Розділ 30 — Розділ 30

— Що? Від дворецького почув?

Еванджелін, буркнувши у відповідь, невдовзі гордо виставила три пальці.

— Щодо чайних сервізів: я планую підготувати загалом три види.

— Це вже як тобі заманеться... Але чи є якась особлива причина, чому ти хочеш саме три види?

— Мені здалося, що було б добре подавати різні чайні сервізи залежно від віку чи характеру гостя.

Еванджелін знизала плечима.

— До нашого міського маєтку заглядають і люди поважного віку, чи не так?

Це була правда.

Дітріх був надзвичайно молодим головою роду, проте більшість васалів, що перебували під началом герцогського дому Клаудіусів, були людьми поважного віку.

Еванджелін вказала на зразки, які отримала заздалегідь.

— Тому я переглянула кілька зразків і для початку вирішила придбати по одному виду від гільдії «Веллс» та гільдії «Рід».

Щойно Дітріх побачив зразки, він одразу зрозумів задум.

Перший — розкішний дизайн для прийому титулованої знаті похилого віку.

Другий — дизайн за останньою модою, який, ймовірно, припаде до душі молодим дворянам, одноліткам Еванджелін.

— Скоро ж відбудуться збори васалів? Я попросила доставити їх якомога швидше, щоб ми могли використати їх тоді.

Додавши це, Еванджелін крадькома зиркнула на реакцію Ларієт.

— Ну-у, я взагалі-то хотіла б і ті, що ми вже маємо, замінити, але…

— Навіщо замінювати речі, які в повному порядку?

Щойно їхні погляди зустрілися, Ларієт ніжно примружила очі.

— Немає потреби бути марнотратними. Чи не так?

У словах Ларієт відчувалася дивна владність. Еванджелін мимоволі знітилася і замовкла.

— Ну так, мабуть...

А потім вона байдуже додала пояснення для брата:

— У будь-якому разі, разом із тими, що ми вже використовуємо, я вирішила облаштувати три види.

В очах Дітріха на мить спалахнув подив.

«Щоб Ева так покірно слухала чужі слова...»

Еванджелін усе життя була панною з найвищим статусом в імперії. Хоча вона ще сяк-так слухалася свого брата Дітріха, варто було їй одного разу впертися чи образитися — і зупинити її було майже неможливо. І така Еванджелін слухняно кивнула після всього лише кількох настанов...

— Ти молодець, Ево.

Дітріх похвалив її, відчуваючи дивне розчулення.

— Гм, це дрібниці.

Еванджелін гордо випнула груди. Водночас Дітріх поставив наступне запитання:

— До речі, щодо твоїх слів. Про те, щоб приймати гостей по-різному, залежно від їхнього віку та характеру.

— А що з ними не так?

— Це твоя ідея?

Від цього влучного запитання плечі Еванджелін здригнулися.

— Ну, це звісно...

Трохи пом’явшись, вона врешті надула губи.

— ...Це ідея панни Ансі.

— Так і знав.

Дітріх усміхнувся.

Все ж, він подумав, що це велике досягнення — бачити, як його легковажна сестра настільки змінилася. Тому він невимушено запропонував:

— Може, я можу чимось допомогти? Хочеш, я трохи збільшу бюджет?

Ця пропозиція була продиктована суто добрими намірами. Адже чим більший доступний бюджет, тим більше різних справ можна втілити. Проте.

— Перепрошую, але про це не може бути й мови.

На превеликий подив, Ларієт заперечно похитала головою.

— Панно Ансі?

Дітріх ошелешено подивився на неї. Ларієт зустріла його погляд непохитним зором.

— Я добре розумію, що ви зробили таку пропозицію, бо цінуєте принцесу. Проте я вважаю, що не можна збільшувати чи зменшувати бюджет залежно від настрою.

Її очі кольору квітучої вишні, які зазвичай були лагідними, зараз світилися такою рішучістю, що здавалося, крізь них і голка не пройде. Навіть Дітріх на мить здригнувся.

— До збільшеного бюджету звикнути легко, а от скорочувати витрати — дуже важко.

— ...Це так.

— Якби на те була вагома причина і додатковий бюджет виділявся на вкрай необхідні потреби, я б теж була «за». Але, — Ларієт спокійно продовжувала, — отаке збільшення доступного бюджету без потреби навряд чи сприятиме фінансовій стабільності дому Клаудіусів у майбутньому.

— .......

Після цих слів Дітріх подивився на Ларієт поглядом, у якому спалахнув особливий інтерес.

— Ой, звісно, я добре знаю, наскільки багатий дім герцога... — зніяковіло додала Ларієт, знітившись.

Рішучість миттєво зникла, і зараз вона виглядала трохи прибитою.

— Та все ж, навіщо спрямовувати справи у поганий бік?

Попри все, вона до кінця не відступала від думки, яку вважала правильною. Дітріх, який збирався щось сказати, мимоволі стулив губи. Адже у словах Ларієт не було жодної хиби.

Звісно, дім герцога Клаудіуса був одним із найзаможніших в імперії. Ходили чутки, що він багатший навіть за імператорську родину, і Дітріх, як голова роду, знав, що ці чутки значною мірою правдиві. Проте.

«Оце так, отримав відкоша».

Це не було виправданням для того, щоб розпоряджатися бюджетом як заманеться, піддаючись настрою. Особливо для нього, як для голови роду, на якому лежав обов’язок суворо планувати бюджет і стежити, щоб кошти не витрачалися марно.

— Гм, дозвольте запитати.

Після нетривалого мовчання Дітріх із кривою посмішкою поставив питання:

— Я думав, що ви, панно Ансі, будете поруч, щоб давати поради Еві й не дати їй схибити. Хіба ні?

— Звісно, я збираюся докласти всіх зусиль, щоб допомогти принцесі.

Ларієт також ледь помітно всміхнулася у відповідь.

— Проте, щиро кажучи, я — людина стороння. Тому я вважаю, що не повинна занадто сильно втручатися у виконання бюджету герцогського дому.

— Справді, панно Ансі, ви така прискіплива, — буркнула Еванджелін так, щоб усі почули.

Проте, хоча на словах вона і скаржилася, її блакитні очі, спрямовані на Ларієт, були сповнені цілковитої довіри.

«Ось воно що».

У ту мить Дітріх зрозумів, чому така вибаглива Еванджелін настільки тягнеться до Ларієт. Вона має чітку власну позицію, добре розрізняє правильне і хибне, і вміє сказати, що неправильне є неправильним. Уже тільки завдяки цьому Ларієт була цінною людиною.

Саме тоді Ларієт, звірившись із часом, підвелася.

— Ой, мені вже час повертатися.

— Що-о, вже йдете? Побудьте зі мною ще трохи.

Еванджелін надула щоки й учепилася в Ларієт.

— Ми ж цілий день тільки те й робили, що роздивлялися зразки сервізів. Я ще хотіла з панною Ансі й у карти пограти, і в шахи...

Ларієт лагідно відповіла:

— Я прийду іншим разом.

— Чесно? Приходьте швидше, скоро вже збори васалів.

— Звісно. Але натомість, принцесо, до мого наступного візиту ви маєте виконати все домашнє завдання, яке я вам дала.

Проте, всупереч лагідному тону, зміст слів був не таким уже й привітним...

Почувши про домашнє завдання, Еванджелін миттєво напружилася. Вона потроху почала відпускати руку Ларієт. І хоча на її обличчі було написано, що вона терпіти не може ці завдання, вона все ж спромоглася кивнути.

«Це справді дивно».

Дітріх з новим зацікавленням поглянув то на свою сестру, то на Ларієт. Розумом він осягнув, чому Ева слухається Ларієт, але серцем... як би це сказати.

«Здається, ніби я бачу людину, яка приборкує стихійне лихо і вертить ним як заманеться».

Адже впертість Еванджелін за своїми масштабами справді могла зрівнятися зі стихійним лихом.

Після цього Еванджелін підвелася слідом за Ларієт.

— Я проведу вас до головних воріт.

— Ой, та не варто.

— Що значить не варто? Ви думаєте, я настільки не ціную дружбу, щоб відпустити подругу саму?

Еванджелін, кокетливо відповівши, притулилася до Ларієт. Проте це тривало недовго.

— Точно!

Еванджелін з округленими від подиву очима різко обернулася до Ларієт.