прикував один аркуш.