Розділ 20 — Розділ 20

«Точно. Я ж зараз поруч із герцогом!» — думка, яку я планувала залишити при собі, ненароком зірвалася з моїх вуст.

Я ніяково всміхнулася.

— Вибачте. Я бовкнула зайвого, це було нечемно з мого боку.

— Аж ніяк, панно. Ви не сказали нічого неналежного чи зухвалого. Чому висловлення власної думки має вважатися нечемністю?

Його блакитні очі пильно дивилися на мене.

— Мені просто... справді цікаво дізнатися, що ви думаєте.

«.......».

У роті пересохло. За мить, переборовши вагання, я обережно почала:

— Чи не могла німфа просто хотіти жити власним життям, бути суб'єктом своєї долі?

Герцог здивовано підняв брову.

— Жити власним життям?

— Так. Навіть якщо спочатку німфа й кохала того бога, ми не можемо знати напевно, чи зберігалося це почуття до самого кінця, адже ми не на її місці.

Серафіна — головна героїня цього світу. Ларієт, яка обожнювала її та присвятила їй усю себе.

Але ж захоплення не обов'язково має бути вічним.

— Хто знає, чи німфа лише сумувала в мить перетворення на березу? Можливо, вона відчула полегшення, нарешті позбувшись виснажливого нерозділеного кохання.

Я обдумано підсумувала:

— Чи не можна витлумачити це так, ніби німфа нарешті здобула свободу?

Так само як я, після довгих років відданості, врешті-решт відкинула своє обожнювання Серафіни. Як я вирішила піти проти волі «головної героїні» та припинити бути її живою підставкою для ніг.

«Ой».

Раптом я схаменулася. Здається, я надто розійшлася зі своїми промовами перед герцогом... На щастя, герцог не виглядав роздратованим.

— Незвичне тлумачення. Це дуже цікаво, — промовив герцог, розглядаючи мене з неприхованим зацікавленням, і ледь помітно кивнув. — Я ніколи не думав про це з такого боку. У ваших словах є сенс.

Здавалося, ця розмова йому навіть подобається?

Герцог м’яко додав:

— До речі, я помітив, що відтоді, як Ева почала спілкуватися з вами, вона береться за справи з неабияким завзяттям.

— Принцеса?

— Так. Чесно кажучи, я й не сподівався, що вона сама захоче взяти на себе обов'язки господині дому та навіть почне вчитися задля цього...

Герцог лагідно всміхнувся.

— Думаю, на неї вплинув ваш гострий розум, панно Ансі.

Мені все ще незвично чути компліменти. Це таке дивне, лоскотливе відчуття.

«Опануй себе, Ларі».

Я поспіхом усміхнулася, намагаючись приховати свою незграбність. Не можна втрачати голову, інакше ще припущуся якоїсь помилки.

На щастя, герцог перевів погляд на принцесу, яка стояла вдалині.

— Мені особисто приємно бачити, що Ева стала значно життєрадіснішою. — у його блакитних очах з’явилося тепле світло. Не зводячи очей із сестри, він спокійно додав: — Я дуже радий, що вона знайшла таку чудову подругу.

У цю мить він виглядав як справді турботливий старший брат, який щиро любить свою сестру. Від цього мені стало якось ніяково. Важко було повірити, що такий добрий брат у майбутньому закохається в Серафіну і відправить власну сестру до монастиря.

— Це все завдяки вам, панно.

— Що ви, зовсім ні, — я заперечно похитала головою.

Мабуть, через те, що мене так давно ніхто не хвалив, моє серце мимоволі закалатало швидше.

***

Тим часом Еванджелін, яка саме закінчила вітати чергову порцію гостей, випадково озирнулася. Її блакитні очі спалахнули від цікавості.

«Ого, панна Ансі та брат так добре ладнають?»

Вона дивилася на Ларієт та Дітріха, які пліч-о-пліч роздивлялися витвори мистецтва. Вони виглядали напрочуд дружньо, наче були знайомі вже цілу вічність. Вони щось обговорювали й час від часу усміхалися одне одному.

«Неймовірно».

Насправді Дітріх був людиною, яка звикла тримати дистанцію. Він завжди був бездоганно ввічливим, але нікого не підпускав близько до себе. Ева вже й не пам’ятала, коли востаннє бачила його таким розслабленим і усміхненим у присутності сторонніх.

До того ж не лише принцеса це помітила.

— Ой, погляньте, герцог та панна Ансі стоять разом.

— Ніколи не бачила герцога таким привітним.

— Я завжди вважала його дуже суворим...

Еванджелін навострила вуха, бо розмова дам перейшла безпосередньо на неї.

— А ви помітили, як зблизилися принцеса та панна Ансі?

— О так, я бачила! — підхопила інша шляхетна пані.

— Уявіть собі, принцеса щойно йшла під руку з панною Ансі!

— Вони виглядають як справжні подруги.

«Хе-хе».

Еванджелін відчула приплив гордості.

«От бачите, і в мене є друзі!»

Дами продовжували шепотітися, прикриваючись віялами:

— Це справді несподівано. Мені здавалося, принцеса уникає будь-якого спілкування...

— Виявляється, вона набагато простіша та приємніша, ніж казали.

Коротко кажучи, вони почали бачити принцесу в новому світлі.

«О?».

Ева кліпнула очима.

«Поради панни Ансі й справді працюють!»

Сповнена ентузіазму, Еванджелін почала підкрадатися до гурту шляхетних дам. Вона вже хотіла було вигукнути: «Правда ж? Ми з панною Ансі виглядаємо як найкращі подруги?», але вчасно зупинилася.

«Ач, не можна показувати такий захват».

Як-не-як, вона була організаторкою салону, єдиною принцесою імперії та господинею дому Клаудіус. Вона мала зберігати гідність. Прибравши гордовитого вигляду, Еванджелін мовила:

— Про що це ви розмовляєте? Мені здалося, я почула ім'я панни Ансі...

Дами, що до того мирно гомоніли, злякано здригнулися і обернулися до неї.

— П-принцесо! Це ми... — перезирнувшись, вони зблідли та низько вклонилися. — Щиро перепрошуємо! Як ми сміли обговорювати Вашу Світлість...

Еванджелін примружилася.

«Та що з ними таке? Я ж їх не з'їм».

Вона знала, що її репутація у світському товаристві була не найкращою, але ж не настільки.

— Я не злюся.

— Обіцяємо, що більше такого не повто... що?

Замість очікуваного гніву пані почули щось зовсім інше і здивовано підняли голови.

Еванджелін невимушено знизала плечима.

— Ви все правильно помітили. Ми з панною Ансі справді дуже близькі.

— П-принцесо?

— Тож немає потреби так вибачатися.

Ева променисто всміхнулася.

— А чи знаєте ви, що панна Ансі дуже допомогла мені в організації цього салону?

— Невже? — дами все ще виглядали приголомшеними.

Принцеса гордо підняла підборіддя.

— Маршрут цього заходу — чи не здається він вам надзвичайно зручним?

— О так, справді. Дуже продумано, ніякої тисняви.

Ева не могла приховати свого задоволення.

— Правда ж? Ви теж так вважаєте?

У захваті вона геть забула про свою «шляхетну гідність».

— Це все завдяки детальним порадам панни Ансі. А ще ці квіткові прикраси...

Вона ще довго розлого розповідала — чи то хвалила Ларієт, чи то хизувалася нею, чи то просто демонструвала їхню дружбу.

— Що ж, я маю йти до своєї подруги. Бажаю всім гарного вечора.

Кинувши на прощання життєрадісне вітання, Еванджелін переможною ходою залишила дам.

— Що це щойно було?

— Хтозна... Я думала, вона нас зараз на шматки розірве.

Шляхетні дами дивилися одна на одну, почуваючись так, ніби побачили привида.