Розділ 3 — Розділ 3

Так ось воно що!

Перший день нашого із Серафіною дебюту у світському товаристві. Причина, чому мій наречений Грегорі на балу дебютанток танцював перший танець не зі мною, а з нею.

— Ларі, ми ж найкращі подруги. Ти ж зрозумієш, правда?

Причина, чому Серафіна щоразу виїжджала на моєму горбу, навіть не спробувавши перепросити!

«Ого, а це й справді бісить!»

Гнів так підступив до горла, що руки почали зрадницько тремтіти. До того ж, те, що змусило мене остаточно прозріти, було прямо перед очима.

«Це що ще таке?»

Шнурівки на черевичках Серафіни були зав’язані ідеально!

«Вона ж точно сказала, що вони розв’язалися?»

Я ошелешено вставилася на бездоганні бантики на її взутті, а потім повільно підвела погляд.

Саме в цей момент Серафіна, яка про щось щебетала з Грегорі, кинула на мене побіжний погляд, сповнений прихованої насмішки. Це був очевидний погляд зверхності — вона дивилася на мене як на когось нижчого за рангом.

«А, он воно як».

У ту ж мить я ніби прокинулася, наче мене з голови до ніг облили крижаною водою.

«Шнурівки були лише приводом. Вона просто хотіла змусити мене стати перед нею на коліна».

Те, що вона наполегливо радила мені без смаку підібрані сукні, які навіть не пасували за розміром, нібито через те, що вони мені «дуже личать». Те, що вона власноруч наносила мені на обличчя плямистий макіяж. Те, що вона тягала мене за собою на кожен пікнік чи прийом. І те, як вона навмисно виставляла напоказ перед іншими те, як я перед нею плазую.

Як темрява потрібна для того, щоб зірки сяяли яскравіше, як ваза підкреслює красу самої квітки — я була для Серафіни саме таким фоном.

...Роллю, яка мала єдину мету: відтіняти її велич.

«Значить, ось як ти граєш?»

Я міцно зціпила зуби. Я завжди відчувала якусь відчуженість. Ніби я силоміць втиснута у світ, що обертається навколо Серафіни. Досі я з усіх сил намагалася втриматися в ньому, боячись бути вигнаною.

Моя «найкраща подруга». Мій наречений, з яким нас пов’язували сімейні зобов’язання. Ці двоє були всім моїм соціальним колом. Саме тому я так боялася їхньої немилості, але...

«Та яке мені тепер до цього діло?!»

Я простягнула руку і різко смикнула Серафіну за щиколотку.

— А-а-а-ах! — пронизливий вереск Серафіни розірвав небо над нами.

І в наступну мить...

ГУП!

Серафіна перекинулася разом зі стільцем і тепер ошелешено дивилася в небо. Вигляд у неї був, м’яко кажучи, кумедний — вона нагадувала жабу, яка перекинулася на спину після удару каменем. Це геть не в’язалося з її звичним образом тендітної та чистої дівчини.

— Ой, панно Лопес... пф-ха!

— Ви в порядку? Пха-хм-ха...

Люди, які кинулися було дізнатися, чи все гаразд, не втрималися і почали придушувати сміх. Обличчя Серафіни стало червоним, як стиглий томат.

— Ларієт! — приголомшений Грегорі підхопився зі свого місця.

Дивно, але поки всі інші ледве стримували регіт, Грегорі був єдиним, хто навіть не посміхнувся. Невже це і є те саме «справжнє кохання»? Аж нудно дивитися.

— Що ти виробляєш?! — крикнув він, витріщивши очі, і обережно допоміг Серафіні підвестися. Його погляд був сповнений ніжності та турботи.

— Серо! Ти як?!

— Ах...

Серафіна, похитуючись, встала за допомогою Грегорі. Вона тремтіла, наче новонароджене оленятко, і притулилася до його грудей. Потім, зволоживши очі, прошепотіла так, щоб усі чули:

— Боже мій, Грегоре... Я так злякалася...

Мої брови здригнулися. Навіть у такій ситуації вона примудряється зберігати образ беззахисної красуні — це, звісно, талант. Я ж не так уже й сильно її смикнула.

— Здається, у мене паморочиться в голові... серце так калатає...

— Лікаря! Треба негайно покликати лікаря! — здійняв галас Грегорі.

— Ні, не треба... Я не можу дозволити собі зіпсувати атмосферу пікніка через себе, — Серафіна скорботно опустила очі й похитала головою.

— Ларієт, як ти збираєшся за це відповідати?! — Грегорі, який досі з жалем дивився на Серафіну, тепер тицьнув у мене пальцем. — А якби Сера серйозно травмувалася?! Га?!

Мене вражала його послідовність: навіть зараз він називав її пестливим ім’ям «Сера», а мене, свою наречену, — повним іменем «Ларієт».

— Гм... Не хвилюйтеся так, молодий пане Густо, — у розмову з невдоволеним виразом обличчя втрутилася графиня Йогансон. — Я доклала всіх зусиль, щоб мої шановні гості не постраждали, тому...

— Що?! Ви називаєте цей нещасний килим «усіма зусиллями»?! — раптом спалахнув Грегорі. — Сера дуже тендітна! Навіть найменший удар може завдати їй великої шкоди!

— ...

— ...

Атмосфера миттєво стала крижаною. Ого, «нещасний килим»? Він що, щойно відкрито зневажив господиню прийому? Я не могла приховати свого подиву.

«Грегоре, у тебе взагалі клепки в голові немає?»

Організаторкою сьогоднішнього пікніка була графиня Йогансон. І вона справді подбала про все: трава була м’якою, як перина, а зверху ще й застелена товстими килимами. Більше того...

— Чи не занадто це вже? — невдоволено прошепотіла одна з дам. — Справді. Під спиною панни Лопес накидана ціла гора подушок.

— Саме так. Молодий пан Густо забрав усі подушки собі, щоб інші навіть скористатися ними не могли.

— Та в такому випадку там і забитися неможливо.

І справді: Серафіна була буквально оточена подушками, які натягав Грегорі. Чесно кажучи, якби вона впала з другого поверху в таку купу, і то б залишилася цілою.

Потайки зітхнувши, я зиркнула на графиню Йогансон. Чутки про те, що гість постраждав на пікніку — це пляма на репутації господині. Звісно, спочатку винитимуть мене, бо це я її штовхнула. Але під килимом все одно повзтимуть перешіптування:

«Чули? Панна Лопес поранилася на пікніку у графині. Хіба господиня не мала краще стежити за порядком?»

Проте Грегорі, у якого такту було менше, ніж солі в пустелі, вже збирався мало не на руках нести Серафіну до лікаря, хоча обличчя графині Йогансон на очах ставало то червоним, то синім від гніву.

Що ж, у такому разі...

«Я маю продемонструвати поведінку, протилежну до того, що робить Грегорі».

Я ввічливо вклонилася графині Йогансон.

— Прошу вибачення, графине Йогансон. Моя рука випадково зісковзнула, чим я завдала вам зайвого клопоту.

Спочатку — щире вибачення перед графинею, на яку незаслужено полетіли іскри. А потім я зобразила на обличчі вираз глибокої провини і повернулася до Серафіни.

— І тобі, Серафіно, мені дуже шкода. Я не думала, що ти так впадеш.

— Чому це Сера впала, коли ти всього лише мала зав'язати їй шнурівки?! — знову закричав Грегорі.

«Ось, молодець, саме це мені й було треба».

Я прикрила рот рукою, вдаючи розгубленість.

— Ах, це... Просто її шнурівки були зав’язані ідеально.

У ту ж мить присутні почали з підозрою переводити погляди з мене на Серафіну.

— Гм... Хіба панна Лопес щойно не казала, що у неї розв’язався шнурок?

— Так, я теж це чітко чула.

Особливо гостро зреагувала графиня Йогансон, чий настрій був остаточно зіпсований.

— Панна Лопес, невже ви навмисно змусили панну Ансі стати перед вами на коліна?

На це гостре запитання роздратованої графині інші почали відмахуватися:

— Та ну, невже вона б так вчинила?

— Напевно, сталося якесь непорозуміння.

Здавалося, люди не поспішали вірити моїм словам. Але мені було достатньо й цього. Серафіна завжди мала образ «ангела» і «доброї душі». Те, що в її бік полетіло припущення, ніби вона навмисно змусила подругу стати на коліна — це вже була велика перемога.