Розділ 25 — Розділ 25

Наступного дня.

Ми з принцесою закінчили снідати й неквапливо попрямували до флігеля.

— У цьому флігелі зберігається загалом тридцять витворів мистецтва. Моя найулюбленіша робота серед них — це...

Панна Еванджелін, яка жваво сипала поясненнями, раптом замовкла. Це сталося через те, що здалеку до нас наближався слуга.

— Принцесо, Зоряну залу відчинено.

Слуга, що низько вклонився, спокійно вів далі:

— Пан герцог просив переказати, аби ви приємно провели час.

— Мій брат?

На мить на обличчі панни з’явився сумнів.

— Що ж, добре.

З цими словами вона відпустила слугу.

Я обережно поставила принцесі запитання:

— Перепрошую... А що таке Зоряна зала?

— Ах, це окрема зала, де виставлені особливо цінні роботи з нашої колекції. Це місце можуть відвідувати лише прямі нащадки роду Клаудіусів або ті, кому надав дозвіл особисто голова дому...

Панна Еванджелін ніяк не могла приховати підозріливого погляду.

— І з якого це дива цей педантичний чоловік вирішив відчинити Зоряну залу?

***

Оглянувши флігель та всі витвори мистецтва, виставлені в Зоряній залі, Ларієт повернулася до себе в задоволеному настрої. А Еванджелін, провівши Ларієт, попрямувала прямісінько до кабінету Дітріха.

— Брате!

— Ево, мій слух усе ще в нормі. До старечої глухоти мені ще далеко.

Коли вона вигукнула це, Дітріх злегка насупився й зняв свої окуляри у срібній оправі. Не звертаючи на це уваги, Еванджелін дрібними кроками підійшла до брата.

— З чого б це ти раптом відкрив Зоряну залу? Раніше, коли я благала тебе відчинити її хоч раз, ти завжди казав тверде «ні».

— Просто мені здалося, що панна Ансі цікавиться мистецтвом.

«Хмм?»

Очі Еванджелін звузилися.

— Таку люб’язність я цілком можу виявити. Це ж панна, яка стала твоєю подругою, чи не так?

Почувши це, Еванджелін обурилася:

— Гей, а що зі мною не так?

— Поклавши руку на серце, тобі не варто ставити такі запитання, хіба ні?

— Ой? Ева зовсім не розуміє, про що говорить її любий братик!

Еванджелін грайливо висунула язика. Дітріх, похитавши головою, знову запитав:

— То як там панна Ансі? Їй сподобалося?

— ......

Тоді Еванджелін пильно вставилася на Дітріха, наче дивилася на якусь дивовижу. Він зсунув брови:

— Чого ти так дивишся?

— Тому що мені дивно бачити, як ти переймаєшся почуттями панни.

— ......За кого ти мене взагалі маєш?

— За кого? За трудоголіка, якого абсолютно не цікавлять жінки.

Еванджелін демонстративно похитала головою.

— Яка користь із вродливого обличчя? Якщо будеш отак постійно замикатися в кабінеті, то жодного разу в житті не сходиш на побачення і доведеться одружуватися через оглядини за домовленістю.

Дітріх рідкісно промовчав. У аристократичному суспільстві шлюби відповідно до статусу та статків не були чимось незвичайним. Сам Дітріх завжди вважав політичні шлюби ефективними.

Але.

«Чому мені так неприємно?»

Чому саме в цей момент у його пам’яті промайнуло усміхнене обличчя Ларієт?

— Ти верзеш казна-що.

Дітріх намагався відкинути цей образ і заговорив із вдавано байдужим виглядом:

— У будь-якому разі, я відчуваю полегшення, що ти, здається, нарешті знайшла хорошу подругу. Ладнайте і надалі.

Тоді очі Еванджелін зблиснули.

— Це означає, що панна Ансі тобі теж сподобалася, братику?

— Ну, можна й так сказати.

Дітріх знизав плечима. Адже не було потреби проявляти ворожість до єдиної подруги своєї молодшої сестри.

— Хмм... Чудово.

Тоді Еванджелін з рішучим обличчям подивилася на Дітріха:

— Брате, позич мені пана Дугласа.

— Навіщо тобі пан Дуглас?

Дітріх здивувався. Адже Дуглас був адвокатом герцогського дому. Це означало, що він був людиною, з якою Еванджелін досі не мала жодних справ.

Еванджелін хитро посміхнулася:

— Розумієш, мені потрібно укласти один контракт.

***

Наступного дня.

Я з тривогою чекала на принцесу.

«Чому вона раптом захотіла зустрітися?»

Оскільки салон щойно закінчився, я думала, що найближчим часом не побачу панну. Проте вона раптово надіслала повідомлення, що прийде сьогодні.

І ось, рівно о другій годині, у призначений час.

Принцеса величною ходою увійшла до міського маєтку віконтства Ансі. За її спиною йшов чоловік середнього віку в охайному костюмі.

«Хто цей чоловік?»

Я трохи здивувалася, але спершу виявила повагу до панни:

— Панна Ансі вітає принцесу...

Саме тоді, коли я за звичкою намагалася привітатися. Принцеса кинула на мене гострий погляд.

У ту ж мить у моїй голові промайнули слова панни:

«Друзям не обов’язково так суворо дотримуватися етикету. Тим паче, коли ми лише вдвох».

Ой.

Ніяково посміхнувшись, я змінила слова:

— Ласкаво просимо, принцесо.

— Рада бачити вас, панно Ансі.

Тільки тоді обличчя панни пом’якшало, і вона манірно відповіла.

— Проходьте сюди, сідайте.

Я запросила її сісти. Як тільки принцеса сіла, вона простягнула мені паперовий конверт.

— Ось, тримайте.

Що це?

Розгублено прийнявши його, я крадькома глянула на панну. Вона кивнула, мовляв, усе гаразд.

— Відкривайте.

Я обережно відкрила конверт. У ту ж мить мої очі широко розплющилися.

«Це?!»

Я мимоволі різко підвела голову. Принцеса, зустрівшись зі мною поглядом, легко знизала плечима.

— Це договір про дружбу, про який ми говорили раніше.

Потім вона поглядом вказала на чоловіка середнього віку, що стояв поруч:

— Це пан Дуглас. Він особистий адвокат герцогського дому, і він допоможе нам із перевіркою та нотаріальним засвідченням нашого контракту.

— Но... Нотаріальним засвідченням?

— Саме так. Тож, якщо у договорі є щось незрозуміле або щось, що вам не подобається, обов’язково запитуйте в пана Дугласа.

Панна Еванджелін серйозно наполягала, зсунувши брови:

— Ретельно все перевірте, перш ніж підписувати. А раптом я намагаюся ошукати панну Ансі?

— Ой, хіба принцеса могла б так вчинити?

— ......

Почувши мою відповідь, панна лише хмикнула й відвернула голову. Але я побачила.

Побачила, як кутики її губ ледь помітно здригнулися в усмішці.

«Яка ж вона мила».

Тихо посміявшись про себе, я почала ретельно вивчати контракт. Навіть на мій погляд людини, яка здобула сувору освіту як спадкоємиця віконтства Ансі, там не було жодного несправедливого пункту чи підступних умов. Навпаки...

«Хіба ці умови не занадто вигідні для мене?»

Загалом умови були надзвичайно щедрими. Аж раптом.

«Щ-що це таке?!»

Я не повірила власним очам.

<Стаття 3, пункт 2. Обов’язок підтримки гідності>

Еванджелін фон Клаудіус виплачує Ларієт Ансі 50 000 дерків щокварталу як витрати на представницькі потреби.

Ларієт Ансі повинна витрачати приблизно 70% цих коштів на одяг, кишенькові витрати та інші потреби для підтримки свого статусу.

Різницею Ларієт Ансі розпоряджається на власний розсуд.

Чому принцеса виплачує мені гроші на представницькі потреби? До того ж цілих 50 000 дерків?!

Якщо перерахувати за мірками минулого життя, 10 000 дерків — це приблизно десять мільйонів вон. Виходить, панна дає мені 50 мільйонів вон на квартал. І я маю витрачати з них близько 35 мільйонів на вбрання та інші речі для підтримки іміджу?!

Ні, ну це вже не просто жарти про «плату за дружбу».

Мені здається, це вже занадто!

Примітка: Еванджелін, а тобі ще подруга не потрібна? (пхахаха, збіглась думкою із найзалайканішим коментарем під цим розділом ахахах)