Розділ 19 — Розділ 19

Мої перші враження від головного героя цього світу були такими:

«Ого, тепер зрозуміло, чому Серафіна втратила голову».

Описати вроду герцога звичайним словом «красень» було б справжньою образою для його зовнішності. Чи не так виглядала б статуя, якби бог виліпив її, вклавши усю свою душу?

Світле, майже біле платинове волосся та яскраво-блакитні очі, що нагадували крижане море. Високий зріст і міцна статура.

Він був довершеним сам по собі, але вроджена шляхетність додавала йому ще більшої величі. Кожен легкий жест руки чи погляд у мій бік випромінювали аристократизм. Звісно, і панна Еванджелін була сліпучо-прекрасною, проте герцог...

«Він просто приголомшує».

Я відчула, як у роті враз пересохло. Саме тоді принцеса радісним голосом звернулася до брата:

— Ой, брате! — вигукнула вона. — Хіба ти не казав, що дуже зайнятий?

— Так, я й справді зайнятий, — стримано відказав герцог і злегка знизав плечима. — Але я подумав, що варто хоча б раз зазирнути до твого салону.

Тієї ж миті його блакитні очі ковзнули по мені.

— Ево, то коли ти познайомиш мене з цією панною?

— А, це моя... подруга, Ларієт Ансі. Я ж про неї тобі кілька разів розповідала, пам'ятаєш? — попри легке вагання, принцеса все ж представила мене як «подругу».

«Яке щастя».

Оскільки ми ще не підписали контракт про дружбу, я хвилювалася, що наші стосунки можуть здатися йому неоднозначними. Тоді панна Ева знову глянула на мене:

— Панно Ансі, це мій старший брат, Дітріх фон Клаудіус.

Я важко ковтнула слину.

Хто б міг подумати, що я особисто вітатимуся з чоловіком, якого Серафіні призначила сама доля. Кожною клітиною тіла я хотіла втекти, але, опанувавши себе, залишилася стояти на місці. Згідно з етикетом, я чемно вклонилася:

— Ларієт Ансі. Рада вітати Вас, герцогу.

— Радий знайомству, панно Ансі, — відповів Дітріх, приклавши руку до серця і ввічливо схиливши голову.

«.......».

Я відчула себе якось дивно.

Що принцеса, що герцог перед моїми очима — ніхто з них не виказував ані тіні зневаги чи зверхності. Навпаки, це я була тією, хто ніяковів і хотів якнайшвидше піти.

«Не поводься незграбно».

Я спробувала бодай слабко усміхнутися, але враз завмерла. Чи це мені лише здалося? Виникло відчуття, ніби блакитні очі герцога пронизують мене наскрізь. Дихання вмить перехопило.

Але саме в цей момент до салону почали заходити натовпи запрошених гостей. Очі принцеси округлилися, і вона миттю кинулася до них.

— Брате, мені треба зустрічати гостей! Подбай про панну Ансі, будь ласка!

Почувши цей дзвінкий голос, я вмить отямилася. Що? Отак раптом? Ми з герцогом залишимося наодинці? Від шоку мої зіниці розширилися.

— Ой, усе гаразд. Я можу постояти й сама...

Панна, яка вже бігла геть, раптом різко обернулася:

— Як це? Моя подруга... ну, нехай поки що «тимчасова», але все ж! — вона поспіхом виправилася, ледь не бовкнувши зайвого про нашу угоду. — Хіба я можу покинути свою подругу саму?

— Але ж...

— Брате, якщо змусиш панну Ансі нудьгувати — тобі буде непереливки! Зрозумів?! — вона погрозливо помахала кулаком і знову поспішила до гостей.

«І що мені тепер робити?».

Я завмерла в розгубленості. Тієї ж миті герцог зиркнув на мене зверху вниз:

— Панно Ансі.

Він простягнув мені руку. Його поза була ідеальним втіленням шляхетності — саме так джентльмен має супроводжувати пані згідно з підручниками з етикету.

— Тож, ходімо? — спитав він, і його очі приязно примружилися. Це була запаморочливо витончена усмішка.

— А... так, — ледь чутно відповіла я.

Наче під гіпнозом, я поклала руку йому на лікоть і лише через мить отямилася. Мати таку вроду і так усміхатися — це ж просто нечесно!

***

Ми з герцогом разом рушили в глиб салону. Гості, що прибули раніше, вже прогулювалися залами, оглядаючи виставлені витвори мистецтва. Я теж роздивлялася навколо з цікавістю.

«О, квіткові декорації прибрали, як я і радила».

Справді, без зайвих прикрас споглядати експонати стало набагато приємніше. Та й над освітленням явно попрацювали: воно було м’яким і тьмяним, щоб не зашкодити мистецьким творам.

— Ева нещодавно надіслала мені документи щодо маршруту огляду в салоні, — раптом заговорив герцог. — Вона згадала, що саме Ви, панно Ансі, надали ці поради.

«Що? Чому він про це каже?».

Невже щось не так?! Я напружилася і глянула на нього.

— Хоча Ева наполягала, що майже все зробила сама... я думаю, що саме Ви доклали до цього найбільше зусиль.

Його блакитні очі дивилися на мене з ледь помітною усмішкою.

— Я маю рацію? — запитав він.

— Ну, це...

Що мені відповісти? Я раптом згадала обличчя принцеси, коли вона, сповнена ентузіазму, вигукувала: «Коли я покажу ці папери братові, він точно прикусить язика!»

Вона була такою щасливою... Мабуть, буде негарно з мого боку визнати, що майже все виправила я.

— Якщо Вам важко відповісти, можете не казати, — герцог знову знизав плечима й усміхнувся, зустрівшись зі мною поглядом. — Просто я хотів сказати, що робота була виконана блискуче.

— О... — моє обличчя почало палати. Щоб приховати збентеження, я перевела погляд на картини на стінах. — Ви мені дуже лестите.

— Чому Ви вважаєте це лестощами? — здивовано перепитав він.

— Прошу?

— Я щиро вважаю, що цей план був чудовим.

Він серйозно? Це не просто ввічливість? Я геть забула про сором і приголомшено втупилася в нього. Герцог ствердно кивнув:

— Повірте мені, я бачив чимало документів... проте ці були видатними.

— Ох.

Я не могла стримати радості. Не знаючи, куди подітися від емоцій, я низько схилила голову. Герцог, наче відчувши моє збентеження, лагідно всміхнувся і перевів тему:

— То як, Вам подобаються ці твори?

— Так, пане. Дуже подобаються, — поспіхом закивала я.

Казали, що герцог чудово знається на мистецтві. І справді, кожен експонат тут був неймовірно гарним. Проблема була лише в одному: я зовсім не могла на них зосередитися. Тому що...

«Взагалі-то, герцогу, Ви тут — найпрекрасніший шедевр...».

Я ледь не бовкнула це вголос, але вчасно прикусила язика. Його врода була настільки сліпучою, що роздивлятися щось інше було просто неможливо.

Тим часом я помітила групу дворян, які жваво щось обговорювали біля однієї статуї. Це була скульптура німфи, яка перетворювалася на дерево.

«А, це легенда про німфу?»

Ця історія була настільки відомою, що навіть я знала її загальні риси.

Якось одна німфа, що служила богу, палко закохалася в нього. Проте бог так жодного разу і не поглянув у її бік. Зрештою, її серце було розбите, і вона перетворилася на білу березу.

— Певно, скульптор хотів підкреслити скорботу та сум цієї німфи, — повчально промовив дебелий дворянин середніх літ, хизуючись своїми знаннями. — Вона втомилася від нерозділеного кохання і зрештою зреклася самої себе.

Щоб додати своїм словам драматизму, він зробив коротку паузу, а потім продовжив піднесеним тоном:

— Те, що вона обрала стати березою, свідчить про глибину її самоненависті, чи не так?

— О-о.

— Невже...

Слухачі прониклися його серйозним тоном, і навколо запанувала похмура атмосфера.

Почувши це, я мимоволі прошепотіла собі під ніс:

— Можливо, усе було зовсім не так?

— Тоді що Ви про це думаєте, панно?

Боже мій!

Від несподіванки мої очі стали як у наляканого зайченяти, і я рвучко звела погляд на герцога.