Розділ 49 — Розділ 49

Серафіна Лопес, яка з-під довгих вій спокусливо зиркала на Дітріха, на мить здригнулася. Дітріх дивився на неї згори внизу з таким виразом обличчя, наче побачив перед собою настирливу комаху.

«Це та сама панна».

Дітріх роздратовано відпустив руку жінки.

«Та сама, що поводилася з панною Ансі як із покоївкою...».

Дітріх, навіть не спромігшись на ввічливе привітання, просто пройшов повз неї. Очі покинутої Серафіни розширилися від шоку.

«Цього не може бути».

Джерелом впевненості Серафіни завжди була непохитна віра в те, що вона здатна привернути увагу будь-якого чоловіка. Де б вона не з’являлася, чоловіки бодай раз затримували на ній свій погляд. Вони могли лише вдавати байдужість або ж підходити відкрито — різниця була лише в цьому. Тобто Серафіна ще ніколи не зустрічала чоловіка, який був би настільки байдужим до її краси.

«І як таке могло статися…»

Її погляд несамовито затремтів. Ґрунт, на якому вона так міцно стояла, раптом почав обвалюватися, залишаючи по собі безмежну порожнечу. Ім’я цьому ґрунту було — самооцінка.

***

— Ларієт, ти що це собі надумала?! — розлючено вигукнув Грегорі.

«Це я хотіла б тебе запитати».

Чому він раптом з’явився перед моїми очима і кричить так, що аж обличчя почервоніло?

— Та скільки можна! Навіщо ти взагалі влаштувала цей бал? — Грегорі знову закричав, а на його шиї напнулися жили. — Ти що, надумала образити дім графа Густо?!

— Образити?

— Так! Те, що ти навмисне влаштувала вечірку в один день із нашим домом! — вигукнув він.

Грегорі був вірний собі. Тобто він, як завжди, ніс цілковиту дурню. Я з приголомшеним виглядом скинула його руку зі свого зап’ястя.

— Хіба в імперському праві є стаття про те, що п’ятого липня бенкети має право влаштовувати лише родина графа Густо?.

— Що... що?!.

— Якщо ні, то в тебе немає причин гніватися. А, чи не хочеш ти сказати... — я кліпнула очима і схилила голову набік. — Невже на бал родини Густо ніхто не прийшов? Якщо так, то мені дуже прикро.

Я грайливо всміхнулася йому:

— Бачиш, тобі треба було краще обирати друзів.

Ну, раз принцеса дозволила мені використовувати її ім’я як заманеться, то такий натяк я цілком могла собі дозволити. Грегорі, плечі якого дрібно тремтіли від люті, зціпив зуби. Зрештою він притиснув долоню до чола і важко зітхнув.

— Ох, Ларієт. Хіба цього не достатньо? — промовив він таким тоном, наче повчав нерозумну дитину. — Якщо ти намагаєшся розпалити мої ревнощі, то ти робиш велику помилку.

— ....

Мені стало справді смішно.

— Розпалити ревнощі? Мені? Навіщо? — запитала я зі щирої цікавості.

Грегорі впевнено випнув груди:

— Тому що ти мене кохаєш.

Ага, тобто єдиним доказом були його власні «відчуття». Я лише похитала головою.

— Боже мій, Грегорі, фантазії такого рівня — це вже діагноз.

— Фан... фантазії?!

— Саме так. Якби я досі тебе кохала, я б не надсилала тобі прохання про розірвання заручин.

Здається, я влучила в болюче місце, бо самовпевнене обличчя Грегорі на мить заціпеніло. Проте це тривало лише мить, і він знову підвищив голос:

— Не сміши мене! Думаєш, я не знаю твого задуму?

— Справді? Невже ти знаєш мій задум краще за мене саму? — насмішкувато відказала я, від чого обличчя Грегорі почервоніло, мов стиглий томат.

Він буквально випльовував слова крізь зуби:

— Ти розірвала заручини лише для того, щоб змусити мене бігати за тобою. Хіба ні?

— ....

Я зрозуміла, що мушу покласти край цій огидній помилці. Інакше ця безглузда розмова з Грегорі триватиме вічно.

— Навіщо мені це робити? — я зітхнула і заговорила знову. — Яка мені вигода бігати за нареченим, який мене навіть не кохає?

Вражений моєю прямотою, Грегорі здригнувся.

— Це... ну....

— Заручини — це дуже ефективний спосіб прив’язати до себе людину. Особливо, якщо чоловік до тебе байдужий. — я продовжувала спокійним тоном. — І я сама відмовилася від цього ефективного способу.

— Ларієт....

— А це означає лише одне, — я знизала плечима і подивилася на Грегорі. — Що я остаточно позбулася всіх почуттів до тебе.

Обличчя Грегорі перекосило. Але я не розуміла такої реакції. Хто з нас весь час ставився до своєї нареченої як до прислуги і хвостиком бігав за Серафіною?

— Навпаки, ти мав би мені подякувати.

— Подякувати? За що?

— Хіба ні? Ти ж кохаєш Серафіну, чи не так? — я спокійно дивилася на розлюченого Грегорі. — Тепер тобі не потрібно бути прив’язаним до мене, і ти можеш офіційно просити руки Серафіни.

Хоча, скільки б ти не бігав за нею, Серафіна тебе ніколи не обере. Я зміряла його зневажливим поглядом і ще раз «підлила олію у вогонь»:

— Хоча ти й не станеш зятем віконта Ансі, але для тебе Серафіна набагато цінніша за якийсь там титул. Хіба ні?

— Ах ти ж!...

Грегорі закусив губу так сильно, аж виступила кров. Мабуть, він не міг ні підтвердити мої слова, ні заперечити їх.

— І як ти міг залишити Серафіну саму? Ти ж завжди казав, що вона така тендітна, що може впасти без твоєї підтримки?

Коли я повернула йому його ж власні слова, які він постійно повторював раніше, Грегорі виглядав цілковито розгубленим.

Мій настрій впав остаточно. Я просто припустила це, бо вони завжди ходять парою, наче двоє тарганів. Але я не очікувала, що Серафіна теж припреться на наш бенкет.

— Що ж, розмову закінчено, я повертаюся до зали. А ти йди до своєї Серафіни.

Я не хотіла більше гаяти час на Грегорі й розвернулася, щоб піти. Але раптом він знову заговорив:

— Ти така ж нікчемна, як і всі інші жінки.

«Що він верзе?»

Здивована, я озирнулася. Грегорі дивився на мене з гидкою посмішкою.

— Що, раз герцог Клаудіус один раз запросив тебе на танець... ти вже уявила, ніби стала кимось особливим?

— ....

На мить я справді не знайшла, що відповісти. Бо я не могла заперечити, що мені так не здавалося. Я, яка завжди була лише тлом для інших, цього разу відчула себе головною героїнею.

«І що з того?»

Це питання раптом виникло в моїй голові. Це бенкет, який влаштувала наша родина. Хіба не природно, що господарі свята опиняються в центрі уваги? І взагалі, що б я там собі не думала, Грегорі не має жодного права мені дорікати.

«Ох, я ледь знову не піддалася на його принизливі слова.»

Треба вже якось позбуватися цієї звички одразу знічуватися.

Тим часом Грегорі, відчувши свою перевагу, зневажливо хмикнув:

— Ха! Ану вибачайся негайно. Твій єдиний шанс залишитися моєю нареченою — це зробити це просто зараз....

— Вибачатися? За що саме?

У цей момент у нашу розмову втрутився низький, приємний голос. З темряви саду з’явився чоловік. Під сріблястим місячним сяйвом його вродливе обличчя виглядало неймовірно.

«Герцог?!»

Мої очі широко розкрилися від подиву.

Що він тут робить?!

Герцог неквапливою ходою наближався до нас.