Розділ 32 — Розділ 32

— Садом, моєю спальнею, вітальнею, оранжереєю... — перелічувала Еванджелін, загинаючи пальці, а потім здригнулася від огиди. — Здається, я складала цей проєкт бюджету щонайменше десять разів.

Дітріху не варто було від самого початку обмежувати можливості Еванджелін. Перш ніж самовільно вирішувати, що це буде для неї занадто тяжко, він мав би спитати її думку.

На вустах Дітріха з’явилася гірка посмішка.

Саме в той час, як вони розмовляли.

— Вітаю, пане герцогу.

— О, пане Воррен, ви теж уже тут.

Інші васали також один за одним заходили до зали засідань. Побачивши оновлений та охайний вигляд кімнати, вони не могли приховати свого подиву. Проте найбільше враження на васалів справило дещо інше.

— О, я чув, що принцеса оновила залу засідань. Невже ви й стільці замінили? — це були несподівано нові стільці. — Попередні теж були зручними, але ці мають таку рівну спинку, що спина зовсім не болить.

— Та на таких можна хоч цілий день сидіти!

— Не сподівався, що принцеса так подбає про нас, старих. Тільки вдячність за це.

Васали з задоволеними обличчями обмінювалися жартами. Але на цьому дрібні вияви турботи не закінчилися.

— Ого? — очі васалів, що почали переглядати підготовлені на столах документи, округлилися. — Ви навмисно надрукували це таким великим шрифтом?

Букви в документах були значно більшими за звичні.

— У мене якраз зір впав, а тепер і окуляри не потрібні.

— Подумати тільки, що принцеса врахувала навіть такі деталі.

Через свій поважний вік васали не могли приховати щирої радості.

— Здається, наша принцеса раптом стала зовсім дорослою.

...Чи чув він колись стільки схвальних відгуків про свою сестру? Дітріх не міг стримати дивного відчуття.

«Цікаво».

Васали бачили Еванджелін ще змалечку і любили її як онуку, проте не могли позбутися глибоко вкоріненого стереотипу.

«Легковажна панна».

Саме таким воно було. Але цієї миті вперше пролунала оцінка «стала дорослою». І причиною цього була, звісно ж...

«Завдяки панні Ансі».

Хіба це не схоже на справжню магію?

Дітріх ледь стримував кутики вуст, що поривалися злетіти догори.

***

Протягом усієї наради тонка турбота не припинялася.

— Зробимо коротку перерву, а потім продовжимо.

Коли Дітріх і васали вирішили трохи перепочити, сталося наступне.

— Ми підготували чай та солодощі.

Покоївка, що чекала зовні, шанобливо вклонилася, ніби тільки на це й чекала.

Солодощі, приготовані в кімнаті для відпочинку, були такого розміру, щоб їх можна було зручно покласти до рота за один раз. Було помітно, що про це подбали, аби гості могли спокійно перекушувати, навіть переглядаючи документи. Тим часом дрібною темою для обговорення став новий чайний сервіз.

— Невже і цю чашку придбала панна? — запитав один із васалів, який знався на посуді. — Чи це не сервіз із гільдії «Веллс»?

— Я чув, що так, а що не так?

— Товари гільдії «Веллс» чудової якості, але їхній дизайн зазвичай не до смаку молоді.

Васал, уважно роздивляючись горнятко, лагідно всміхнувся.

— Я б сказав, що це вишукані речі, які до вподоби аристократам похилого віку.

— Ось як?

— Так. Звісно, я знаю, що у панни дуже витончений смак, але цей сервіз наче... — васал легко знизав плечима. — Здається, він обраний швидше під наш смак, ніж під її власний.

Дітріх зрозумів, про що йде мова.

Еванджелін справді мала чудове відчуття прекрасного і навіть диктувала моду у світському товаристві. Проте почуття естетики молоді та людей поважного віку неминуче відрізняються. Тому дизайн, якому зазвичай віддавала перевагу Еванджелін, для васалів здавався...

«Гм, занадто складно...»

«Смак панни дещо... ексцентричний»

«Хіба це не занадто строкато?»

«Ніяк не можу зрозуміти вподобання молодих людей»

Зазвичай відгуки були приблизно такими. Але цього разу все без винятку отримувало лише схвалення.

— Що ж, можете вважати мене старезним буркотуном, але я відчуваю, ніби моя онука раптом виросла.

Дітріх, що з насолодою слухав похвали на адресу своєї сестри, нарешті заговорив.

— Знаєте, цього разу я дечому навчився.

— Прошу?

— Здається, немає нічого важливішого, ніж знайти хорошого друга.

Сказавши це, Дітріх замовк. На його вустах, які зазвичай були байдужими, тепер грала ледь помітна посмішка. Васали розгублено перезиралися.

«Може, сталося щось хороше?»

«Ти щось про це знаєш?»

«Та звідки б».

Скільки б вони не шепотілися, відповіді не було. А загадкова посмішка Дітріха ставала лише виразнішою.

***

Нарада васалів, що розпочалася в обід, закінчилася лише тоді, коли сонце вже почало сідати.

— Перекажіть принцесі нашу подяку за сьогодні.

— Ох, я так радію, що принцеса показує таку дорослу поведінку.

Здавалося, васали були більше вражені змінами в Еванджелін, ніж самою нарадою. І Дітріх був із ними цілком згоден.

«Сьогодні Ева справді про багато що подбала».

Хоч вона і скористалася допомогою Ларієт, те, що вона доклала стільки зусиль, викликало повагу.

Дітріх звернувся до дворецького, який прийшов супроводжувати його:

— Де Ева?

Він збирався похвалити її за сьогоднішню працю.

— Панна поїхала.

Відповідь була несподіваною.

— Поїхала?

Її ніколи немає на місці, коли вона потрібна. Але невже вона встигла поїхати, допомагаючи з нарадою? Дітріх злегка насупився.

Але дворецький ще не закінчив:

— Ах, і ще... Панна Ансі зараз тут.

— ...Панна Ансі? — Дітріх заціпенів і озирнувся на дворецького.

— Так, принцеса сама запросила її. Вона сказала, що посеред наради їй доведеться відлучитися у справах, тому попросила панну наглянути за ситуацією.

— Отакої.

Зморшка на чолі Дітріха ніяк не розгладжувалася. Адже він думав, що Еванджелін нарешті сама подбала про нараду...

«Невже вона все звалила на панну Ансі й просто пішла?»

Від легковажності сестри мимоволі вирвалося зітхання. Дітріх зітхнув і спитав:

— То де зараз панна Ансі?

— У бібліотеці. Вона хотіла знайти якісь матеріали.

— Зрозумів.

Кивнувши, Дітріх під впливом раптового імпульсу рушив з місця. Його шлях лежав до бібліотеки.

«Чому я раптом йду зустрітися з панною Ансі?»

Попри ці думки, Дітріх не зупинявся.

«Бо вона близька подруга моєї сестри».

«Бо я вдячний їй за те, що вона веде розбишаку Еву у правильному напрямку».

«Бо Еванджелін дуже просила мене подбати про неї...»

У голові промайнули безліч причин, чому він має зустрітися з Ларієт.

І Дітріх залюбки дозволив цим причинам переконати себе.