Розділ 23 — Розділ 23

— …

Хіба це те, за що варто отримувати похвалу?

Панна знову поставила мені те саме запитання:

— То невже у вас немає чоловіка, який би вас зацікавив?

— Та не те щоб...

— Справді? Хтось, хто здався вам вродливим, чи був люб’язним, або ж бодай крапельку припав до душі! Невже зовсім немає такого чоловіка?

У ту саму мить...

Мені раптом спав на думку один чоловік.

Платинове волосся, що нагадувало місячне сяйво.

Ясно-блакитні очі, наче витесані з крижаного уламка холодної зими.

Сліпучо прекрасний чоловік.

Але найбільше мені запам’яталося інше.

— Тоді що про це думає панна?

Герцог природно запитував мою думку і уважно до неї прислухався.

Це було вперше.

Щоб я ось так, перед іншою людиною, чітко й виразно висловлювала свої враження від витвору мистецтва.

І...

— У вас унікальне тлумачення. Це надзвичайно цікаво.

Вперше моїми враженнями не знехтували.

Намагаючись відігнати думки про герцога, що вперто лізли в голову, я відповіла ще рішучіше:

— Немає такого.

— Справді? Як на те, що його «немає», ви досить непогано ладнаєте з моїм братом.

Я здригнулася, а мої плечі заціпеніли.

Здалося, ніби мені поцілили в саме яблучко.

Принцеса байдуже продовжила:

— Щиро кажучи, личком мій брат вдався, на нього можна із задоволенням дивитися. Але характер у нього препаскудний.

— П-препаскудний?

— Авжеж! Де це бачено — погрожувати мені витратами на представницькі потреби?! Яка ницість!

Панно Еванджелін, схоже, та образа у вас досі не минула...

Я ніяково всміхнулася.

Принцеса продовжувала невпинно щебетати, лихословлячи на адресу герцога.

— Якщо чесно, мій брат дещо різкий, розумієте? Зовні він удає ввічливого, але насправді такий вибагливий, ви навіть не уявляєте. Проте...

Погляд панни зупинився на моєму обличчі.

— Мені здалося, що з панною Ансі він поводиться досить невимушено.

Однак я поставилася до цих слів скептично.

«Хіба таке можливо?»

Адже герцог — головний герой цього світу, людина, яка колись закохається в Серафіну.

До того ж...

— Принцесо, чому ви весь час розпитуєте про моє особисте життя?

Тоді принцеса гордо заявила:

— Кажуть, що на піжамних вечірках прийнято розмовляти про кохання.

— ......

У мене просто забракло слів.

Схоже, у панни склалися якісь неймовірні уявлення щодо піжамних вечірок...

***

Так минав час.

— Панно, якщо ви втомилися, лягайте вже спати.

Не в силах більше дивитися на те, як принцеса клює носом, я нарешті заговорила.

Тієї ж миті панна широко розплющила очі.

— Я... я не сплю! Кажу ж вам... не сплю...

Але щойно вона це промовила, як тут же повалилася на ліжко.

Почулося рівномірне дихання.

Навіть те, як вона спить, згорнувшись клубочком, робить її схожою на кішку.

Тихо засміявшись, я натягнула ковдру на панну аж до самого підборіддя.

Після чого тихенько підвелася.

«Може, піти подихати свіжим повітрям?»

Можливо, через зміну місця сну, мені зовсім не хотілося спати.

Накинувши на плечі шаль, я попрямувала до балкона.

Клац.

Варто було мені відчинити балконні двері...

Ш-ш-шух —

Увірвався нічний вітерець, напоєний ледь відчутним ароматом троянд.

Дотик вітру, що розвівав моє волосся, був приємним.

Я заплющила очі, насолоджуючись прохолодою.

Аж раптом...

— Панно Ансі?

Злякавшись, я різко повернула голову.

На сусідньому балконі стояв чоловік.

Це був герцог Дітріх фон Клаудіус.

На відміну від того дня в салоні, на герцогу був легкий одяг: проста сорочка та бавовняні штани.

На лоб м’яко спадало платинове волосся.

Попри це, притаманна йому аристократична авра нікуди не зникла, тож він зовсім не здавався неохайним.

Герцог, чиї очі спершу здивовано округлилися, невдовзі лагідно усміхнувся.

— Вже пізно, а ви ще не спите.

— Мені не спиться, тож я вийшла трохи подихати повітрям.

Ніяково відповівши, я поспіхом додала:

— О, до речі, принцеса уже заснула.

Почувши це, герцог ледь насупився.

— Мабуть, ви натерпілися клопоту через Еву.

— Зовсім ні. Я завжди в боргу перед панною.

— Ну, мені й без слів зрозуміло, як сильно це дівчисько вам набридає.

Знизуючи плечима, герцог невимушено додав:

— У будь-якому разі, я радий вас бачити.

Можливо, всьому виною була магія місячного сяйва, що ніжно омивало все навколо.

Я, наче заворожена, кивнула у відповідь:

— Я... я теж.

Від цієї відповіді усмішка в очах герцога стала ще глибшою.

Дивлячись на нього, немов у маренні, я обережно заговорила:

— Пане герцогу. Можливо, це з мого боку занадто зухвало, але чи можу я дещо сказати?

Герцог легенько стянув плечима.

— Кажіть вільно.

Ковтнувши слину, я продовжила:

— Річ у тім, що ви дещо неправильно розумієте.

— Неправильно розумію?

— Так. Ви сказали, що принцеса мені набридає... але це зовсім не так.

На мить у блакитних очах герцога спалахнув дивний вогник.

— Панна мені зовсім не набридає. Тому що...

Я зробила короткий вдих.

Щиро кажучи, мені знадобилося чимало мужності, щоб вимовити ці слова.

Адже це було все одно що виставити напоказ власну ганьбу.

Але...

«Мені ще більше не подобається, що принцесу так несправедливо засуджують».

Я випрямила спину.

— Я з дитинства була подругою панни Серафіни Лопес.

— Панна Лопес... Ви про ту панну, яку називають «лілією світського товариства»?

— О, пане герцогу, то ви теж знаєте про неї.

Ну звісно, Серафіна ж така відома своєю красою та добротою.

До того ж, герцогу судилося бути з нею.

Я гірко всміхнулася.

Однак наступні слова герцога були дещо несподіваними:

— Це тому, що Ева постійно на неї скаржиться.

— Скаржиться?

Герцог з дещо збентеженим виглядом недоговорив.

— ......Ну, як би це сказати, у Еви такий характер, що вона чітко розділяє те, що їй подобається, і те, що ні.

І я миттєво змогла прочитати між рядків, як саме скаржилася принцеса.

Адже...

«Панна Лопес просто огидна».

Голос принцеси, що бурмотів ці слова, виразно пролунав у моїх вухах.

Я мимоволі ледь помітно всміхнулася.

— Просто... наші з панною Лопес характери дещо не зійшлися, і ми розійшлися.

Намагаючись зберігати спокій, я міцно стиснула спідницю своєї сукні.

— Тоді як інші люди не бажали зі мною спілкуватися, єдиною особою, яка прийняла мене як подругу, була принцеса Клаудіус.

Панна Еванджелін.

Мій колишній наречений Грегорі Густо, та й інші люди зі світу дворян...

У той час, коли всі сприймали мене як «служницю Серафіни» і дивилися зверхньо.

Вона була першою, хто простягнув мені руку.

Хоча наші стосунки почалися як співпраця заради взаємної вигоди, але все ж таки...

«Панна стала на мій бік».

Досі я й не знала. Наскільки ж приємно дивитися комусь в очі, сміятися, базікати й ділитися дрібницями повсякденного життя.

Тому...

— ...Принцеса стала для мене великою розрадою.

Я рішуче підсумувала:

— Принаймні для мене панна — дуже хороша людина.

— ......

Герцог мовчки дивився на мене.

У ту ж мить я раптом схаменулася.

«Ой».

Чи не забагато я наговорила?

Мої плечі закам’яніли від напруги.

— ...Ось як.

Герцог, який деякий час мовчав, заговорив якимось новим тоном.

— Виходить, наша Ева теж може бути для когось хорошою людиною.

— Пане герцогу...

— А я ж думав, що лише я один її ціную...

Тихо пробурмотівши це, герцог повільно підвів погляд.

Місячне сяйво лилося сліпучим потоком.

На його витонченому обличчі, освітленому нічним світилом, виразно проступила радість, біліша за сам місяць.

— Мені стає по-справжньому спокійно від того, що панна Ансі так каже.