Розділ 27 — Розділ 27

— Пффф!

Я ледь не випорснула чай, який саме тримала в роті. Насилу затуливши рот хустинкою, я тремтячим поглядом витріщилася на панну Еванджелін.

— Е-е-е… я?

— Так, панно Ансі.

Принцеса дивилася на мене прямо, навіть бровою не повівши.

Чому це раптом я опинилася в центрі уваги?

«Ні, це вже занадто!»

Я спробувала бодай якось переконати панну:

— Панно, це ж не просто питання організації короткочасного заходу на кшталт салону.

«І що з того?» — ніби запитував її кокетливий погляд, прикутий до мене. Бачачи цю позицію, мовляв, жодних проблем немає, я промовила далі, вмиваючись холодним потом:

— Це ж внутрішні справи герцогського дому Клаудіусів! Як я смію втручатися в таке?

— Я кажу, що все гаразд, то в чому проблема? І якщо бути точною, це стосується лише міського маєтку.

— Все одно. Обсяг бюджету, яким доведеться розпоряджатися, буде зовсім іншим. Хіба можна дозволяти сторонній людині мати доступ до таких величезних сум?

Я говорила цілком розсудливі речі. Ну а справді, хіба ж ні?

Зазвичай бюджет шляхетної родини розподіляється між головним маєтком та міським маєткам у столиці. Зокрема, столичний міський маєток був обличчям сім’ї, яке бачили інші аристократи. Тому кожен шляхетний дім приділяв йому чимало уваги.

Навіть у нашому домі віконта Ансі на міський маєток виділяють досить солідний бюджет.

Оскільки я була спадкоємицею віконтства Ансі, мене вчили і складанню кошторисів, і бухгалтерії.

«Але ж герцогство Клаудіусів — це зовсім інший рівень порівняно з рештою аристократів».

Навіть не знаючи напевно, я могла принаймні уявити, наскільки колосальним є їхній бюджет. Це означало, що ця сфера надто важлива, щоб довіряти її стороннім. Але чому…

Чому принцеса так обурено на мене зиркає?

— Яка ще стороння людина? Ми ж підписали контракт про дружбу!

— П-прошу?

— Хіба подруга може бути сторонньою? Я не збираюся просити про допомогу нікого, крім панни Ансі!

Приголомшена, я обережно зауважила:

— Але ж… я можу мати лихі наміри…

— Лихі наміри?

Пихнувши, принцеса примружила очі й зміряла мене поглядом.

— То що, панна Ансі, ви збираєтеся мене обібрати?

— Що? Ні, я в жодному разі не збираюся цього робити!

— Ну от і все. Тоді які проблеми?

Це була справді дивовижна логіка…

Заціпеніло дивлячись на принцесу, я мимоволі пирснула зо сміху.

— Чого це ви смієтеся? — манірно дорікнула мені панна.

— Ой, нічого, нічого, — я поспіхом замахала руками, хоча мені було важко стримати сміх, що так і рвався назовні.

Це зовсім не так, як було за часів, коли я була служницею Серафіни. Те, що вона так говорить… Хіба це не свідчення того, що принцеса мені довіряє?

«Це вперше».

Людина, яка визнає мої здібності й без вагань довіряє мені справу. Чесно кажучи, я була неймовірно щаслива. Тим часом принцеса виглядала сповненою ентузіазму.

— Оскільки я вже отримала дозвіл брата, я збираюся зробити все можливе.

Вона почала загинати пальці, перераховуючи все, що хотіла втілити.

— По-перше, хочу облаштувати сад міського маєтку, по-друге — трохи змінити інтер’єр вітальні, а ще переклеїти шпалери в приймальні.

«Невже вона збирається зробити все це?»

У мене аж щелепа відвисла. Але принцеса ще не закінчила:

— Хочу купити нові меблі, а, точно! Треба замовити каталоги чайних сервізів. І ще…

Тріскочучи без упину, панна Еванджелін раптом додала, ніби щойно згадала:

— Щодо цієї справи. Вам не варто так сильно хвилюватися.

— Прошу?

Чомусь по спині пробіг холодок. Мабуть, здалося?

Водночас принцеса осяйно всміхнулася й скинула другу бомбу:

— Брат теж сказав, що все гаразд. Ну, щодо того, що панна Ансі мені допомагатиме.

Ой. Я так і заклякла на місці.

— Герцог так сказав?

— Так.

— Він дозволив мені допомагати вам?

— Так.

— Справді?

— Так, справді!

Не витримавши мого шквалу запитань, принцеса аж роздратовано вигукнула.

Я важко ковтнула слину. Звісно, йдеться про втручання в господарство герцогського дому Клаудіусів. Хоч як би принцесу любив герцог, вона не змогла б діяти без його дозволу.

«Ой лишенько, що ж мені робити…»

Тягар відповідальності так тиснув на плечі, що здавалося, вони от-от відпадуть. Проте…

«Все одно, я маю впоратися добре».

Я рішуче налаштувалася. Раз уже так сталося, я хотіла зробити усе можливе аби виправдати сподівання герцога та принцеси. А головне, якщо завдяки цій справі принцеса зможе по-справжньому утвердитися як господарка герцогського дому…

Хіба вона не стане вільнішою від маніпуляцій Серафіни?

Тільки от перед цим треба було дещо зробити…

— Мені не важко вам допомогти, але спершу ви маєте дещо зробити.

Почувши мої слова, очі принцеси засяяли.

— Що саме?

Я ніжно всміхнулася й відповіла:

— Вчитися.

— Ой…

Обличчя принцеси, яке досі було безхмарним, вперше перекосилося.

***

Деякі закостенілі аристократи-чоловіки мають звичку зневажливо ставитися до того, як господарка керує внутрішніми справами.

«Це ж просто хатні справи, хіба слуги не зроблять усе самі, якщо їм наказати?»

«Сидять собі вдома, попивають чай та вбираються. Хіба не так?»

Це той репертуар, який ці типи не втомлюються повторювати. Ху, так і хочеться добряче врізати по цих пихатих пельках, щоб прийшли до тями…

Ну, я трохи відволіклася.

Це все дурні вигадки. Щоб керувати внутрішніми справами, спершу треба бути на «ти» з цифрами.

Чому?

Бо і на те, щоб керувати слугами, і на те, щоб спокійно попивати чай, і на вбирання…

«На все це потрібні гроші!»

А це означало… Принцеса мала не просто переглядати кошторис, а навчитися складати його та виправляти помилки.

— Панно Ансі-і-і…

Панна, яка довгий час була занурена в папери, зовсім знесилилася.

— Я… я закінчила.

Впершись головою в стіл, принцеса тремтячою рукою простягнула мені папку з документами. Це був тренувальний кошторис витрат на сад.

— Ви добре попрацювали, панно.

Я з готовністю взяла документ. Ледь підвівши погляд, принцеса благально подивилася на мене:

— Ну… як там?

Мені теж хотілося вигукнути «Зараховано!», але…

— Ось тут, здається, треба перерахувати знову.

Я провела червоною ручкою під помилковим місцем у кошторисі. Що більше лунав звук рішучого черкання ручкою, то більше розпачу з’являлося в її блакитних очах.

— Знову?

— Так. Тут не збігається кількість саджанців, а ось тут…

Обличчя принцеси щомиті ставало дедалі похмурішим. Нарешті, виправивши всі помилки в кошторисі, я ніяково всміхнулася:

— Все ж таки, панно, ви стали набагато краще справлятися, ніж раніше.

— Годі вже, — буркнула принцеса й знову вткнулася обличчям у стіл. З-під опущеної голови почувся пригнічений голос: — Не треба мене втішати.

— П-панно?

— Я роблю стільки помилок, яке вже там керування справами?

Буде кепсько, якщо вона зараз втратить жагу до навчання. Відчуваючи обов’язок якось виправити ситуацію, я обережно промовила:

— Панно, я кажу цілком щиро.

Коли я промовила це якомога лагіднішим голосом, плечі принцеси здригнулися. Я почала м’яко її заспокоювати:

— Раніше ви взагалі не мали жодних знань про бюджет. А тепер ви вже можете самостійно складати кошторис за формою.

— …

— Це вже величезний прогрес. Я ще не бачила такої талановитої учениці, як ви!

Ну, якщо чесно… Точніше було б сказати, що, крім принцеси, я нікого більше не вчила. Але такі дрібниці я вирішила просто опустити.