Розділ 5 — Розділ 5

Я підвелася з ліжка, почуваючись розбитою, і байдуже відгукнулася:

— Гості? Здається, я чітко наказала відмовляти всім, хто завітає.

— Так, панно, але... вони вломилися силоміць, — запнулася Емі.

Тієї ж миті я збагнула, хто це. Тільки двоє людей вважали, що мають повне право безкарно вриватися до міського маєтку віконтства Ансі. Лише їм я досі дозволяла таку зухвалість.

— ...Серафіна та Грегорі? — крижаним тоном запитала я.

— Так, панно Ларієт, — почувся розгублений голос Емі з-за дверей.

Щиро кажучи, мені хотілося виставити їх за поріг негайно.

«Але так чинити не варто».

Навіть якщо не брати до уваги баронство Лопес, яке існувало лише на папері, графство Густо стояло за ієрархією значно вище за віконтство Ансі. Зайві чвари мені зараз ні до чого.

Тож я вирішила інакше.

— Мені нездужає, тож я не маю сил спускатися до вітальні, — мовила я після роздумів. — Передай їм: якщо мають щось термінове, нехай піднімаються до моєї спальні.

До слова, приймати гостей у нічній сорочці — привілей вищого за статусом. Це такий собі тонкий натяк:

«Ти настільки мізерна постать, що я навіть не бачу сенсу чепуритися заради тебе».

Я знала, що для їхнього самолюбства така ситуація буде неприйнятною.

Почулися кроки Емі, що віддалялися від дверей. Прислухаючись до них, я мимоволі всміхнулася.

«Цікаво, чи справді вони наважиться прийти сюди?»

Я була впевнена, що гординя не дозволить їм переступити поріг моєї спальні, проте...

— Ларієт! Що це за зухвалість?! — Грегорі влетів до кімнати, люто витріщивши очі. — Мало того, що ти не перевдяглася, так ще й зустрічаєш нас, розвалившись у ліжку!

Саме так. Я навіть не поворухнулася. Спершись на м’які подушки, я скорчила жалісливу міну й звела на них погляд.

«Серафіно, не думай, що тільки ти вмієш грати на публіку».

Я теж на дещо здатна.

— Але... ви ж самі прийшли, хоча я попереджала, що хворію? — тихо мовила я.

— Що?!

— Я гадала, ви завітали провідати хвору подругу, і була так зворушена...

Від слова «провідати» обличчя Грегорі та Серафіни вмить налилися багрянцем. Я ледь стримувала сміх. Навіщо б я ще вигадувала хворобу, як не для того, щоб використати її проти них?

— Я думала, ви примчали без попередження лише тому, що так сильно хвилювалися за мене...

— ...Ні, це не так.

— Мені стало так ніяково, що ви прийшли даремно, тому я і покликала вас сюди... Кхе-кхе!

Я навмисно закашлялася. Насправді я почувалася пречудово: останні дні я не виходила з дому, вчасно їла, ласувала десертами й досхочу висипалася. Від такого відпочинку моє обличчя аж сяяло свіжістю.

— Менше з тим! — Грегорі прокашлявся і підвищив голос. — Ти хоч розумієш, у яку незручну ситуацію ти нас поставила, коли так несподівано покинула пікнік?!

Я подивилася на нього поглядом «і що з того?». Грегорі, ще дужче надимаючись, вів далі:

— Я глибоко розчарований. Мені варто ще раз подумати над нашими заручинами!

Мою мовчанку він, вочевидь, витлумачив на свій лад, бо розправив плечі ще впевненіше.

— Я не можу підтримувати стосунки з жінкою, якій бракує шляхетності!

О, невже?

— Я обов’язково розповім про це батькові! Ти мене почула?!

Він переможно вигукнув це, крадькома спостерігаючи за моєю реакцією. Мені ж було просто смішно. Про що він думає? Невже він сподівався, що після цих слів я впаду йому в ноги з плачем:

«Благаю, вибач мені! Не кидай мене!»?

«Хоча колишня я, можливо, так і вчинила б».

Але ця мить слабкості швидко минула. Я похилила голову й заговорила:

— Знаєш, після того випадку я теж багато про що думала.

— Багато про що? — перепитав він.

— Коли Серафіна впала, ти так ніжно і дбайливо піклувався про неї.

Серафіна одразу ж кинула на мене лютий погляд. Мабуть, знову згадала ту принизливу позу, у якій опинилася на пікніку. Що ж, це не мої клопоти.

— Якби на твоєму місці була я, — продовжувала я, — я б неодмінно допомогла своїй нареченій підвестися, коли вона стоїть на колінах перед іншою жінкою...

— Та це... це тому, що Сера — моя подруга дитинства!

— Так-так, я розумію. Цілком природно, що ви такі близькі. — я сумно кивнула, продовжуючи свою гру. — Просто я збагнула, наскільки я дріб’язкова людина.

— ...Що? — Грегорі підозріло примружився.

Я зустріла його погляд з удаваною тугою в очах.

— Пане Грегорі, ви сказали, що хочете переглянути наші заручини?

— О, ні... я мав на увазі...

— Насправді я вже надіслала папери про розірвання заручин до графства Густо.

Грегорі заціпенів, а я великодушно додала:

— Я розумію, чому ти їх ще не бачив. Мабуть, був занадто зайнятий турботою про Серафіну.

— Стривай, що ти таке верзеш?!

— Хоча стан Серафіни справді викликає занепокоєння. Наскільки ж мали втомитися її ніжки, що вона прийняла зашнуровані черевики за розв’язані?

Я слабко знизала плечима й глянула на подругу.

— Дивно, чи не так? Ви ж весь день сиділи на пікніку... А відчуття розв’язаних шнурків — це тривожний симптом. Панно Серафіно, вам варто звернутися до лікаря.

Обличчя Серафіни застигло, наче маска. Грегорі ж вибухнув криком:

— Ларієт! Що ти верзеш із самого ранку?!

— Я кажу, що більше не збираюся бути зайвою між вами двома, — я лагідно всміхнулася. — Ви ж самі колись казали: справжні друзі мають бажати одне одному щастя.

— Ларієт!

— Тож і я бажаю вам щастя. Серафіно, сподіваюся, ти будеш щаслива з моїм нареченим... Ой, зачекайте.

Моя посмішка стала ще ширшою.

— Тепер уже з колишнім нареченим?

— Досить цих жартів!.. — знову почав Грегорі.

Аж раптом до кімнати захекано вбігла Емі.

— Панно Ларієт! Панно Ларієт!

— Що сталося, Емі? — здивовано запитала я.

— Лист! — вона простягнула мені конверт.

Цупкий дорогий папір був скріплений печаткою з червоного сургучу. Герб — троянда та меч. Символи лише одного роду...

— Прийшов лист від герцогства Клаудіус! — вигукнула покоївка.

Що?! Мої очі округлилися від подиву. Я заціпеніло дивилася на конверт, де витонченим почерком було виведено підпис: «Еванджелін фон Клаудіус».

Це був лист від єдиної доньки герцога Клаудіуса — панни Еванджелін!

Серафіна та Грегорі теж завмерли. Герцогство Клаудіус було найвищою аристократичною родиною, недосяжною, наче зорі на небі.

— ...Від самої панни Клаудіус? — першою порушила тишу Серафіна. — Навіщо їй писати тобі?

Це було неочікувано. Як «головна героїня», що прагнула загальної любові, Серафіна завжди ретельно плекала образ ніжної та тендітної дівчини. Вона ніколи не бруднила руки — усі неприємні речі за неї робили інші. Наприклад, Грегорі завжди кричав на мене, поки вона стояла осторонь з невинним виглядом.

Але зараз вона не стрималася й запитала мене особисто. Мабуть, цікавість щодо змісту листа виявилася сильнішою за маску.

Утім, я не мала жодного обов’язку їй відповідати.

— Хтозна? Мені й самій цікаво, — я глузливо знизала плечима.