Розділ 54 — Розділ 54

— Що це таке? — запитала принцеса, водночас цікаво витягнувши шию в бік запрошення. Її блакитні очі, сповнені допитливості, пробіглися по імені, написаному на папері. — «Воткінс»... Літературний гурток? Ух.

Панна Еванджелін вмить скривилася. Ну, воно й не дивно, адже за своєю вдачею вона зазвичай трималася від книжок якнайдалі.

— Панно Ансі, ви справді збираєтеся брати участь у цьому гуртку?

— Так, я про це замислююся.

— Навіщо? Хіба є якась вагома причина туди йти? Адже я поруч із вами... — принцеса подивилася на мене спідлоба, наче примхлива киця.

Проте це тривало лише мить.

— Н-невже... — на обличчі панни раптом відбився справжній шок. — То ви хочете сказати, що мене однієї вам замало?! — її голос, сповнений відчаю та почуття зради, пролунав на всю кімнату. — Мені... мені достатньо лише вас, панно Ансі!

— Прошу?

— То тепер вам потрібні інші друзі, крім мене?!

— Прошу?

Я лише розгублено повторювала «прошу?», не знаючи, як реагувати. Це виглядало так, ніби домашня кішка дорікає власниці за те, що та задивилася на вуличне кошеня. Проте насамперед потрібно було розвіяти це непорозуміння.

— Зовсім ні. Мені надзвичайно приємно проводити час із вами, принцесо.

Коли я почала так лагідно заспокоювати панну Еванджелін, вона з вельми ображеним виглядом вигукнула:

— Якщо вам подобається бути зі мною, то навіщо раптом цей літературний гурток чи що воно там таке!

— Ну... річ у тім... — я на мить замислилася, добираючи слова, і обережно запитала: — Хіба нашою початковою метою не було покращення вашої репутації, панно?

— А...

Принцеса на мить заціпеніла, наче її заскочили зненацька. Поки вона кліпала очима, я почала спокійно пояснювати далі:

— З огляду на це, даний гурток — доволі непоганий вибір.

— Непоганий вибір?

— Саме так. Нашою метою було показати вашу справжню, просту вдачу, щоб змінити думку суспільства про вас, чи не так? Хоча цей гурток невеликий, і його учасниці не є найвпливовішими жінками у світському товаристві, якщо подивитися на це з іншого боку...

Я усміхнулася принцесі, чиї очі вже світилися цікавістю.

— Це означає, що їхні родини достатньо могутні, щоб не зважати на чужі плітки та тиск вищого світу. Згадайте хоча б Серафіну Лопес. Хіба вона не зі шкіри пнеться, щоб потрапити до головних світських об’єднань? А ви, принцесо... Сама лише ваша присутність на святі у віконтстві Ансі змусила весь вищий світ гудіти. Ось наскільки великим є вплив герцогського дому Клаудіусів.

Я вела далі:

— Хоча запрошення прийшло на моє ім’я, швидше за все, вони просто не наважилися надіслати його вам особисто. Ви — єдина панна дому Клаудіусів, що має чи не найбільшу владу в імперії. Згідно зі своїм статусом, ви, принцесо, зазвичай відвідували лише кілька найвідоміших зібрань, та й то лише тоді, коли мали настрій. А такий настрій у вас бував надто рідко. Хіба міг такий скромний гурток наважитися запросити вас напряму? Тож це запрошення — фактично спосіб покликати і вас через мене.

— Хм-м, — принцеса замислилася і крадькома зиркнула на мене. — Але ж... у літературному гуртку треба читати книжки, так?

— Швидше за все.

— Ох, я так ненавиджу читати, — пробурчала вона, надувши губи, але відразу почала говорити ніби сама до себе, щоб я чула: — Але якщо панна Ансі попросить мене піти разом із нею, то я б, мабуть, захотіла піти.

— .......

— Хоча я терпіти не можу книжки, заради прохання панни Ансі я могла б і погодитися-а-а.

— .......

Ех. Я подумки зітхнула і промовила:

— Як на мене, вам було б дуже корисно відвідати цей гурток, принцесо.

Відразу ж її обличчя засяяло, наче ввімкнули ліхтар.

— Це ж ви мене просите піти разом, правда?

— Звичайно, я прошу вас піти зі мною.

— Ну добре. Оскільки ви так наполягаєте, мені важко вам відмовити, — принцеса гордовито підняла підборіддя.

Що ж, головне, щоб вона була задоволена. Я дивилася на сяючу принцесу із дещо втомленою посмішкою.

***

Настав день першого засідання літературного гуртка. Майже закінчивши приготування до виходу, я застигла перед скринькою з коштовностями, вагаючись.

«...Коли ж мені варто одягнути ці сережки?»

У скриньці лежали сережки з рожевим кварцом, які мені подарував герцог.

Звісно, розумом я все розуміла: він подарував їх лише на знак вдячності за те, що я піклувалася про його сестру, і нічого більшого за цим не стоїть. Але все ж таки... раз уже я отримала такий подарунок ... Мені хотілося, щоб першим, хто побачить мене в цих сережках, був саме герцог.

«Н-ну, це ж логічно, хіба ні?»

Це зовсім не тому, що він мені подобається, а просто тому, що було б ввічливо спочатку показати подарунок тому, хто його зробив!

«Гаразд. Тоді одягну їх наступного разу».

Після довгих роздумів я обрала інші сережки і спустилася вниз.

Принцеса, яка вже встигла вмоститися у нашій вітальні як у себе вдома, ледь помітно помахала мені рукою.

— Ви вже готові, панно Ансі?

— О, так.

Мій погляд упав на її зап’ястя. На тонкій руці красувався яскраво-блакитний браслет із бірюзою — той самий, який герцог привіз їй у подарунок із півдня.

— Послухайте, — промовила панна Еванджелін, примруживши очі, коли помітила, що я розглядаю її браслет. — А коли ви нарешті збираєтеся одягнути ті сережки, що подарував мій брат?

— Так... так? — від несподіванки я аж здригнулася, відчуваючи, як заніміли плечі.

Принцеса демонстративно цокнула язиком.

— Тільки не кажіть, що ви збираєтеся тримати їх у шухляді, бо вони надто цінні? Чим гарніша річ, тим частіше її треба носити, тоді вона приносить користь.

Вона підозріло подивилася на мене.

— Чи, можливо, вони вам не подобаються?

— Ні, зовсім навпаки! — я палко заперечила, хитаючи головою.

— Тоді чому ви їх не носите? — знову допитувалася вона.

— Ох, ну... річ у тім...

Я почала відповідати, але в голові була порожнеча — я не знала, що сказати. Дійсно, зазвичай люди просто з радістю носять подарунки. Самі роздуми про те, коли саме їх одягнути, вже виглядали дивно.

«Тоді виходить...» — я важко ковтнула слину — «...що те, як я ніяковію перед герцогом, може бути помітним?»

Треба відповісти якомога спокійніше. Спробувавши втихомирити серце, що калатало як шалене, я нарешті вимовила:

— Просто... це вперше, коли я отримую подарунок від джентльмена.

— Хм? — принцеса здивовано підняла брову.

Це звучало як виправдання (власне, це воно і було!), але ж це була щира правда!

Я відчула, як моє обличчя починає палахкотіти.

— Грегорі Густо мені навіть хустинки ніколи не дарував. Тож... хоча я й розумію, що герцог подарував їх просто з ввічливості, але все одно...

О ні, що більше я говорила, то виразніше це звучало як: «Я дуже переймаюся через це!».

У мене аж голова пішла обертом.

Тим часом принцеса, яка деякий час байдуже спостерігала за моїми муками, раптом промовила:

— Навряд чи це так.

— Прошу?

— Те, що він подарував ці сережки просто з ввічливості.

…Що вона хотіла цим сказати?

Я зовсім розгубилася і поглянула на неї.

— Ех, які ж ви обоє безнадійні, — зітхнула принцеса, похитавши головою, і різко піднялася з місця. Вона швидким кроком попрямувала до виходу, випередивши мене. — Ходімо вже. А то запізнимося на цей ваш гурток.

Зачекайте, принцесо! Що саме ви мали на увазі під тими словами?!