Розділ 35 — Розділ 35. Те, що сталося на півдні

Герцог, зустрівшись зі мною поглядом, опустив руку й ніяково всміхнувся.

— Перепрошую, очі щось пересохли.

— О ні, це я маю перепрошувати. Чи не втомилися ваші очі через те, що вам довелося переглядати документи в такій напівтемряві через мене?

Я відвела погляд, не в силах подолати почуття провини.

«Ох, справді. Якби ж тут була хоч якась мишача нора, я б негайно в ній сховалася...».

На щастя, пан герцог ввічливо похитав головою.

— Не турбуйтеся про це. Це стара хвороба.

— Стара хвороба?

— Так. Оскільки мені доводиться багато працювати з паперами, очі часто втомлюються.

— Ох.

Я кліпнула. Спершу через темряву я не помітила, але пригледівшись, нарешті побачила. Білки очей пана герцог були повністю поцятковані лопнувшими капілярами.

Щойно я це помітила, у моїй голові раптом пролунав невдоволений голос панни Еванджелін:

«Він такий з самого дитинства. Каже, що всю важку роботу братиме на себе, а мені велить лише відпочивати».

Я згадала її похмурий вираз обличчя, пониклі плечі та сповнені турботи про єдиного кровного родича блакитні очі:

«Звісно, я вдячна братові за те, що він так піклується про мене, але він міг би цього не робити. Мені здається, що через мене брат щоразу перенапружується».

«Тепер я справді розумію, чому панна так хвилюється за пана герцога».

Дивлячись на брата, який так виснажує себе, жодна сестра не змогла б спокійно розважатися.

Я мимохіть відкрила рот:

— У такому разі, як щодо того, щоб спробувати теплий компрес?

— Теплий компрес?

— Так. Якщо накрити повіки теплим вологим рушником, це допоможе очам відпочити.

Я лагідно всміхнулася очима.

— Панна теж часто скаржилася на втому очей під час роботи з документами. Щоразу, коли я робила їй теплі компреси, їй це дуже подобалося.

Почувши це, пан герцог зиркнув на мене й жартівливо зауважив:

— Оце так, теплий компрес. Схоже, Ева використовує панну Ансі на повну.

— Перепрошую?.

— Вам не обов'язково так потакати її примхам. Можете сміливо казати їй «ні», коли це потрібно.

— Аха-ха....

Я лише ніяково засміялася.

— У будь-якому разі, дякую за пораду. Я неодмінно спробую.

Пан герцог покірно кивнув, але раптом його обличчя стало серйозним, і він продовжив:

— Крім того, за цей випадок Ева обов'язково має перепросити.

— Прошу?.

— Еванджелін — єдина принцеса герцогського дому Клаудіус.

Його голос став глибоким і поважним, а від попередньої усмішки не лишилося й сліду.

— Досі вона зовсім не брала участі в справах дому, але тепер вона сама зголосилася працювати як господиня дому. Тож вона має нести за це відповідальність.

— ...Пане герцогу.

— Той, хто керує організацією, має відповідні обов'язки та права. І ці обов'язки та права не є настільки дріб'язковими, щоб перекладати їх на інших, коли зручно, а потім забирати назад.

Герцог, який говорив це, мав незвично рішучий вигляд.

— Навіть якщо йдеться про внутрішні справи лише міського маєтка.

«Ось воно як».

Зустрівши цей суворий погляд, я раптом усвідомила. Те, що пан герцог зміг утвердитися як один із найвидатніших правителів в історії стародавнього роду Клаудіусів, було наслідком того, що він застосовував до себе такі жорсткі критерії.

А причина, чому він раніше не дозволяв принцесі виконувати жодної роботи, певно, полягала в наступному:

«Він хотів, щоб хоча б панна була вільною від таких суворих рамок».

Але саме в цей момент:

— Що це тут коїться?...

Разом із різким голосом пролунало гучне:

Клац!

У бібліотеці яскраво спалахнуло світло. І разом із цим усередину впевненим і широким кроком зайшла одна особа.

— Чому це ви обоє тут, у такій темряві?!...

Це була принцеса!

Панна, загородивши мене собою, гнівно зиркнула на пана герцога.

— Брате, ти ж не вчинив нічого нечемного щодо панни Ансі?

Пан герцог, звісно, лише хмикнув у відповідь:

— Ти за кого мене маєш? За себе?

— Ти...!

Як би це сказати... Пан герцог так легко вразив принцесу в саме серце лише одним словом. Здається, його майстерність у суперечках просто надзвичайна. Хай там як.

— Ой, принцесо. Насправді нічого такого не сталося....

Я поспіхом втрутилася в розмову, щоб розвіяти непорозуміння, яке миттєво виникло між братом і сестрою. Однак принцеса лише обернулася до мене з палаючими очима:

— Яка ж ви наївна. Усі чоловіки — це вовки!

Відразу видно, що вони рідні — панна не менш гостра на язик, ніж пан герцог. Я поспіхом змінила тему:

— То як, ви дістали саджанці троянд?

— Звісно! Ви за кого мене маєте?

Панна відповіла з гордо піднятою головою:

— Я — принцеса Клаудіус. Хіба є у світі річ, яку я не змогла б отримати?

«Ну, не думаю, що це личить казати особі, яка з самого обіду кудись помчала лише заради того, щоб купити саджанці троянд...».

Я подумки похитала головою.

Водночас пан герцог, який дивився на принцесу з жалем, заговорив:

— Перекласти на подругу підготовку і піти купувати якісь саджанці троянд... Чудова робота, нічого не скажеш.

— Ой.

Вцілена в саме яблучко, панна почала крадькома стежити за моєю реакцією.

— Панно Ансі, ви сердитеся?

«Га? Чому раптом питання до мене?».

Я поспіхом розпливлася в усмішці:

— Ні, я зовсім не серджуся.

— Еванджелін, добре поміркуй над цим.

Але пан герцог нещадно продовжував:

— Перекладати роботу на подругу — це свідчення твоєї легковажної відповідальності.

Панна здригнулася.

— Хіба з таким підходом ти зможеш і надалі справлятися з роллю господині дому Клаудіус?

— Це, це ж...!.

Принцеса, яка хотіла щось заперечити, крадькома озирнулася на мене. А потім, з виразом обличчя жалюгідного кошеняти, що потрапило під дощ, пробурмотіла:

— Вибачте... Обіцяю, що наступного разу такого не буде.

— Та що ви, мені справді все одно!

Відчайдушно заспокоюючи принцесу, я скоса поглянула на пана герцога. Але щось було не так. Чому це він виглядає таким тріумфуючим....

Ой?... Я запідозрила щось неладне.

Як би це сказати, цей вираз обличчя...

Звісно, я не сумніваюся в намірах пана герцога — він напевно повчав її з любові, щоб вона не збилася зі шляху!

Але здається, він хоч трішечки, але задоволений тим, що здобув перемогу в цій словесній перепалці.

«...Це ж, мабуть, мені просто здалося, так?».

***

Тієї ночі.

Дітріх попросив покоївку про одну річ. Це був....

— Рушники, про які ви просили, я залишу тут.

Покоївка вклонилася, поставила срібну тацю на стіл і вийшла. На таці лежали вогкі рушники, від яких ішла пара. Дітріх мовчки дивився на них.

«У такому разі, як щодо того, щоб спробувати теплий компрес?».

«Якщо накрити повіки теплим вологим рушником, це допоможе очам відпочити».

Лагідний голос Ларієт відлунював у його вухах.

«І я туди ж, як дитина».

Насправді відчуття сухості в очах не було чимось особливим. Адже це була втома, з якою він жив постійно. Можна сказати, він до неї вже звик.

І все ж.

«Справді дивно».

Дітріх, що без потреби торкався рушника, тихо засміявся.

«Якщо це порада панни Ансі, то мені хочеться їй послідувати».

Дітріх узяв рушник, який уже трохи охолов до потрібної температури. Коли теплий компрес щільно накрив його очі, навколо запала темрява.

Здавалося, ніби вся втома почала повільно танути. Відчувши це, Дітріх раптом усвідомив, наскільки виснаженим він був насправді.

«Як приємно».

У цій затишній темряві Дітріх уперше за довгий час зміг по-справжньому відпочити.

***

Зараз ми з принцесою разом їдемо в кареті, що прямує до маєтку віконта Ансі на півдні.

Причина цього просто абсурдна.

Від моїх батьків, які перебувають у маєтку Ансі, раптово надійшов лист.

Я з туманним поглядом згадувала події, що відбулися кілька днів тому.