Розділ 44 — Розділ 44

Реакція людей на моє привітання була різною.

— А… так, панно Ансі, — деякі шляхетні пані витріщалися на мене з неприхованим подивом.

— Яка чудова вечірка! Не дивно, що сама принцеса Клаудіус вирішила її відвідати, — інші аристократи говорили це, явно зважаючи на присутність принцеси.

— Це… це справді ви, панно Ансі? Тобто… ні, нічого, — один молодий пан від розгубленості ледь не бовкнув щось невіглаське, але вчасно схаменувся.

І це було ще не все.

— То це та сама панна Ансі? — крізь розкриті віяла та келихи з шампанським поповзли чутки.

Я думала, що вся увага буде прикута до принцеси, але, на мій подив, чимала частка розмов точилася саме навколо мене.

— О лишенько, я вперше бачу її в такому вбранні.

— Раніше вона завжди ходила в чомусь похмурому, наче та ґава.

— Панна Лопес настільки вродлива, що я й не помічала, але панна Ансі, якщо її причепурити, виглядає вельми гідно.

Я щосили намагалася ігнорувати ці пересуди. Проте одна річ мене щиро тішила:

— Пані віконтесо Ансі! Ваша донька… як же вона сьогодні гарно виглядає!

— У неї таке шовковисте волосся. Чи немає якогось секрету? Я б хотіла спробувати таке і для своєї доньки.

Моя мама, оточена подругами, чи не вперше за довгий час гордо розправила плечі.

А батько…

— Пане віконте, мабуть, довелося витратити чимало грошей на сукню для доні?

— Ха-ха! Хіба ж я можу пошкодувати щось для єдиної доньки!

Він теж весело й гучно сміявся у колі друзів. Батьки, які завжди лише бідкалися через свою «недолугу» дитину, сьогодні нарешті усміхалися завдяки мені. Я з теплотою спостерігала за цією сценою.

— Панно Ансі! — у цей момент до мене підбігла принцеса. — Ви сьогодні просто неймовірна! — вона оглянула мене з ніг до голови й задоволено показала великий палець: — Ось такою і має бути моя подруга!

— Щиро дякую, принцесо, — ввічливо відповіла я. Принцеса кокетливо відвернула голову й перепитала:

— То хто ж це сьогодні так чудово вбрав панну Ансі, га?

— Звісно ж, це принцеса, яка своїм витонченим смаком задає моду всьому імперському товариству.

Щойно я почала «золотити» принцесі ручку компліментами, вона весело розсміялася.

Раптом вона помітила печиво на столі, і її очі зблиснули:

— Ой, це печиво! Моє улюблене!

Принцеса поспішила до столу з наїдками. У цей момент вона була схожа на кішку, якій щойно запропонували ласощі.

«Яка ж наша принцеса мила…» — тільки-но я встигла подумки порадіти за неї, як переді мною зупинився чоловік.

— Панно Ансі.

Я підняла погляд. Чоловік, розпливаючись у посмішці, простягнув мені руку. То був жест джентльмена, який запрошує даму на танець.

— Чи можу я просити вас про танець?

— … — я ошелешено дивилася на його руку.

«Здається, його звати Філіп Тодд».

Молодий пан Тодд — спадкоємець баронського роду й один із палких шанувальників Серафіни Лопес. Раніше він навіть не дивився у мій бік.

«Яка несподіванка».

«Квітка на стіні» — таким зазвичай було моє прізвисько.

На танець завжди запрошували Серафіну, а моєю роллю було лише відтіняти її красу своїм похмурим виглядом та згорбленими плечима. Навіть мій наречений Грегорі завжди простягав руку лише Серафіні. І ось, запрошення отримала я.

Але… чи маю я бути вдячною за це?

Я зиркнула на пана Тодда й побачила це. Всю ту зверхність, що читалася на його обличчі: «Звісно, ти не зможеш мені відмовити» .

У ту ж мить я прийняла рішення.

— Перепрошую, але ні.

— Прошу?

Він явно не очікував відмови, тож його обличчя миттєво перекосилося. Проте я не збиралася забирати свої слова назад.

«Адже пан Тодд так обожнював Серафіну» .

Я добре пам’ятала його огидний погляд, коли він запрошував її на танець, оцінюючи мене з ніг до голови, і його глузливий голос, що розносився залою:

— Панна Лопес і панна Ансі разом… Це що, «Красуня і Чудовисько»?

Тоді він голосно сміявся разом зі своїми друзями, а Грегорі, замість того щоб зупинити його, сміявся поруч.

— Панно Ансі! — саме в цей момент принцеса вигулькнула прямо перед моїм носом.

— П-принцесо Клаудіус?

Пан Тодд здригнувся й поспіхом виправив вираз обличчя. Він не наважився б кривитися перед єдиною донькою герцогського дому Клаудіусів. Ніколи ще величне ім'я герцогського роду не здавалося мені таким приємним.

— Здається, я переїла печива. Так хочеться пити! — принцеса по-котячому почала лащитися до мене.

— Принести вам склянку соку?

— Навіщо приносити? Ходімо разом.

Принцеса демонстративно взяла мене під руку. Потім байдужим поглядом зміряла пана Тодда:

— Оскільки так склалося, я забираю панну Ансі з собою?

— … — він не зміг вимовити й слова.

Пан Тодд, який щойно демонстрував мені свою неприязнь, перед принцесою стояв німий як риба.

«Ох, який же солодкий цей смак влади» .

Щойно ми відійшли на безпечну відстань, принцеса зашепотіла мені:

— Ви правильно зробили, що відмовили! Таке опудало, а ще сміє липнути до моєї подруги!

— Пфф! — я ледь стримала сміх, стиснувши зуби.

Чесно кажучи, пан Тодд не мав настільки жахливої зовнішності — він був цілком звичайним. Але принцеса лише роздратовано знизала плечима:

— А що не так? Я не терплю, коли біля моєї подруги крутяться чоловіки, які потворніші за мене!

А, то критерієм була вона сама? Тоді зрозуміло. Якщо брати за мірило красу принцеси, то більшість чоловіків не варті й пилу на її взутті.

— Ой, та чому ж він не йде? — принцеса почала нетерпляче тупотіти ніжками.

Я здивувалася: «Хто не йде?»

І саме в цю мить у залі щось змінилося.

— Ви бачили?

— Той герб на кареті…!

Від самого входу почав ширитися схвильований гул. Я з подивом озирнулася: хто ж мій бути таким поважним гостем?

— Це був герб герцогів Клаудіусів?! — вигуки лунали звідусіль.

«Невже герцог справді приїхав?» — мої очі округлилися.

У залі почався справжній гармидер.

— Боже мій, герцог Клаудіус завітав на вечірку до віконта Ансі?!

— Може, він приїхав провідати принцесу?

— Виходить, обидва представники прямої лінії Клаудіусів сьогодні тут?

— Хто б міг подумати, що рід Ансі має такі тісні зв'язки з герцогом!

У цей момент до зали увійшов чоловік. Якби слово «благородство» мало людську подобу, воно виглядало б саме так.

Його світле платинове волосся було бездоганно вкладене. Він був одягнений у ідеально підігнаний костюм і виглядав так, ніби щойно зійшов зі сторінок каталогу елітних брендів. Горда постава, благородна вдача — це точно був герцог Дітріх фон Клаудіус, якого я знала.

«Він і справді прийшов…» — я на мить заціпеніла.

Тим часом принцеса підбігла до брата:

— Ну нарешті, брате! — вона невдоволено зиркнула на нього. — Чому так пізно? Я ж чекала!

— … — вираз обличчя герцога говорив про те, що йому є що відповісти.

— Змусити панну чекати — це не по-джентльменськи!

На його вольовому підборідді заграли м’язи, але він лише лагідно примружив очі, хоча голос звучав дещо напружено:

— Давай поговоримо про це пізніше, добре?

Від цих слів у очах принцеси промайнула тривога:

— П-про що говорити? Мені нема про що з тобою розмовляти!

— А мені є, — відрізав герцог.

«Цікаво, яку шкоду принцеса встигла вчинити цього разу?» — подумала я.