Розділ 50 — Розділ 50

— Навпаки, чи не ви, молодий пане Густо, змарнували свій шанс?

Він знову різко кинув ці слова у бік Грегорі.

— Па... пане герцогу? — пролепетав той.

— Ви вже втратили можливість стати нареченим панни Ансі, чи не так? Тоді чому...

Герцог спантеличено схилив голову набік.

— Чому тепер ви повсякчас намагаєтеся чіплятися до панни Ансі?

Його крижані блакитні очі впилися в Грегорі, наче пригнічуючи його своєю владою.

— Як же це жалюгідно.

«Вау».

Я аж затамувала подих від захоплення, на мить забувши про серйозність ситуації.

Цей зарозумілий погляд, зверхній вираз обличчя, що сповнений огиди, наче він дивився на якусь комаху.

І понад усе — це слово «жалюгідно»!

Одразу видно, що вони брат і сестра — він точна копія своєї молодшої сестри, нашої принцеси.

— П-перепрошую!

Грегорі миттю накивав п’ятами.

Стривайте, зі мною він поводився так, ніби збирався зжерти живцем. А варто було з’явитися герцогу, як він одразу підібгав хвоста і втік?

Поки я проводжала поглядом спину Грегорі, що віддалявся, мій погляд став холодним як лід.

— Вибачте, що втрутився, — промовив герцог, двічі кашлянувши. — Мені стало просто несила спостерігати за тим безглуздям, яке ніс молодий пан Густо.

— Що ви, я щиро вдячна за вашу допомогу, — я поспіхом похитала головою. — Якби не ви, пане герцогу, мені б довелося й далі терпіти присутність Грегорі.

Тоді герцог поглянув на мене з турботою.

— Сподіваюся, молодий пан Густо не поводився з вами занадто грубо, панно?

На мить моє дихання перехопило.

«Герцогу, ви справді за мене хвилюєтеся».

Як би це сказати... Мені все ще незвично, коли хтось інший проявляє до мене таку турботу.

— Звісно, я в порядку, — я змусила себе усміхнутися.

Проте обличчя герцога все ще залишалося невдоволеним.

— Даруйте, але на мій погляд, ви зовсім не в порядку.

— Прошу?

— Молодий пан Густо дозволяв собі глузувати з вас, — герцог рішуче заперечив. — Таку зухвалу поведінку не можна вважати прийнятною.

— Це...

— Терпіти чужу грубість — не завжди найкращий вихід. Принаймні зробіть так, щоб інші не сміли поводитися з вами так зверхньо, — спокійно підсумував герцог. — Ви не та людина, яка заслуговує на подібне ставлення.

— ...

Чесно кажучи, пане... Поки ви не бачили, я й сама наговорила Грегорі чимало гострих слів...

Але я не відчувала потреби зізнаватися в цьому зараз.

«Щиро кажучи... мені приємно».

Досі, окрім моїх батьків, не було жодної людини, яка б стала на мій бік.

Але принцеса та герцог — інші.

Те, що є хтось, хто передусім зважає на моє становище та піклується про мене...

«Я й не знала, що це додасть мені стільки сил».

Я розквітла в усмішці та кивнула.

— Дякую вам.

— Не варто дякувати. Я лише сказав правду, — герцог ввічливо посміхнувся мені у відповідь.

І в ту мить, коли я побачила його посмішку...

«Боже мій».

Я вмить зрозуміла, чому Серафіна так безнадійно в нього закохалася. Однак була одна проблема.

— …

— …

Щойно тема про Грегорі була вичерпана, привід для подальшої розмови зник... Запала тиша.

«Що мені робити з цією ніяковою атмосферою?»

Не витримавши, я поспіхом поставила герцогу запитання:

— То... пане герцогу, ви також вийшли, щоб розшукати принцесу?

З того, що я бачила досі, герцог був справжнім фанатиком своєї сестри. Раз такої дорогоцінної сестри не було в бенкетній залі, він мав би кинутися на її пошуки.

Герцог виглядав дещо збентеженим, ніби я застала його зненацька.

— Ах, це... — герцог на мить завагався, але згодом лагідно примружив очі в усмішці. — Так. Я вийшов шукати Еву.

...Хіба він не виглядав щойно трохи розгубленим?

Кліпаючи очима від здивування, я швидко запропонувала:

— Тоді, може, підемо шукати принцесу разом?

— Перепрошую?

— Ну... я теж вийшла, щоб знайти її. Удвох ми зможемо знайти її швидше, і взагалі... — я заговорила швидше, трохи хвилюючись.

Аж раптом.

— Пхах.

...Він що, засміявся?

Я відчайдушно намагалася пригадати все, що щойно сказала.

Чому він сміється? Невже я бовкнула щось кумедне? Та ні, нічого такого!

Водночас герцог лагідно кивнув.

— Що ж, ходімо.

Хоча це й здавалося трохи підозрілим, але герцог не виглядав роздратованим. Тож я вирішила не заглиблюватися в це.

Так і розпочалася наша «велика пригода з пошуку принцеси» посеред ночі. Насправді пошуки принцеси були лише приводом, а насправді це була майже прогулянка...

— До речі, принцеса особисто опікувалася квітковим оформленням цього свята, — почала я.

— Еванджелін?

— Так. Хіба не чудово вийшло? Мені здається, що принцеса має справжній хист до подібних речей, — я й не помітила, як почала безперестанку розхвалювати принцесу...

Я почувалася мов той засліплений любов'ю батько, що вихваляє свою дитину, але нічого не могла вдіяти. Наша принцеса така мила, чарівна та розумна!

— Тепер вона може самостійно складати кошторис навіть без моєї допомоги, — додала я.

— О, справді? — в очах герцога промайнув незвичний інтерес.

Я з гордістю кивнула.

— Звісно. Чесно кажучи, оскільки для панни це був перший подібний досвід, я хвилювалася, чи не буде це для неї надто незвичним. Проте вона виявилася напрочуд прискіпливою та кмітливою в справах.

— «Ева прискіплива та кмітлива в справах», он як, — герцог гірко всміхнувся, ніби не міг у це повірити. — Ця характеристика зовсім не в’яжеться з тією Евою, яку знаю я.

— Це щира правда. Спершу були незначні помилки в розрахунках, але тепер вона їх зовсім не припускається. А ще...

Герцог був чудовим слухачем. Він не перебивав і не втручався, а уважно дослухався до кожної моєї фрази. Моє серце мимоволі сповнилося тепла.

«Скільки ж часу минуло відтоді, як я востаннє так невимушено з кимось розмовляла?..»

Я й подумати не могла, що зможу так легко спілкуватися з кимось, окрім моїх батьків та принцеси.

— До речі, панно Ансі, — герцог, який тривалий час мене слухав, раптом згадав про щось і потягнув руку за пазуху. — У мене дещо є для вас.

Га?

Я розгубилася.

— Для мене? Не для принцеси?

— Так. Це саме для вас.

Кивнувши, герцог простягнув мені маленьку подарункову коробку завбільшки з долоню.

— Що це?.. — я поглянула на нього очима, великими, як у переляканого зайченяти.

Герцог мав нетипово збентежений вигляд.

— Щоразу, коли я їду у відрядження, Ева вимагає, щоб я обов’язково привіз їй подарунок. Тож купуючи подарунок для неї, я придбав дещо і для вас... — світла посмішка розійшлася його вродливим обличчям. — Сподіваюся, вам сподобається.

Я розгублено взяла коробку. Дивлячись на неї, я з ваганням запитала:

— Можна мені відкрити її зараз?

— Звісно, — охоче погодився герцог.

Затамувавши подих, я розв’язала шовкову стрічку на пакунку. І те, що я побачила всередині...

«Сережки?»

Рожевий кварц розміром з ніготь великого пальця прозоро виблискував під місячним сяйвом. Лаконічний дизайн, що щільно прилягав до вуха, і витончена дорога робота одразу привертали увагу.

— ...

У ту мить я відчула, як до горла підкотився клубок. Грегорі завалював Серафіну всілякими дарунками, але мені не подарував навіть носовичка.

А тут — така доброта, уважність навіть до подруги своєї сестри.

— Я... я вперше отримую такий подарунок.

Я мимоволі міцно стиснула подарунок обома руками.

— Як я можу віддячити вам?

— Ви вже робите це, будучи такою гарною подругою для Еванджелін.

Посмішка герцога стала ще ширшою.

— Цього цілком достатньо.

Стримуючи хвилювання, я щиро посміхнулася.

— Щиро дякую, я буду дорожити ними.

— Мені приємно, що ви задоволені, панно Ансі.

Сріблясте місячне сяйво розливалося над нашими головами. Цей вродливий чоловік дивився прямо на мене, оповитий нічним світлом.

Чи то через магію романтичної місячної ночі , чи то через те, що запал балу ще не згас , але в мить, коли я почула відповідь герцога...

У глибині мого серця стало лоскотно, наче хтось провів там пір'їною.

...Це було справді дивне відчуття.