Розділ 47 — Розділ 47

Еванджелін з келихом у руці поспіхом вийшла на балкон. Прохолодний нічний вітер приємно торкався її розпашілих щік.

— Ох, яка ж нудьга, — буркнула вона, спираючись на поруччя балкона.

Принцеса Клаудіус. Це ім’я неминуче привертало увагу безлічі людей. Проте, не маючи достатньо високого титулу, молоді пани просто не наважувалися запросити панну Еванджелін на танець.

Зрештою, принцеса опинилася в оточенні поглядів, що жадібно ловили кожен її рух, але ніхто так і не наважився заговорити до неї.

«Фу»

Відчуваючи огиду, вона відпила напій. Коли холодна рідина прокотилась горлом, то це принесло полегшення від задухи.

Еванджелін розсіяно подивилася на небо. На чорному, як смола, нічному небі рясно висипали зорі, наче золота стружка. Дивлячись на це небо, вона раптом згадала про чорне, як воронове крило, волосся своєї подруги. І навіть про перлову прикрасу, яку Еванджелін обрала власноруч і вколола в зачіску Ларієт.

«Якщо подумати, то брат і панна Ансі...» — вона мимоволі лагідно всміхнулася. — «...виглядають досить гармонійно разом» .

Еванджелін згадала сцену, яку бачила щойно. Під світлом канделябрів двоє її найулюбленіших людей кружляли в танці. Бенкет, щиро кажучи, був не надто цікавим, а нікчемні чоловіки, що марно намагалися підлещуватися до Ларієт, лише дратували. Але бачити, як ці двоє танцюють, було справжньою насолодою.

Раптом хтось обережно покликав її:

— Панно Клаудіус?

Еванджелін обернулася, і її очі здивовано округлилися.

— Пані віконтесо Ансі?

Це була мати Ларієт. Еванджелін всміхнулася якомога привітніше:

— Щось трапилося?

Віконтеса обережно підійшла ближче:

— Кажуть, завтра ви повертаєтеся до столиці?

— О, так, це правда, — кивнула дівчина.

І не дивно, адже Дітріх у листах тільки те й робив, що невпинно бурчав:

«Ти не можеш більше зловживати гостинністю дому віконта Ансі.

Коли я повертатимусь до столиці, ти без жодних заперечень вирушиш зі мною. Зрозуміла?»

Саме з цієї причини Еванджелін вирішила повернутися до столиці раніше разом із Дітріхом. Натомість Ларієт збиралася залишитися в рідному домі ще на кілька днів, щоб провести час із батьками.

Проте...

«Вона хоче щось мені сказати?»

Еванджелін крадькома зиркнула на пані віконтесу Ансі. Віконтеса, що вагалася, здригнулася всім тілом, щойно їхні погляди зустрілися. А тоді знову заговорила ледь чутним, мов писк комара, голосом:

— Вибачте за зухвалість, але чи можу я сказати вам дещо?

— Звісно. Говоріть відверто, — охоче кивнула Еванджелін.

При цьому в душі вона відчувала певну незручність.

«Можливо, я чимось її образила?»

Насправді Еванджелін не належала до того типу дівчат, яких обожнюють старші. Її шляхетне походження, одне з найвищих у всій імперії, було бар’єром, через який дорослим було непросто переступити. А її специфічна прямолінійна манера спілкування та нестримний характер також були тими чинниками, які змушували старших почуватися ніяково.

«Вона ж мати панни Ансі, я так хотіла справити на неї гарне враження... Хоча, судячи з того, як вона розмовляла з панною Ансі минулого разу у вітальні, я думала, що не зовсім зіпсувала свій імідж. Невже я все-таки провалилася?»

Саме тоді, коли Еванджелін намагалася стримати зітхання, що вже готове було зірватися з її губ...

— Щиро дякую вам, принцесо, — раптом пані віконтеса Ансі низько вклонилася.

Приголомшена Еванджелін підскочила на місці, наче налякана кішка.

— Прошу?!

— Розумієте, я вже дуже давно не бачила, щоб наша Ларі так ясно всміхалася, — на обличчі віконтеси, яка досі була напруженою, розквітла ледь помітна усмішка. — Мені було так шкода цю дитину, яка завжди ходила пригніченою.

— Це ж...

— У моїх очах вона дитина з безліччю чеснот, але Ларі завжди лише принижувала себе.

Еванджелін миттєво зрозуміла, про що говорить пані віконтеса Ансі.

Ларієт Ансі.

Насправді у світському товаристві Ларієт сприймали мало не як покоївку Серафіни, і Еванджелін раніше також дотримувалася такої думки.

Серафіна Лопес, яка чіплялася до всього і дратувала на кожному кроці.

І Ларієт, яка завжди брала на себе провину Серафіни й замість неї схиляла голову.

Тому першим почуттям, яке Еванджелін відчула до Ларієт, була слабка цікавість.

«Чому вона настільки віддана панні Лопес?»

На думку Еванджелін, єдиною причиною, чому Серафіна могла так успішно просуватися у світському товаристві, була саме Ларієт.

Завдяки тому, що Ларієт була поруч із нею, Серафіна — дворянка нижчого рангу без власних володінь — змогла вперше вийти у вище товариство столиці, використовуючи подругу як прикриття.

За гроші подруги вона купувала собі безліч розкішних суконь. Вона без вагань робила подругу об’єктом своїх жартів, здобуваючи собі репутацію веселої та приємної панянки.

Чим більше любові отримувала Серафіна з усіх боків, тим більше речей доводилося приносити в жертву Ларієт. І все ж Ларієт посміхалася Серафіні.

«Сера ж моя подруга».

Той лагідний погляд, яким вона дивилася на Серафіну... З певного моменту Еванджелін почала думати, що Ларієт — занадто хороша людина для Серафіни.

«Подруга».

Еванджелін почала трохи... захоплюватися цими стосунками. Як можна так щиро піклуватися про іншу людину, навіть не будучи кровною родичкою?

«Чи з’явиться колись і в мене така людина?»

Саме тому, коли Ларієт вперше прийшла до Еванджелін, та, щиро кажучи, трохи сподівалася. Вона думала, що, можливо, Ларієт зможе бодай трохи поділитися з нею тією дружбою, яку раніше віддавала Серафіні. І Ларієт... відколи вони підписали контракт про дружбу, вона жодного разу не розчарувала Еванджелін.

— Це також перший раз, коли вона отак танцює, — голос віконтеси змусив Еванджелін, яка поринула в думки, схаменутися. — Молодий пан Густо щоразу запрошував до танцю лише панну Лопес... Як матері, мені було боляче на це дивитися.

Пані віконтеса Ансі випрямила спину і пильно подивилася на Еванджелін. Чи це лише здалося? Світло від бенкетної зали відбивалося в очах віконтеси, і вони ніби зблиснули від вологи.

— Те, що Ларі змогла так змінитися — це все завдяки тому, що ви, принцесо, стали їй подругою.

Усмішка віконтеси стала ще теплішою:

— Хоча наша Ларі, можливо, має багато недоліків, прошу вас, принцесо, і надалі піклуйтеся про мою доньку.

— ...

Дивлячись на сяючу пані віконтесу Ансі, Еванджелін, здається, зрозуміла, як Ларієт змогла вирости такою теплою людиною.

...І вона трохи позаздрила Ларієт.

Бо сама Еванджелін назавжди втратила батьківське тепло ще в ранньому дитинстві.

— Ні, що ви, — щоб приховати клубок у горлі, Еванджелін змусила себе всміхнутися і похитала головою. — Панна Ансі — моя єдина подруга. Навпаки, це я отримую від неї величезну допомогу.

— Те, що ви так кажете, свідчить лише про вашу доброту, принцесо.

«Доброту».

Вона ніколи в житті не чула такого слова на свою адресу. Проте пані віконтеса Ансі дивилася на Еванджелін виключно лагідними очима. Це був чистий погляд, точнісінько такий самий, як у Ларієт.

— Обов’язково приїжджайте до нас у гості наступного разу. Ми докладемо всіх зусиль, щоб прийняти вас якнайкраще, панно.

— Та ні, і зараз прийом був цілком гідним. Але... — Еванджелін заперечно замахала руками, а потім ніжно примружила очі. — Раз ви так кажете, то я неодмінно маю завітати до вас ще раз.

— Ой, щоб виправдати ваші очікування, принцесо, нам доведеться добряче постаратися, — жартівливо відповіла віконтеса, а потім серйозно продовжила: — Хоча це не зрівняється з краєвидами герцогства, навколо нашого дому теж є досить мальовничі місця. Наступного разу, коли приїдете, ми обов’язково покажемо їх вам.

— Ой, мені вже цікаво!

Сміючись, Еванджелін раптом подумала: «Якби моя мама була досі жива і залишалася поруч зі мною... чи відчувала б я щось подібне?»

Їй уже дуже давно не було так спокійно на душі.