Розділ 52 — Розділ 52

Коли герцог повернувся до готелю, стрілки годинника вже наближалися до опівночі. Швидко вмившись, Дітріх налив собі віскі та підійшов до вікна.

Ш-ш-шух...

Крізь прочинене вікно ввірвався нічний вітер. Його дотик до вологого волосся був неймовірно приємним.

«Сьогодні... багато зірок».

Усе чорне нічне небо було всіяне дрібними вогниками. Дивлячись на цей небосхил, він мимоволі згадав один образ.

Панна Ансі.

Темне, як ніч, волосся Ларієт і перлинні прикраси, що виблискували на ньому, наче зірки. Очі кольору квітучої рожевої вишні, що з лагідною посмішкою дивилися прямо на нього.

— Якщо дозволите, панно Ансі, я хотів би запросити вас на танець.

Запрошуючи її, Дітріх відчував...

«Здається, я трохи нервував»

За все своє життя він ніколи не ніяковій і не відчував тривоги перед кимось іншим. Тому це хвилювання було для нього незвичним. Він почувався трохи дивно.

Він згадав, як Ларієт, пильно дивлячись на нього знизу вгору, елегантним жестом поклала свою руку в його долоню.

— Охоче, пане герцогу.

Коли вона прийняла його запрошення, він відчув невластиве йому полегшення. Усе це було зовсім не в дусі звичайного Дітріха.

І потім він продовжував постійно відчувати присутність Ларієт.

Коли вів її до танцювальної зали або коли інстинктивно підхопив її, коли вона ледь не спіткнулася під час кроку. Вона здавалася такою легкою та тендітною. Усі ці дотики досі відчувалися на його долонях так виразно, ніби це було щойно.

Він мимоволі сильніше стиснув стакан з віскі.

За звичайних обставин Дітріх не втручався б у розмову Ларієт та Грегорі. Зрештою, це були їхні особисті справи. Проте він навмисно пішов за Грегорі, який рушив услід за Ларієт.

— Хіба не молодий пан Густо змарнував свій шанс? Ви вже втратили можливість стати нареченим панни Ансі, чи не так? Тоді чому ви тепер продовжуєте так жалюгідно чіплятися до неї? Як жалюгідно.

Він без вагань присоромив Грегорі заради Ларієт.

Чому він так вчинив?

Дітріх знову й знову прокручував у голові свої дії. Єдине, у чому він був впевнений...

Сама присутність Грегорі поруч із Ларієт була йому вкрай...

«Неприємною».

Проте це роздратування миттєво зникло, щойно він зустрівся поглядом з невинним обличчям Ларієт.

— Тоді, може, підемо шукати панну разом? Ну... я теж вийшла, щоб знайти її. Удвох ми зможемо знайти її швидше, і взагалі...

Її метушлива поведінка — вона навіть не здогадувалася, що він вийшов саме за нею. Дітріх подумав, що Ларієт несподівано мила. Мабуть, саме тому він і вчинив так:

— Щоразу, коли я їду у відрядження, Ева обов'язково вимагає подарунок. Тож купуючи дарунок для неї, я придбав дещо і для вас... Сподіваюся, вам сподобається.

Він раптово простягнув їй дарунок, який спершу збирався передати через Еванджелін.

— Щиро дякую. Я буду дорожити ним.

Ларієт, розгублено прийнявши коробку, усміхнулася яскравіше, ніж місячне світло, що заливало все навколо. І ця посмішка надзвичайно чітко закарбувалася в його пам'яті.

«Справді дивно».

Дітріх ледь помітно всміхнувся.

Відколи він ще зовсім молодим успадкував титул і став головою роду... Кожного дня він лише й думав про те, як захистити молодшу сестру та як підтримувати й розвивати свою сім'ю. Це був перший раз, коли він так багато думав про іншу людину.

І це відчуття... було зовсім не поганим.

***

Наступного ранку Дітріх приїхав по Еванджелін дуже рано.

— Чого так рано? У тебе що, зовсім немає ранкового сну, братику?

Еванджелін невдоволено надула губи, але все ж пішла за братом, бурмочучи щось собі під ніс.

— Побачимося в столиці, панно Ансі.

— Щасливої дороги. Скоро побачимося.

Ларієт вправно заспокоїла принцесу, яка була зовсім не в дусі. Дітріх, глянувши на свою сестру як на нестерпне дитя, ввічливо привітався з Ларієт.

— Щиро дякую вам за те, що весь цей час так добре дбали про мою сестру.

— Що ви, пане герцогу. Навпаки, це мені було приємно проводити час із принцесою.

Однак Дітріх помітив, що на вушках Ларієт, яка так щиро всміхалася, нічого не було. Його настрій чомусь миттєво впав.

«Що це за відчуття?»

Йому знову було дивно почуватися так. Звісно, розумом він усе розумів. Коли вдягати сережки чи не вдягати їх зовсім — це справа лише того, хто отримав подарунок.

Але все ж...

— Гей, ну що ти там застряг? Сам же казав поспішати!

Еванджелін, яка вже дрібними кроками дійшла до карети, почала роздратовано гукати його. Дітріх зі змішаними почуттями пішов услід за сестрою.

Зрештою карета рушила.

— Панно Ансі, не затримуйтеся надовго! І обов'язково пишіть листи!!

Еванджелін висунулася з вікна карети й щосили махала рукою.

— Так, я писатиму! — Ларієт махала їй у відповідь.

Коли карета проїхала вже чималу відстань і маєток Ансі повністю зник з виду, Еванджелін раптом різко обернулася до брата.

— Братику, цього разу ти мене здивував. Мій прискіпливий брат особисто відвідав бал у маєтку віконта Ансі?

Дітріх, відчувши, що сестра влучила в ціль, відповів байдужим тоном:

— Тобі не вгодиш, навіть коли виконую твої прохання.

— Та ні-і, я вдячна, але... — у голосі Еванджелін почулися грайливі нотки. — Ти ж завжди терпіти не міг зайвих чуток і виставляв «залізну стіну» перед жінками?

— Це тому, що... вона твоя подруга.

Проте навіть самому Дітріху це пояснення здалося надто слабким. Ева хитро всміхнулася.

— Справді-і? Не знала, що мій братик такий поблажливий до моїх забаганок.

— ...

Дітріх зрозумів: що б він зараз не сказав, Еванджелін знайде за що зачепитися. Він вирішив просто мовчати. Але в Еви був дивовижний хист змушувати свого брата говорити.

— Ну, раз уже так пішло... Надалі, якщо будуть якісь світські заходи, будь партнером панни Ансі.

— Знову? — Дітріх мимоволі перепитав.

— Звісно. Я терпіти не можу, коли мою подругу хтось намагається принизити. — Еванджелін знизала плечима й відкинулася на сидіння карети. Потім, примруживши очі, вона запитала: — Що, не хочеш?

— ...

Дітріх на мить занімів, що було зовсім рідкісно для нього. Його реакція неабияк здивувала Еванджелін.

«Мій брат ніколи не робить того, що йому не до вподоби».

Хоча в суспільстві вважали Еванджелін впертою та свавільною, насправді ці риси були властиві всьому роду Клаудіусів. Просто Дітріх набагато краще вмів поводитися в товаристві і зазвичай відмовляв м'яко, щоб не образити людину.

Проте зараз Дітріх не сказав твердого «ні». Замість цього він промовив байдужим тоном:

— ...Я не казав, що не хочу.

Еванджелін розгублено перепитала:

— О, справді?

— Так.

Запала ніякова тиша. Дітріх пильно дивився на сестру. Здавалося, він хотів щось запитати, але ніяк не міг наважитися. Врешті Еванджелін не витримала:

— Братику, у мене щось на обличчі? Чому ти так на мене витріщився?

Дітріх здригнувся. Минуло кілька секунд.

— ...До речі.

Здавалося б, звичайне запитання, але йому було неймовірно важко його вимовити. Нахмурившись, він нарешті запитав:

— Можливо... панна Ансі сказала, що сережки їй не дуже сподобалися?

У ту ж мить очі Еванджелін хижо зблиснули, наче вона щойно знайшла свою здобич.