Розділ 39 — Розділ 39

— Ви справді неймовірно зухвала, панно Ансі!

— Панна Лопес так добре до вас ставилася, невже у вас немає ані краплі вдячності?

— Невже вам настільки подобається бути поруч із принцесою, що ви готові покинути давню подругу напризволяще?

Гм-м.

Я примружила очі, переводячи погляд з однієї панни на іншу, поки ті ледь не заходилися криком, а на їхніх шиях аж вени не напнулися. Судячи з того, як вони розгнівалися, ніби тільки на це й чекали, Серафіна, мабуть, уже встигла досхочу наплести про мене позаочі? Певно, ще й додала свого фірмового вигляду безневинної жертви.

— Ой...

Тим часом Серафіна Лопес із розгубленим виразом обличчя дивилася в мій бік, наче й не знала, що вдіяти. Однак...

«Весь цей спектакль — теж частина плану Серафіни, чи не так?»

Доказом тому було те, що вона просто відступила на крок назад. Вона навіть не намагалася вгамувати ситуацію. Ця постать була настільки ідеальною звичною Серафіною, що...

«Справді, аж смішно».

Мені хотілося просто розреготатися. Уміло маніпулювати людьми навколо, щоб вони нападали на суперницю, а самій вдавати щиру невинність, ніби ти тут ні до чого. Це було точнісінько так само, як тоді, коли вона поширювала лихі плітки про принцесу.

У цю мить наші з Серафіною погляди зустрілися. Її губи ледь помітно ворухнулися.

«Ларі».

Її чарівні вуста вигнулися в м’якій лінії.

«Казала ж я тобі, запросила б мене по-доброму до салону Клаудіусів, і все було б інакше».

Знову хитро примруживши очі з усмішкою, Серафіна почала підливати масла у вогонь, вдаючи, ніби намагається всіх заспокоїти.

— Д-дівчата, будь ласка, припиніть.

Вона навіть змусила свої вії жалібно затріпотіти.

— Ларі, мабуть, не хотіла мене присоромити навмисно.

Ого, ви тільки подивіться, як вона влучно підібрала слово — «присоромити»? Серафіна демонстративно опустила плечі, наче зів’яла квітка.

«Як же передбачувано, один і той самий сценарій щоразу».

Я подумки цокнула язиком. Мені вже було настільки нудно, що навіть позіхати не хотілося.

— Я... я й сама не знаю, але, можливо, я в чомусь завинила перед Ларі...

Після цих слів панни з жалем подивилися на Серафіну.

— О Боже, панно Лопес!

— Ви в порядку?

— Не приймайте це близько до серця, хіба ви можете бути в чомусь винною?..

Втішивши Серафіну, панни знову вп’ялися в мене лютими поглядами.

— Панно Ансі, невже вам настільки люба влада?

— Ви так пишаєтеся тим, що підлещуєтеся до принцеси заради привілеїв?

— Справді, у вас зовсім немає гордості!

Серафіна, що з насолодою слухала цей лемент, похитала головою, вдаючи слабкість.

— Не кажіть так, у Ларі теж можуть бути свої причини...

Але Серафіна не змогла договорити до кінця. Адже я без вагань перебила її, спокійно кивнувши.

— Ви праві. Мені й справді дуже подобається бути подругою принцеси.

Це ж справжня удача, якщо говорити відверто.

Зробивши таку заяву, я переможно озирнулася навколо. У ту ж мить довкола запала мертва тиша.

— ...

— ...

Що, не сподівалися на таку відверту відповідь? Здавалося, і в панянок, і навіть у Серафіни відняло мову. Було помітно, як вони здригаються від люті, впиваючись у мене очима.

Але чомусь те, як ці панни розходилися від гніву, нагадувало мені розлючених чихуахуа...

— Пфф.

Я не втрималася і, прикривши рот рукою, коротко засміялася. Обличчя панянок миттєво спалахнули червоним.

— Ви... ви що, зараз глузуєте з нас?!

— Навіть якщо принцеса останнім часом наблизила вас до себе, чи не занадто ви зарозуміла, панно Ансі?!

Ой, лишенько, те, як вони гавкають, — ну точно чихуахуа!

«Ні, треба припинити сміятися».

Я прикусила нижню губу, щоб стримати регіт, і заговорила голосом, у якому все ще відчувалися веселі нотки:

— Перепрошую, я зовсім не хотіла з вас глузувати. Просто...

Я не могла зізнатися, що мені смішно, бо вони схожі на сердитих песиків. Тому я м’яко змінила тему.

— Просто ви кажете такі очевидні речі.

— О-очевидні речі?!

— Ви ж запитали мене, чи подобається мені влада? Чи пишаюся я тим, що прислужую принцесі заради гарного ставлення?

Від моєї прямолінійності деякі панянки здригнулися.

— А хіба це може не подобатися?

Я гордо підняла голову.

— Зрештою, чи є тут хоч хтось, хто не любить владу?

Нехай кине камінь той, у кого сумління чисте — ось що я хотіла сказати.

— ...

— ...

Панни, яким забракло слів, лише кусали губи. Я поклала руки на талію і, повчально ворухнувши вказівним пальцем, продовжила:

— Однак у ваші слова варто внести певні правки.

— П-правки?..

— Саме так. Мені подобається не лише влада принцеси, а й усе інше в ній.

Хіба ви не знаєте, скільки чеснот у нашої панни?

Я всміхнулася і вела далі:

— Мені подобається її шляхетне походження, одне з найвищих в імперії, мені подобається її багатство і її неймовірна краса...

— П-панно Ансі?

— А ще мені подобається прямолінійний характер принцеси та те, як лагідно вона до мене ставиться.

Я знизала плечима.

— Я щиро пишаюся тим, що я подруга принцеси Еванджелін.

Через мою впевнену манеру панни лише перезиралися одна з одною. Ніхто не наважувався відкрити рота.

Аж раптом.

— Ой, а що це тут коїться?

У розмову втрутився елегантний голос. Обернувшись, я побачила принцесу, яка тримала в руках оберемок саджанців троянд і зверхньо спостерігала за нами.

Що ж, я чула, що в кав’ярні продають невеликі саджанці.

«Подумати тільки, вона встигла так завзято їх накупити».

Я мимоволі закотила очі. Мій бойовий дух, що щойно злетів до небес, здувся, наче повітряна кулька. Яка марність цього духу.

Ну, менше з тим.

Я всім серцем підтримую захоплення панни трояндами...

— Я справді не розумію, у чому тут проблема.

Тим часом принцеса Еванджелін, примруживши очі, окинула поглядом присутніх панянок і зробила крок уперед. Схоже, вона чула все, про що ми говорили.

Цок.

У повній тиші лише звук підборів принцеси чітко відлунював довкола.

— Отже, панна Ансі...

Принцеса глянула на мене краєм ока і, високо задерши носа, продовжила:

— Каже, що пишається мною — такою владною, титулованою, багатою та сліпучо красивою?

— Так, ну...

Ні, воно-то правда, але...

Я мимоволі відповіла якось невпевнено. Дивно бачити, як людина сама себе вихваляє, хоча кожне її слово — чиста правда.

— Панна Ансі хоче товаришувати з такою успішною, гарною та чудовою подругою, як я. Хіба в цьому є проблема?

Принцеса чарівно кліпнула очима, перепитуючи.

— Навпаки, мені шкода вас усіх. Схоже, ви зовсім не знаєте, що таке справжня радість від дружби.

— Але ж, принцесо!

Раптом одна з панянок рішуче вигукнула:

— Панна Ансі ніяк не може бути людиною такої гідності, щоб товаришувати з вами!

— Гм-м?

Почувши це, принцеса здивовано вигнула брову. Панни закричали в один голос:

— Подивіться, як вона відвернулася від своєї найкращої подруги, панни Лопес, і вдає, ніби вони не знайомі!

— Так, ваша світлосте, вона вас ошукує!

— А, он воно що.

На обличчі принцеси повільно розквітла посмішка. Це була сяюча усмішка, наче бутон троянди, що розкривається під сонцем.

Однак, спостерігаючи за цією усмішкою, я...

«Ой-ой».

Я мимоволі ковтнула слину.

«Принцеса просто в нестямі від люті».

Усмішка принцеси мала багато значень. Бували випадки, коли вона сміялася від щирої радості, але в неї була звичка посміхатися ще яскравіше саме тоді, коли вона була вкрай роздратована...

«Вона розчавить суперника з усмішкою на вустах».

Точнісінько так, як вона розправилася з Грегорі в тому закладі для бранчу. Мої припущення виявилися абсолютно вірними.

Принцеса перепитала голосом, від якого віяло могильним холодом:

— Ви зараз намагаєтеся сказати, що я — дурепа, яку можна ошукати кількома незначними словами панни Ансі?