Розділ 53 — Розділ 53. Найкраща подруга

— Чому-у? Нащо ти про це питаєш?

— Просто... про всяк випадок. Було б нечемно подарувати річ, яка не відповідає її смаку...

— Тебе турбує те, що панна Ансі не вдягла сережки?

— ...

Ева влучила в самісіньке яблуко.

Дітріх виглядав нетипово розгубленим. Еванджелін подивилася на свого брата з легким співчуттям, похитала головою й продовжила:

— Здається, вони їй сподобалися.

— Справді? — обличчя Дітріха миттю проясніло, коли він поглянув на сестру.

— Так. Але, швидше за все, ці сережки надто дорогі, щоб поєднувати їх із повсякденним вбранням.

Відповівши так, Еванджелін ненав’язливо запитала:

— Братику, ти цього разу добряче витратився, чи не так?

Вона чула, що ювелірна крамниця, де він купував подарунки для неї та Ларієт, була найпопулярнішою у віконстві Ансі. І ціни там, безперечно, були відповідними.

— Вона чудово ладнає з нашою бешкетницею, тож цілком природно, що я витратив таку суму.

— Це хто тут бешкетниця?!

Ева спалахнула, проте лише на мить. Вона подумки цокнула язиком.

«Ну що ж, зараз випитувати щось далі — марна справа».

Люди зазвичай погано розуміють власні почуття. Особливо такі, як Дітріх, що все життя провів у самообмеженні як голова герцогського дому.

«Ніж я буду лізти не в свою справу і все псувати, краще нехай брат розбереться в усьому сам».

Вирішивши так, Еванджелін силувано замовкла, хоча язик їй аж свербів поставити ще кілька запитань. Натомість вона майстерно змінила тему.

— Знаєш, братику, пані віконтеса Ансі дякувала мені за те, що я так добре ладнаю з панною Ансі.

— Пані віконтеса Ансі?

— Так. Сказала, що дуже рада, що її донька знайшла таку чудову подругу.

Почавши розмову здалеку, Еванджелін нишком спостерігала за реакцією Дітріха.

— А ще... я чула, що ти теж вважаєш мене розумницею. Це правда?

— Хто це сказав?

— Панна Ансі.

— …

Оскільки це було правдою, Дітріху не було чого заперечити. Очі Еванджелін радісно засяяли.

— Чесно кажучи, я була така щаслива! І від тебе, і від пані віконтеси... я вперше в житті чую такі слова від інших людей.

— …Ево.

Голос принцеси звучав незвично сором’язливо.

— Мені так добре поряд із панною Ансі. Як би це сказати...

Еванджелін почала перебирати пальцями, а потім, відвівши погляд, закінчила думку:

— Здається, що поряд із нею я і сама зможу стати доброю людиною.

— .......

Дітріх мовчки пильно дивився на свою молодшу сестру. Хоча у світському товаристві вона потерпала від усіляких лихих пліток і мала славу зарозумілої особи...

«Вона просто ще не подорослішала, але серце у неї зовсім не лихе».

Йому стало трохи шкода сестру, чиї щоки так розчервонілися від кількох слів похвали.

За мить Дітріх заговорив:

— Ево, ти і зараз добра людина.

— ....... Братику? — Еванджелін здивовано кліпнула очима.

Дітріх, наче навмисно, додав дещо пустотливо:

— Звісно, ти вперта, вічно шукаєш пригод на свою голову, зовсім не слухаєшся, а варто мені щось сказати — відразу починаєш сперечатися...

— Гей! Навіщо відразу переходити до образ? Я вже ледь не розчулилася! — Еванджелін, яка до того уважно слухала брата, сердито витріщилася на нього.

— Але... і панна Ансі, і я... — дивлячись на надуту сестру, Дітріх тихо засміявся. — Ми обоє дуже цінуємо тебе.

— .......

Після цих слів Еванджелін втихомирилася. Дітріх лагідно продовжив:

— Мені здається, що відколи ти зустріла панну Ансі, твоє життя стало набагато радіснішим. І це робить мене щасливим.

— ...Ой, та припини вже!

Не в змозі подолати ніяковість, Ева відвернулася до вікна, вдаючи, ніби розглядає краєвиди. Між братом і сестрою запала затишна тиша. Карета мчала вперед, тримаючи шлях до столиці.

***

«Цікаво, чи не зійшло сьогодні сонце на заході?»

Я здивовано розглядала цілу гору запрошень, що височіла на столі.

«Бо інакше з чого б це мені раптом почали надсилати стільки листів?»

Звісно, нещодавно відбувся той захід у салоні герцогського дому Клаудіус. До того ж містом ширилися чутки, що панна Еванджелін та сам герцог завітали на свято до віконтства Ансі, тож я здогадувалася, що моя репутація дещо зросла. Але щоб аж настільки!

Я аж рота роззявила від подиву.

«Ефект Клаудіусів — це справді щось неймовірне».

До слова, серед тієї купи паперів було й запрошення на чаювання до барона Бентнера, надіслане Грегорі. Певно, він знову написав там якусь нісенітницю.

«Це захід, який влаштовує моя тітка, і я теж там буду. Тож ти обов’язково маєш прийти і показатися на очі.»

Напевно, зміст був приблизно таким. Навіть не читаючи, я просто зім’яла цей папірець у кулаці. Цієї миті принцеса зацікавлено нахилилася до мене.

— Що це? Від кого? — запитала вона.

Я байдуже відповіла:

— Від Грегорі.

— Фу! — панна Еванджелін із огидою вихопила запрошення з моїх рук.

Дивлячись на зім’ятий аркуш так, наче це була якась нечистота, вона з ненавистю розірвала його на дрібні шматочки, мов розлючена кішка.

— Чому цей чоловік постійно вдає, ніби ви з ним близькі, панно Ансі? — вигукнула вона, сердито обтрушуючи руки після того, як висипала клапті в кошик для сміття. — Ви ж давно розірвали заручини!

— І я про те саме, — зітхнула я, цілком погоджуючись із її словами.

Справді, як же це набридло. Коли він уже нарешті визнає той факт, що ми більше не заручені?

Поки я порпалася в нескінченних конвертах, мій погляд раптом зупинився на одному з них. Порівняно з іншими пишними запрошеннями, типовими для світських розваг, це виглядало доволі скромно. Його зміст був таким:

«Вітаю вас, панно Ансі.

Дозвольте відрекомендуватися.

Я Кейт із родини графа Шервуда.

Якщо це не завдасть вам клопоту, я хотіла б запросити вас до нашого літературного гуртка “Воткінс”.»

Воткінс? Той самий Воткінс, відомий історик і письменник? На моєму обличчі з’явився неоднозначний вираз. Якась аж занадто наукова назва для товариства.

Зазвичай у світському колі було модно називати жіночі клуби на честь квітів — «Камелія», «Півонія» тощо.

«До речі, товариство Серафіни якраз і називалося „Півонією“, чи не так?»

Знизавши плечима, я продовжила читати.

«Наразі наш гурток відвідують троє панн, включно зі мною.

Нашою метою є самоосвіта та збагачення знань серед дворянок.

Ми обираємо книгу та збираємося раз на тиждень або два, щоб поділитися враженнями.

Будемо дуже раді, якщо ви приєднаєтеся до нас і станете частиною нашого кола.»

«Літературний гурток „Воткінс“, значить...»

Я на мить замислилася.

Панна Кейт, єдина донька графа Шервуда, не була помітною постаттю у вищому світі. Причина проста — вона мала спокійну вдачу і віддавала перевагу читанню, а не гучним балам. Судячи з того, що вона сама заснувала гурток, Кейт ставилася до книжок дуже серйозно.

Чесно кажучи, я не вважала таке захоплення чимось поганим, але у світському товаристві зазвичай панувала атмосфера вечірок та розваг. Тому літературні зустрічі вважалися чимось другорядним.

«Втім, для мене це цілком підходить», — подумала я.

Зараз більшість світських заходів перебували під впливом Серафіни та її оточення — так званих «популярних» панн. Звісно, вони не дивитимуться приязно на ту, хто обірвав усі зв’язки з Серафіною. Проте цей гурток був далеким від їхніх інтересів.

До того ж...

«Родина Шервудів належить до столичної аристократії».

Статус єдиної доньки поважного графа дозволяв Кейт не зважати на примхи популярних дівчат. Власне, якби вона не мала такого впливу, її гурток навряд чи протримався б так довго.

«Та й читати я люблю... Що ж, вирішено».

Я зробила свій вибір.