Розділ 2 — Розділ 2. Як я стала контрактною подругою лиходійки

Момент, коли я вперше усвідомила, що відбувається якась несправедливість...

Це сталося під час пікніка, де Серафіна була в центрі загальної уваги.

«Ой?»

Я раптом кліпнула очима. Лагідний весняний вітерець. Густа зелень та яскраві квіти. На столі, застеленому ошатною скатертиною, розкладені барвисті десерти та запашний чай.

І посеред цього мальовничого пейзажу, я спостерігала за тим, як мій наречений та моя близька подруга милуються одне одним.

— Ох, Серо.

Мій наречений, Грегорі Густо , власноруч підклав під спину Серафіни Лопес кілька м’яких подушок.

...Здається, ці подушки він відібрав у інших гостей. Про це свідчили не надто приязні погляди присутніх, спрямовані в наш бік.

— Ти не втомилася так довго сидіти? — турботливо запитав він.

Попри все, Грегорі солодким голосом дбав лише про Серафіну. Та широко розплющила очі й подивилася на нього. І тоді...

— Аха-ха, дякую! — пролунав її чистий сміх під блакитним небом. — Грегоре, ти такий милий!

— ...

Я заціпеніло спостерігала за цією сценою, і раптом мене охопило сильне відчуття фальші. Хоч ми втрьох і були друзями дитинства, але називати нареченого своєї подруги пестливо на очах у всіх... Та й підкладати подушки під спину «просто подруги» перед власною нареченою...

Це вже занадто, хіба ні?!

Тим часом Грегорі затуманеним поглядом дивився на Серафіну.

— Серо, ти ж любиш освіжаючі смаколики? Спробуй це.

Він власноруч відрізав шматочок лимонного торта і поклав його лише перед нею. До слова, я теж люблю лимонний торт. Але Грегорі дивився тільки на Серафіну поглядом, повним обожнювання. Для нього я була справжньою невидимкою!

— Слухай, Грегоре, — промовила Серафіна, граціозно кліпаючи віями. — Коли ми так сидимо, я згадую минуле.

— І справді. Ми ж і в дитинстві так само ходили на прогулянки, пам’ятаєш?

Вибачте, але я теж тоді була з вами. Чи не могли б ви припинити подорожувати у свій «світ на двох»?

— Тоді Ларі впала у воду, — згадала вона.

— Точно. Ти рятувала Ларієт , і через це на твоєму прекрасному коліні залишився шрам...

Грегорі миттєво підхопив слова Серафіни й кинув на мене докірливий погляд.

— Ларієт Ансі, ти й досі жива лише завдячуючи Сері. Будь вдячною за це, зрозуміла?

— Т-так... — рефлекторно опустила я очі, зсутуливши плечі.

Тіло наче саме реагувало на його слова. Водночас у моїй голові невпинно крутилося питання:

«Я постійно принижуюся перед Серафіною та Грегорі... Чи це справді правильно?»

Історія була такою. Колись у дитинстві ми втрьох гралися біля ставка, і я впала у воду. Серафіна простягнула мені довгу палицю, щоб витягти мене, і при цьому посковзнулася, поранивши коліно. Через це залишився крихітний шрам. Ну, якщо зараз не придивлятися дуже пильно, то його й не помітиш... Проте саме через цей випадок я щосили намагалася бути доброю до Серафіни. І Серафіна, і Грегорі... Вони постійно торочили мені, що я «заборгувала Серафіні своє життя».

«Але зачекайте...»

Якщо розібратися, чому я тоді впала у ставок?

«Це ж сталося через Серафіну!»

Тоді вона вередувала, що неодмінно хоче квітку, яка росла біля самої води. А Грегорі, боячись підходити близько, штовхнув мене в спину, мовляв: «Йди ти». Тож я впала, коли намагалася зірвати ту квітку замість нього.

...Якби вона навіть не спробувала мене врятувати в такій ситуації, вона була б просто сміттям, хіба ні?

У ту мить...

Трісь.

Десь глибоко всередині мене ніби пролунав звук гучного розлому.

«Чому я досі лише дякувала Серафіні?»

Я злегка нахмурилася.

До цього часу я відчувала лише вдячність, вважаючи її своєю рятівницею. Але тепер мене охопило сильне збентеження. Чому я досі не відчувала жодного протесту проти цієї абсурдної ситуації? Наче хтось примусово встановив мені межі...

Аж раптом Серафіна, яка весело теревенила з Грегорі, озирнулася на мене. Вона скорботно опустила кутики очей і мовила:

— Ларі, здається, у мене розв'язався шнурок на черевику. Зав'яжеш мені?

— ...

Вибачте, але в її словах не було навіть формального перепрошення чи ввічливості. Чесно кажучи, вона ж сама сидить на стільці, хіба не може просто нахилитися й подивитися? Проте я слухняно підвелася і присіла перед Серафіною. Тіло рухалося само собою, ніби так було зумовлено долею. І в ту ж мить... За моєю спиною почулося відверте глузування.

— Боже, у панни Ансі зовсім немає гордості? — голос був дещо нечітким, бо хтось намагався стримати сміх.

— Вона ж спадкоємиця віконтства Ансі, а сідає на землю, щоб зав'язати шнурки панни Лопес ?

Так, згодна. Я сама не розумію, чому це роблю.

— Оце так, у неї зовсім немає усвідомлення себе як майбутньої голови роду.

— Хтось може подумати, що вона служниця панни Лопес.

Шепіт, що критикував мою поведінку, миттєво перекинувся на мій зовнішній вигляд.

— А ця старомодна сукня? Коли це було в моді?

— А зачіска? Не розумію, навіщо вона так розпустила волосся. Чи вона взагалі щось бачить перед собою?

— Ну, тому юний пан Густо і носиться лише з панною Лопес.

— Навіть нареченого втримати не може, який сором.

Це було знайоме глузування. Водночас у моїй пам'яті виринули слова, які Серафіна зазвичай казала мені:

«Твоє обличчя просте, тому тобі більше пасують сукні темних кольорів».

«Краще розпустити волосся, чи не так? Ти ж сором’язлива, тож зможеш прикрити обличчя від чужих поглядів».

«Коштовності? Ем... Тобі це не занадто? Мені вони пасуватимуть більше, ніж тобі!»

Одна з поважних дам, засміявшись, додала:

— Поруч із панною Ансі краса панни Лопес сяє ще яскравіше, чи не так?

У ту мить... Усі сумніви, що я відчувала раніше, перетворилися на приголомшливе прозріння.

Чому я тут сиджу навпочіпки? Чому я вважала, що мушу за будь-яку ціну догодити Серафіні? Бо я заборгувала їй життя?

«Ні».

Усвідомлення вдарило, наче блискавка.

«Тому що... цей світ — це книга, яку я читала у минулому житті!»

<Прекрасна Серафіна>

Як і було зазначено в назві роману, головною героїнею цього світу була Серафіна. Сюжет був приблизно таким: Серафіна Лопес — дворянка нижчого рангу без власних володінь. За допомогою своїх близьких друзів дитинства, Ларієт та Грегорі, вона дебютує у світському товаристві. Завдяки вродженій красі та чарівній вдачі вона здобуває любов усіх навколо та впевнено йде до успіху. І хоча їй заважає підступна лиходійка, принцеса Еванджелін Клаудіус , Серафіна не здається і завойовує любов обох головних героїв.

До речі, Грегорі не став головним героєм. У Серафіни були дуже високі запити, тому другий син графа, який навіть не успадкує титул, не міг її зацікавити.

А, то хто ж я така?

«Ларієт Ансі, близька подруга Серафіни».

Через те, що Серафіна колись врятувала їй життя, вона цінувала подругу більше за себе і заздрила її красі. Тому Ларієт була готова на все заради своєї любої подруги. Вона навіть вислуховувала образи замість Серафіни, отримувала ляпаси та була облита водою...

Але при цьому дурнувато посміхалася і казала: «Серо, якщо ти щаслива, то мені байдуже».

Я була тією самою безхребетною дурепою, створеною лише задля щастя Серафіни!