Розділ 18 — Розділ 18

Раптом перед очима промайнув виразний спогад.

Під тінню розкішних квітучих троянд сиділа панна з ідеально рівною поставою.

Довге чорне волосся спадало на плечі. Її витонченість та бездоганні манери свідчили про суворе виховання — вона не втрачала шляхетного вигляду ні на мить. Той силует дивним чином закарбувався в пам’яті.

«Казали, вона з роду віконтів Ансі. Здається, її звати… Ларієт».

Якщо подумати, останнім часом це ім’я звучить дедалі частіше.

Блакитні очі Дітріха задумливо потемніли.

***

Наступного дня.

Дітріх знову почув ім’я «Ларієт Ансі» — цього разу під час сніданку.

— Брате, ти вже переглянув документи? — запитала Еванджелін.

Вона майже не торкалася їжі, натомість сипала запитаннями одне за одним.

— Ну як? Скажи, вони ж ідеально складені, правда?

Дітріх, що витончено порався зі столовими приборами, спокійно кивнув:

— Так, непогано.

— Я ж казала!

— Проте, — Дітріх примружився й пильно подивився на сестру. — Скажи чесно, Ево, ти справді сама це написала?

— …

Еванджелін миттєво напружилася, її плечі здригнулися. Дітріх наполягав:

— Ну?

— Та ні… тобто! — вона підвищила голос, але відразу ж почала обережно стежити за реакцією брата. — Панна Ансі мені трішечки допомагала. Зовсім трішечки.

— Трішечки? Ти називаєш це «трішечки»?

— Ну, я теж багато над ними працювала! Панна сказала, що в мене талант!

— Справді? Не сумніваюся, — Дітріх ледь помітно всміхнувся, дивлячись на розпалену сестру.

Еванджелін трохи заспокоїлася й тихо запитала:

— Хай там як, тобі справді сподобалося?

— Так. Документи чудові.

— Ох… — Еванджелін подивилася на брата з щирим подивом, ніби не вірила власним вухам. А тоді, отямившись, почервоніла як мак і вигукнула: — Це ж очевидно! Звісно, що так, адже це я їх робила!

Дітріх знову примружився.

— Ево, хіба личить панні так нестримно кричати?

— Це… це все через тебе! — вона затулила щоки долонями, намагаючись приховати збентеження. — Ти зазвичай такий прискіпливий, що я…!

« Отакої, я її хвалю, а вона ще й обурюється » — Дітріх стиха цокнув язиком.

Еванджелін опустила голову й пробурмотіла:

— Я вперше чую, щоб ти так просто сказав, що тобі щось подобається…

Кінчики її вух так почервоніли, що здавалося, торкнися їх — і на пальцях залишиться слід.

«Якщо я продовжу з неї кепкувати, вона просто вибухне» , — подумав Дітріх і вирішив змінити тему.

— Схоже, панна Ансі справді стала тобі у пригоді.

— О, так! — Еванджелін миттєво підняла голову й завзято закивала. — Вона неймовірна! Я ніколи не зустрічала такої розумної людини, як панна Ансі!

— Справді, перетворити твої безглузді замітки на щось настільки пристойне — це треба мати неабиякий хист.

— Гей, ну ти знову за своє?! — Еванджелін ображено глянула на брата, а тоді, підперши підборіддя рукою, продовжила: — До речі, панна Ансі має титул спадкоємиці роду Ансі. Хіба всі спадкоємці родів так вправно справляються з паперами?

«Навряд чи», — подумки відповів Дітріх.

Він бачив роботу багатьох досвідчених адміністраторів, проте документи Ларієт були винятковими навіть на їхньому фоні. Еванджелін тим часом радісно всміхнулася:

— Хай там як, я щаслива, що тобі сподобалося.

— …

Дітріху раптом стало ніяково. Досі він оберігав Еванджелін так старанно, що вона й краплі чорнила на пальці не посадила. Він вважав, що так проявляється турбота про єдину сестру. Але…

«Зараз вона виглядає значно жвавішою».

Можливо, це лише здається, проте зараз, долучившись до справ, вона виглядала набагато щасливішою, ніж коли жила як теплична квітка. І людиною, яка змусила Еванджелін так сяяти, була…

«Ларієт Ансі».

Дівчина з роду віконтів Ансі, яку він ще навіть не бачив у вічі.

—Тоді, брате, я піду, — Еванджелін підвелася з-за столу. — Я вчора не встигла перевірити бюджет. Пообіцяй, що пізніше переглянеш його разом зі мною!

Отримавши ствердну відповідь, вона дрібними кроками вибігла з кімнати. Її хода була незвично легкою. Дітріх проводив сестру поглядом і кивнув своєму секретарю:

— Підійди.

Секретар миттєво опинився поруч.

— Що в мене заплановано на 2 червня?

— 2 червня… Це день відкриття вашого салону.

Дітріх ледь помітно всміхнувся.

— Чудово. Схоже, тепер я теж планую його відвідати.

***

І ось настало 2 червня.

Як і планувалося, герцогський дім Клаудіус відкрив свій салон.

Захід проходив у флігелі міської резиденції. Список запрошених, який я перевірила заздалегідь, вражав своєю розкішшю. Здавалося, сюди прибула вся еліта імперії…

«Чи справді мені тут місце?» — я нервово ковтнула слину.

Знаменитості світського товариства, яких було майже неможливо зустріти в іншому місці, тут ходили натовпами.

«Он там маркіза Болдвін. А отам…»

Допомагаючи Серафіні, я вивчила майже кожного впливового аристократа, але бачити їх усіх на власні очі було зовсім іншим досвідом. Тепер я розуміла, чому Серафіна так рвалася сюди.

«Це ідеальне місце, щоб змусити всіх про себе говорити».

До того ж, господинею салону була панна, чий статус затьмарював усіх цих вельмож…

— Панно Ансі!

Хтось підбіг до мене ззаду й міцно обхопив за руку. Про вовка промовка. Це була принцеса.

— Ви прийшли! Я так на вас чекала! — очі Еванджелін сяяли від радості. Але раптом вона схаменулася й ніяково випустила мою руку. — Кхм, я… зазвичай я поводжуся значно гідніше. Ви ж знаєте?

— Звісно, принцесо, я знаю, — я лагідно всміхнулася.

Сьогодні принцеса була вбрана в сніжно-білу сукню, а її зачіску прикрашав корсаж у тон. Вона була неймовірно схожа на…

«На перську кішку».

Біла, пухнаста й неймовірно мила киця, яка вдає із себе гордовиту та неприступну, але все одно крутиться біля свого господаря. Принцеса мигцем зиркнула на мене:

— То як вам салон? Які враження?

— Він неймовірний, — щиро вигукнула я.

Витвори мистецтва, виставлені в залах, були неймовірно прекрасними. Мабуть, митці, відібрані домом Клаудіус, справді мали винятковий талант. На губах принцеси з’явилася задоволена посмішка.

— Наступного разу я покажу вам предмети мистецтва з нашої особистої колекції. Якщо побажаєте, звісно.

— Я б дуже цього хотіла! — мої очі загорілися від передчуття.

Герцогський дім Клаудіус славився своїми колекціями на всю імперію. Кажуть, за кількістю та цінністю експонатів вони могли зрівнятися навіть із імператорською скарбницею.

— Тільки не очікуйте занадто багато, — додала принцеса з манірним виглядом. — Більшість найцінніших речей зберігається в головному замку герцогства.

Аж раптом…

— Ево.

Приємний низький голос покликав принцесу. Вона здивовано розплющила очі й озирнулася:

— Брате?!

У мене перехопило подих. Я завмерла, наче вкопана.

Дітріх фон Клаудіус.

Єдиний герцог імперії та її «найгостріший меч». …І один із двох головних героїв цього світу. Чоловік, який першим підкорив серце Серафіни — дівчини, що купалася в загальній любові, але нікому не відкривала своєї душі…

Цей чоловік стояв прямо переді мною.