Розділ 31 — Розділ 31

— До речі, панно Ансі, ви ж полюбляєте яблучний пиріг нашого кухаря, чи не так?

— Прошу? Ах, так...

— Я якраз просила на кухні приготувати його для вас у подарунок. Зовсім вилетіло з голови забрати!

Вигукнувши це з неабияким запалом, Еванджелін вискочила з вітальні так швидко, що її й зупинити не встигли.

— Зачекайте хвилинку, я зараз принесу!

Дивлячись услід Еванджелін, що віддалялася, Ларієт і Дітріху одночасно спало на думку одне й те саме:

«Хіба не можна було просто попросити покоївку винести той пиріг до головних воріт?»

Запала ніякова тиша.

— .......

— .......

Коротко кашлянувши, Дітріх повернувся до Ларієт.

— Гм, панно Ансі. Я хотів би ще раз висловити вам свою вдячність.

«Га? Про що це він?»

Ларієт широко розплющила очі й поглянула на Дітріха. Водночас Дітріх, лагідно всміхнувшись очима, зустрівся поглядом із Ларієт.

— Останнім часом Еванджелін виглядає дуже щасливою.

Коли Дітріх це говорив, його обличчя осяяла м’яка усмішка. Це було обличчя брата, який безтямно обожнює свою молодшу сестру.

— І все це завдяки вам, панно Ансі.

— .......

Ларієт на мить відчула, що їй забракло слів.

Чому б це? Невже вона мимоволі зніяковіла, зустрівшись із красою того, кому судилося стати головним героєм цього світу? Але ж вона вже вдосталь надивилася на неймовірну вроду принцеси, постійно перебуваючи поруч із нею...

— ...Панно Ансі?

Ах. Раптово оговтавшись, Ларієт поспіхом відповіла:

— Мені й самій приємно це чути. Однак я також... — вона замовкла лише на мить. Невдовзі Ларієт ледь помітно всміхнулася. — ...Я справді щаслива, що маю таку чудову подругу, як принцеса.

Кінчики вух Ларієт тим часом встигли почервоніти. І Дітріху чомусь здалося, що ці рум’яні вушка виглядають надзвичайно мило.

***

У кареті, що поверталася до міського маєтку родини Ансі.

«Боже, ну й дурна ж я!»

Прокручуючи в голові те, що щойно сталося, я подумки кричала від розпачу.

«Я що, справді відкрито заперечила пану герцогу?!»

Пан герцог, певно, хотів збільшити бюджет із добрих намірів щодо принцеси. А я взяла й вилила на це цебер холодної води!

«До збільшених витрат на представницькі потреби звикнути легко, а от скорочувати їх потім — вельми складно».

До того ж, навіщо було так розумувати?! Єдиною втіхою було ось що.

«Але все ж таки».

Ковтнувши суху слину, я згадала слова, які промовив пан герцог.

«Пан герцог наче не виглядав ображеним через мої слова?»

Звісно, оскільки він людина надзвичайно вихована, він міг просто намагатися не показувати свого невдоволення ні виразом обличчя, ні поведінкою. Але тоді, коли принцеса вибігла за яблучним пирогом. Пан герцог точно сказав...

— Останнім часом Еванджелін виглядає дуже щасливою.

Його блакитні очі сяяли, наче озеро під сонячним промінням, випромінюючи ніжність.

— І все це завдяки вам, панно Ансі.

...І я, яка від споглядання цього прекрасного обличчя чомусь не могла вимовити й слова.

«Я... щиро кажучи...»

Я мимохіть торкнулася коробки з пирогом, що лежала в мене на колінах.

«Була дуже рада, що пан герцог так сказав».

Десь глибоко в грудях залоскотало, ніби хтось провів там пір’їнкою. Це лоскотання було незвичним, але приємним, і я ніяк не могла вгамувати почуття.

Як би це мовити... Я відчула себе людиною, яка справді комусь потрібна.

Раптом аромат яблучного пирога лоскотнув ніздрі. Це був пиріг, який принцеса приготувала мені в подарунок. Вдихаючи цей солодкий аромат, я чомусь відчула себе неймовірно щасливою.

***

Тиждень по тому.

Розпочалися чергові збори васалів герцогського дому Клаудіусів.

«О?»

Заходячи до зали засідань трохи раніше, щоб зачекати на васалів, Дітріх завагався. Якось так вийшло, що зала засідань дещо змінилася. Перше, що відчувалося фізично...

«Повітря».

Схоже, приміщення заздалегідь довго провітрювали. Зала була наповнена свіжим повітрям.

Також завдяки тому, що важкі штори, які раніше заступали сонце, замінили на легші, вся зала стала набагато світлішою. Дітріх раптом згадав ранкову розмову з Еванджелін під час сніданку.

***

— Кажуть, що атмосфера дуже змінюється, якщо просто замінити дрібні деталі на кшталт штор чи килимів відповідно до пори року.

— Хто це сказав?

На це запитання Еванджелін, яка ледь торкалася їжі, зосереджено вивчаючи якийсь документ, подивилася на нього як на дурня.

— Хто ж іще? Звісно, панна Ансі.

Щойно він почув цю відповідь, перед очима постала постать Ларієт, яка завжди сиділа з рівною спиною. Дітріх, який за звичайних обставин міг би вставити пару шпильок зухвалій сестрі, просто мовчки змирився.

— Шпалери та підлога ще не зносилися, тому я їх залишила. А під час пересування меблів можуть виникнути пошкодження... Гей, чого ти такий тихий? — Еванджелін, що сипала словами одне за одним, надула губи й дорікнула йому: — Я так старалася, а ти навіть похвалити не можеш.

Він не міг зізнатися, що мовчав, бо думав про Ларієт, тому...

— У тебе джем на нагруднику сукні.

Дітріх знизав плечима, змінюючи тему.

— Що? О ні! Ця сукня — моя улюблена!

Налякана Еванджелін почала витирати груди серветкою.

— Ну справді!

Проте пляма від джему вже залишилася. Вирішивши, що так просто справу не владнати, Еванджелін кинула прибори й розгнівано вибігла геть. Аж тут. Еванджелін різко обернулася.

— Ах, точно, сьогодні ж збори васалів? Готуйся, я облаштувала залу засідань просто чудово!

Наостанок гордовито задерши носа, принцеса зникла за дверима їдальні.

***

Певно, нинішня зала засідань і була тим самим результатом...

— О, пане герцогу, ви і сьогодні прийшли першим.

Саме в цей момент хтось звернувся до Дітріха. Дітріх обернувся.

— А, пане Воррен. Ви вже тут?

Стефан Воррен. Він був давнім васалом герцогського дому і людиною, яка завідувала всім бюджетом родини в столиці.

Адміністратор середнього віку, який почав трохи обростати жирком, здивовано озирнувся навколо.

— О, принцеса казала, що збирається оновити залу засідань... Дійсно, все дуже змінилося.

Дітріх злегка насупився.

— Ева вже й перед вами встигла похвалитися?

— Ха-ха, виходить, що так? — коротко розсміявшись, пан Воррен продовжив: — Насправді принцеса заздалегідь показала мені кошторис витрат на залу засідань. Вона просила дати пораду, якщо я матиму зауваження... — пан Воррен знизав плечима. — Все було настільки детально розписано і без жодного марнотратства, що мені не було чого й додати.

— Справді?

Дітріх виглядав здивованим.

Попри те, що з вигляду пан Воррен здавався добродушним, у питаннях бюджету він був людиною суворою. Щодо кошторису він, дещо перебільшуючи, міг би й із самим Дітріхом зчепитися, а тут...

І такий пан Воррен так прихильно відгукується?

— Вона сказала, що замінить лише штори, освітлення та стільці. І призначена сума була цілком розумною.

— Гм.

— Чесно кажучи, я сумнівався, чи будуть помітні зміни від такого... — пан Воррен продовжив задоволеним голосом: — Навіть на мій погляд, а я зовсім не тямлю в інтер’єрах, усе виглядає набагато свіжішим, ніж раніше.

Дітріх був із цим згоден. Еванджелін ефективно впорядкувала інтер’єр, не вдаючись до радикальних змін у структурі зали.

— Схоже, вам до вподоби.

— Звісно. Понад усе мене тішить те, що принцеса з таким запалом береться за справи дому. — пан Воррен не міг приховати своєї радості. — Щиро кажучи, коли принцеса вперше сказала, що візьме на себе внутрішні справи міського маєтку, я дуже хвилювався... — пан Воррен закінчив із гордим виглядом: — Я й не сподівався, що вона впорається так чудово.

— ...

— Здається, мої хвилювання були марними.

Від цієї відповіді Дітріх відчув себе так, ніби його вкололи в саме серце. Він лише хотів, щоб його люба сестра не обтяжувала себе зайвими труднощами.

...Але виходить, що його бажання захистити Еванджелін, яке він вважав турботою, навпаки, змусило і її саму, й інших почуватися неспокійно.

— Справді, ти хоч знаєш, як старанно я вчилася?

У вухах усе ще лунав ображений голос Еванджелін.