Розділ 51 — Розділ 51

Бенкет завершився з великим успіхом. У маєтку віконта Ансі світло у вітальнях не згасало до пізньої ночі. До слова, герцог повернувся до готелю вже під кінець вечірки.

— Ви цілком могли б залишитися в нашому маєтку, — пропонувала я.

— Дякую, не варто. Ева й так уже зловживає вашою гостинністю.

Промовивши це, герцог суворо поглянув на принцесу. Та вона лише пирхнула, висунула язика й сховалася за мою спину.

— ...Хай там як, раз уже так склалося, доручаю Еву вашій опіці ще на сьогодні.

Герцог продовжував споглядати принцесу гострим поглядом.

— Завтра я заїду по неї.

— Хм.

Принцеса, якій довелося раптово погодитися на від'їзд до столиці разом із братом, підняла на мене сповнений смутку погляд.

— Що ж, панна Ансі щойно повернулася до рідної домівки. Їй варто провести кілька днів із батьками.

Потім вона додала, намагаючись видаватися байдужою:

— Я не настільки черства людина, щоб цього не розуміти.

Її тендітна й гарна ручка крадькома намацала та стиснула мою долоню.

— Але не залишайтеся тут надто довго, мені буде нудно без вас. Домовилися?

— Звісно.

Я лагідно всміхнулася принцесі у відповідь.

Згодом, провівши кожного гостя особисто, я нарешті змогла повернутися до своєї спальні.

— Панно Ансі, ви запізнилися!

Принцеса, вже вдягнена в нічну сорочку, різко підняла голову, вітаючи мене. Здається, вона якраз розглядала подарунки, які передав герцог. Усе ліжко було завалене стрічками та обгортковим папером.

— Ох, яка краса, — вигукнула я, широко розплющивши очі.

У світлі ламп засяяв браслет, виготовлений із нанизаних намистин блакитної бірюзи.

— Цього разу братик справді постарався. Проте... — принцеса, роздивляючись браслет з усіх боків, раптом обернулася до мене. — А що це у вас?

— Ах, це? Пан герцог подарував мені.

Я показала принцесі подарункову коробку, яку дбайливо тримала обома руками.

— Він сказав, що купив це для мене, коли обирав подарунок для вас.

Відчуваючи, як обличчя починає пашіти, я незграбно торкнулася краєчка коробки.

— Я так вдячна, але навіть не знаю, як маю віддячити за таку люб'язність...

— Ого? — очі принцеси зблиснули від цікавості. — Братик сам подбав про подарунок для панни Ансі?

— Так, саме так...

— Неймовірно, що це на нього найшло, на цього сухаря?

Принцеса підсунулася ближче до мене.

— Мені як сестрі ніяково це казати, але мій брат зовсім не має чуття до таких речей.

— С-справді?

— Звісно. Те, що він щоразу привозить мені подарунки з відряджень — лише моя заслуга, я привчила його до цього. Сам він ніколи б до такого не додумався. Але ж... — принцеса хитро примружилася, поглядаючи на мене. — Для панни Ансі він вибрав щось сам?

— Це лише тому, що я ваша близька подруга, принцесо.

— Ну, можливо й так, — вона знизала плечима. — Проте одне можна сказати точно: ви явно припали моєму братові до душі.

— Ой, та що ви таке кажете.

Я спробувала віджартуватися, але принцеса поглянула на мене цілком серйозно.

— Я кажу правду! Інакше він би ні за що не приїхав на цей бал, скільки б листів я йому не писала...

На цьому слові принцеса раптом схаменулася й замовкла. Але мої брови вже злетіли вгору від подиву.

— Принцесо, невже ви надсилали герцогу ще якісь листи потай від мене?

Того дня, коли принцеса перед Серафіною та іншими паннами оголосила, що у віконтстві Ансі відбудеться бал. Саме тоді я й застукала її за написанням листа до герцога.

— Панно, пан герцог — дуже зайнята людина.

— Та він уже напевно завершив усі свої справи.

— Все одно не можна так робити.

Тоді принцеса невдоволено надула губи, але зрештою поступилася моїм наполегливим переконанням і пообіцяла більше не писати.

Однак. Коли я запитала самого герцога, чи не принцеса вмовила його приїхати ... я згадала той вираз глибокої втоми на його обличчі. І той виснажений голос!

— Хай як сильно Ева б не наполягала, я б не прийшов на бал, якби сам того не бажав. Я тут, бо сам цього хотів.

Звісно, він додав ці люб'язні слова, проте...

Тим часом збентежена принцеса лише безпорадно ворушила губами.

— Я ж просила вас не писати герцогу. А ви зрештою...

Відчувши наближення моїх довгих повчань, принцеса поспіхом пірнула під ковдру.

— Я... я хочу спати! Вже пізно! Панно Ансі, ви теж вмивайтеся і лягайте, добре?!

Вона міцно заплющила очі, вдаючи, що спить.

«Ех».

Я подумки зітхнула. Краса та милість — це справді велика сила. Навіть коли вона так відверто демонструє: «Я не хочу слухати твоїх дорікань!», це все одно виглядає неймовірно чарівно.

— Я піду вмиюся. На добраніч.

Я похитала головою й підвелася.

***

Почулося тихе клацання дверей.

«...Панна Ансі пішла?»

Вистромивши голову з-під ковдри, Еванджелін озирнулася навколо. Раптом її погляд зупинився на коробці з подарунком, яку Ларієт залишила на столі. Ева виповзла з-під ковдри й зазирнула всередину. Її увагу прикували ніжно-рожеві сережки.

«Одразу видно, що це не перша-ліпша річ, куплена поспіхом».

Витончена робота майстра і колір, що ідеально пасував до очей Ларієт. Було очевидно, що хтось довго й ретельно обирав річ, яка б личила саме їй.

«Навіть якщо панна Ансі — моя близька подруга, невже варто було так старатися?»

Це виглядало вельми підозріло.

Сині очі принцеси звузилися від сумніву.

***

Згодом я повернулася до спальні.

«Принцеса вже, мабуть, заснула».

Еванджелін солодко спала, розпластавшись на ліжку. Я дбайливо розправила її золотаве волосся на подушці та старанно вкрила її ковдрою до самої шиї.

Потім я мимохіть перевела погляд убік. Під сріблястим місячним сяйвом, що лилося крізь вікно, сережки з рожевого кварцу виблискували, вбираючи в себе світло.

«Сьогодні я справді заборгувала герцогу.»

Він навмисно приїхав на бал нашої родини, щоб поставити на місце зарозумілих Густо. Він запросив мене на перший танець. Він проявив неабияку увагу до моїх батьків перед усіма гостями.

До того ж...

«Якби не герцог... мені б довелося ще довго терпіти Грегорі».

У моїй пам'яті досі відлунювали його слова:

— Терпіти чужу грубість — не завжди найкращий вихід. Принаймні зробіть так, щоб інші не сміли поводитися з вами так зверхньо. Ви не та людина, яка заслуговує на подібне ставлення.

Який рішучий голос. Я мимоволі гірко всміхнулася.

«Заздрю тобі, Серафіно»

Раніше я навіть не сміла відчувати заздрість до неї. Я лише сліпо захоплювалася Серафіною, вважаючи її істотою, з якою мені ніколи не зрівнятися.

Але тепер усе інакше. Я вирішила більше не дозволяти їй маніпулювати собою і докладала для цього зусиль.

І все ж...

«Є люди... яких ніколи не досягти».

Герцог разом із принцесою були першими, хто визнав мої здібності. Коли я подумала про те, що такий чоловік одного дня за велінням долі закохається в Серафіну...

«Досить, припини про це думати».

Я впала на ліжко. Поруч із міцно сплячою принцесою я з усіх сил намагалася заснути. Але це було дивно. Хоча моє тіло було зовсім виснажене після цілого дня на балу... сон ніяк не приходив до мене.