Розділ 41 — Розділ 41

— Чи не збираєтеся ви, панно, часом відвідати свято в домі віконтів Ансі?

Серафіна поставила це запитання прямо, заганяючи співрозмовницю в глухий кут. Розгублена панна забігала очима, не знаючи, що відповісти, і лише щось невиразно пробурмотіла:

— Що? Ну, я...

— Я вірю, що наша дружба не настільки легковажна, — усмішка Серафіни стала ще ширшою та солодшою. — Чи не так?

— Ах...

Панна Фейлен безпорадно озирнулася на інших дівчат, шукаючи підтримки. Ті теж сиділи з похмурими та складними обличчями. У вітальні запала незручна, гнітюча тиша.

За мить почулися невпевнені голоси:

— Ну-у... зазвичай батьки вирішують, які заходи нам відвідувати!

— Я... мої теж….

— Ваша правда! Звісно, я дуже хочу бути на святі в домі графів Густо, але...

Їхні губи злегка тремтіли, поки вони витискали з себе фальшиві посмішки, а погляди постійно уникали зустрічі з очима Серафіни.

«Що це, в біса, таке?»

Серафіна відчула, як її охоплює сильне передчуття біди. Того дня жодна з панянок так і не дала їй чіткої обіцянки, що прийде саме на бал до графів Густо.

***

Гуркіт!

Двері кав’ярні гучно відчинилися, і принцеса швидким кроком рушила вперед. Я, яку вона все ще тягла за собою, обережно подала голос:

— Перепрошую... принцесо?

Тах.

Почувши моє звертання, принцеса раптом зупинилася. Я, мимоволі здригнувшись, поспішила пояснити:

— Ну, те, що казали ті панни... про те, ніби я вас використовую — це цілковита нісенітниця...

У цей момент принцеса обернулася і з абсолютно серйозним виглядом покликала мене:

— Панно Ансі.

—Так! — я миттєво замовкла, наче набрала в рот води.

Однак принцеса лише глибоко зітхнула, не поспішаючи продовжувати. Що довшою ставала ця мовчанка, то страшніше мені робилося.

«Може, вона справді сильно розгнівалася?»

Цілком імовірно. Ті панни несли таку нісенітницю, а я у відповідь теж наговорила зайвого зопалу. Збоку мої слова могли прозвучати так, ніби мені й справді просто зручно бути поруч із нею заради вигоди.

Аж раптом вона запитала:

— Вам і справді так подобається бути моєю подругою?

— Так?..

Від несподіваного запитання я на мить заціпеніла. Принцеса різко повернулася до мене. Її блакитні очі сяяли, наче зорі в нічному небі.

— Що ж, нічого не вдієш, — манірно промовила вона. — Дозволяю вам і надалі використовувати моє ім’я як вам заманеться.

— Використовувати ваше ім’я?..

— Саме так, — принцеса рішуче кивнула. — Пишайтеся тим, що ви єдина подруга принцеси Клаудіус, і розповідайте про це всім навколо.

— П-принцесо?

— Досить уже ховатися та знічуватися, тримайте спину рівно, — її губи злегка здригнулися, наче вона намагалася стримати усмішку. — Друзі мають допомагати одне одному в таких дрібницях.

Принцеса гордо випнула груди, а потім, наче схаменувшись, поспіхом додала:

— Я... я маю на увазі, що ми ж підписали контракт про дружбу! Тож я просто виконую умови нашої угоди, от і все!..

Вона так відчайдушно намагалася виправдатися, що стала схожа на кішку, якій випадково наступили на хвоста. Я мимоволі пирхнула:

— Звісно. Я вас чудово зрозуміла.

Хоч вона й ховалася за словами про «контракт», я відчувала...

«Вона насправді дбає про мене».

Від цієї думки на душі стало несказанно тепло. У цей час принцеса крадькома зиркнула на мене.

— До речі... я ж не створила вам проблем, коли отак самовільно оголосила про свято? Не турбуйтеся про витрати, я за все заплачу...

— Зовсім ні, панно, — я рішуче похитала головою. — Я й сама давно мріяла втерти носа Серафіні та Грегорі.

— О, справді? Чудово, — принцеса войовниче стиснула кулачки. — Провчимо цю нестерпну панну Лопес як слід!

Раптом вона примружилася, дивлячись на мене з підозрою:

— ...Слухайте, а чого це ви так сяєте?

— А, це... — я зніяковіло торкнулася свого обличчя.

Мої кутики губ і справді злетіли ледь не до вух.

Оскільки приховувати це вже не було сенсу, я щиро відповіла:

— Ви мені дуже подобаєтеся, принцесо.

— ...

Почувши це, принцеса застигла, приголомшено дивлячись на мене. А потім її витончені губи ледь помітно ворухнулися:

— Ви... ви мені теж не те щоб не подобаєтеся, панно Ансі.

Після чого вона різко відвернулася, вдаючи байдужість.

— Ну, ходімо вже швидше. До 5 липня залишилося зовсім мало часу, а нам ще стільки всього треба підготувати до свята!

— Слухаюсь! — весело вигукнула я і поспішила слідом за нею.

***

«Я страшенно заклопотаний».

Якщо спробувати описати останні кілька днів Дітріха фон Клаудіуса на півдні однією фразою, вона була б саме такою.

Обіди з купцями, наради з управителями, зустрічі з капітанами флотилій... Його графік був настільки щільним, що слово «ефективність» тут межувало з «виживанням». Дітріху доводилося працювати, жертвуючи навіть часом на сон.

Завдяки такій наполегливості сьогодні він зміг повернутися до готелю раніше, ніж зазвичай.

— Ох, сьогодні я точно ляжу спати раніше. Спершу гаряча ванна, а потім... — його помічник, під очима якого залягли глибокі тіні від утоми, мрійливо бурмотів собі під ніс, розвалившись на сидінні карети.

— ...

Дітріх кинув скептичний погляд на свого підлеглого і перевів погляд у вікно. Карета проїжджала повз розкішну вулицю, що вела до готелю. Це був один із найкращих торгових районів у володіннях віконтів Ансі.

— Обов’язково привези мені подарунок! — раптом у пам’яті виринув дзвінкий голос Еванджелін.

Вона ж і сама збиралася приїхати сюди, могла б купити все, що захоче.

«Сподіваюся, Ева не буде занадто сильно докучати панні Ансі».

Дітріх похитав головою і мимоволі згадав подругу своєї сестри.

Ларієт Ансі.

Її довге чорне волосся. Яскраві рожеві очі, що дивилися на нього прямо та впевнено. Коли він чув її спокійний голос, яким вона вміла втихомирити навіть норовливу Еванджелін, на душі в нього чомусь ставало напрочуд мирно...

«Цікаво, чи зустрінемося ми тут?»

Від цієї думки Дітріх гірко всміхнувся.

«Навряд чи».

Хоча землі Ансі були невеликими, вони все ж не були настільки крихітними, щоб сподіватися на випадкову зустріч. До того ж Ларієт, скоріш за все, перебуватиме у своєму родовому маєтку. Це було трохи прикро...

«Прикро?»

Дітріх раптом завмер.

«З якого це дива?»

Адже в нього не було жодної причини відчувати прикрість.

Трохи збентежений, він почав гарячково шукати логічне пояснення:

«Це тому, що... панна Ансі — єдина подруга Еванджелін».

До того ж вона — єдина людина, здатна трохи пом’якшити гострий характер його сестри. Напевно, саме через це він так часто про неї думає.

Дітріх спробував переконати себе в цьому, незадоволено дивлячись у вікно.

«До того ж ця дівчина, Ева... Якщо я нічого їй не куплю, вона буде скиглити три дні й чотири ночі».

Саме в цей момент йому на очі потрапила крамниця, яка ідеально відповідала смакам Еванджелін. Смаки його сестри були доволі простими: щось блискуче, маленьке та красиве. А під цей опис найкраще підходили коштовності.

Дітріх легенько постукав по стінці карети. Екіпаж плавно зупинився. Його помічник, який уже наполовину заснув, ледь розплющив очі.

— П-пане герцогу?

— Я піду куплю подарунок для Еви.

Помічник кліпав очима, намагаючись прокинутися, але Дітріх додав:

— Я сам сходжу, а ти поки подрімай.

— Але ж я маю вас супроводжувати... м-м-м... — пробурмотів помічник і миттєво провалився в сон.

Дітріх подивився на нього і відчув легкий докір сумління.

«Мабуть, я занадто сильно ганяв його ці три дні».

Хоча, якщо бути чесним, помічник сам напросився, засліплений обіцяними величезними бонусами...

Дітріх похитав головою і вийшов з карети.