Розділ 55 — Розділ 55

— О, л-ласкаво просимо.

— Вітаємо принцесу Клаудіус.

Поява такої вельможної особи, як принцеса Клаудіус, змусила учасниць літературного гуртка буквально заціпеніти від несподіванки.

О, я вже десь бачила таку картину...

Саме так виглядали мої батьки, коли вперше зустріли панну Еванджелін.

Однак принцеса, судячи з її щільно стиснутих губ, зараз не мала жодного наміру виявляти ту люб’язність, яку вона продемонструвала моїм батькам.

— Дякуємо всім за такий теплий прийом, — поспіхом втрутилася я в розмову. — Панно Шервуд, я була надзвичайно рада отримати ваше запрошення до гуртка.

— О, мені теж дуже приємно це чути, — нарешті оговталася панна Шервуд і підтримала розмову. — Тоді, можливо, пройдемо всередину?

***

Коли всі панни розсілися по своїх місцях, панна Шервуд, як організаторка, звернулася до присутніх:

— Перш за все, дозвольте висловити подяку принцесі та панні Ансі за те, що приєдналися до нас. Наш гурток створений для того, щоб обирати певну книгу та ділитися враженнями від прочитаного...

Її вітальна промова лилася так гладко, що здавалося, вона вивчила її напам’ять заздалегідь. Попри це, в кімнаті панувала атмосфера легкого піднесення.

«Повірити не можу, що принцеса прийшла до нашого гуртка!»

«Що ж робити? Я вперше бачу принцесу так близько!»

...Дві інші учасниці були в повному захваті.

Що ж, чесно кажучи, я їх розуміла. Членкині цього гуртка не належали до найпопулярніших красунь світського товариства. Вони були швидше тихими та непомітними. А тому...

«Випещені аристократки часто дивилися на них зверхньо».

Такі, як Серафіна, наприклад.

При згадці про Серафіну мій настрій миттєво зіпсувався. Звісно, оскільки родини цих дівчат були досить заможними та впливовими, їх не наважувалися ображати відкрито, проте вони все одно трималися осторонь основної маси світського світу, наче олія у воді.

Раптом одна з дівчат, молитовно склавши руки на грудях, промовила:

— Принцесо, ми такі щасливі, що ви завітали до нас...

На цей захоплений вигук панна Еванджелін, підперши підборіддя рукою, байдуже перепитала:

— А як щодо панни Ансі?

— О, звісно! Панно Ансі, ми також дуже раді вас бачити!

— Справді! Хіба ми надіслали б запрошення інакше?! — занепокоєно вигукнули дівчата.

— Саме так! Ми справді дуже хотіли з вами познайомитися, панно Ансі! — додала панна Шервуд.

При цьому їхні погляди, спрямовані на мене, були неочікувано щирими.

«Це вони мені?»

Я ж бо думала, що мене запросили лише як зручний місток, щоб дістатися принцеси.

— Останнім часом ви, панно Ансі, стали дуже відомою, — зауважила одна з дівчат.

— Я... відома?

— Звісно. Ви ж бо дуже змінилися. Стали значно привітнішою, ніж раніше. І, хоча казати таке дещо ніяково... — дівчина ніжно усміхнулася мені: — Ви стали надзвичайно вродливою.

«Невже?»

Хоча я й помічала, що люди почали дивитися на мене інакше, я завжди підозрювала, що це лише відблиск слави принцеси.

«...Але все одно приємно».

Попри легку ніяковість, я не могла приховати радості й сором’язливо всміхнулася.

Тим часом панна Еванджелін усім своїм виглядом показувала: «Це все тому, що я нею опікуюся!», і з гордим виглядом сиділа поруч зі мною.

— Раніше, коли ви так віддано дбали про панну Лопес, нам було важко навіть заговорити з вами.

— Але тепер, коли ви почали спілкуватися з іншими людьми, ми нарешті набралися сміливості запросити вас.

Ох, як же вони намагаються добирати слова. Якщо сказати прямо, це означало: «Ти так старанно прислужувала Серафіні, що до тебе було гидко підходити».

Жах, справді. Ну навіщо я так нікчемно жила?

Я на мить замислилася над своїм минулим, сповненим розчарувань.

— Тож, панно Ансі, будь ласка, не думайте, що ми вам не раді. Це лише непорозуміння.

— Так, сподіваюся, ви не матимете про нас поганої думки.

Дівчата, перезираючись, знову заговорили до мене, і я охоче кивнула:

— Не турбуйтеся, я так не думаю.

— О, це чудово!

— Давайте й надалі добре ладнати.

І ось, коли вже встановилася така приємна атмосфера...

«Що це?»

Відчувши, як по спині пробіг холодок, я крадькома зиркнула вбік. Те, що я побачила, змусило мене здригнутися від жаху. Річ у тім, що принцеса дивилася на мене якимось дивно холодним, пронизливим поглядом!

«Та за що?!»

Але дивна поведінка панни Еванджелін на цьому не закінчилася. Вона раптом піднялася зі свого місця і сіла впритул до мене.

«Чому вона це робить? Невже я знову десь схибила?»

Я гарячково почала перебирати в голові всі свої дії...

«...Та ні, все ж було нормально!»

Тієї миті дівчата знову звернулися до мене з палаючими очима:

— Панно Ансі!

— Слухаю вас.

— Кажуть... що на півдні... — дівчина, яка почала говорити, густо почервоніла, — що герцог Клаудіус танцював із вами на балу. Це правда?

Я вмить оніміла. Поки я вагалася з відповіддю, не знаючи, що сказати, панна, яка пильно стежила за мною, раптом втрутилася різким, ображеним тоном:

— Перепрошую, але я теж була на тому балу у віконтстві Ансі.

— П-принцесо?

— То що, лише мій брат вважається членом дому Клаудіусів, а я ні?

...Здається, принцеса сьогодні не в гуморі.

Зиркнувши на неї, я поспішила змінити тему, щоб атмосфера зовсім не охолола, і знову згадала про неї:

— Так-так, завдяки принцесі свято було ще веселішим.

Змусивши себе всміхнутися, я швидко повернулася до панни Шервуд:

— То яку книгу ви обрали для цього разу?

— О, це книга про...

Поки я зосереджено вела розмову, принцеса продовжувала некліпно спостерігати за мною.

***

Перший день у літературному гуртку завершився досить успішно.

— Сьогодні було справді чудово!

— Побачимося за два тижні!

Коли я прощалася з іншими паннами, мені знову стало якось не по собі. Спину наче кололо голками — я відчувала на собі холодний піт.

Усе тому, що принцеса вже певний час свердлила мене гострим поглядом. Схоже, вона справді була чимось незадоволена.

«Краще б вона просто сказала, що не так».

Але, судячи з її міцно стиснутих губ, почути від неї хоч слово було марною надією. Зітхнувши про себе, я піднялася разом із нею в карету.

Запала тиша. Зазвичай панна Еванджелін уже на повну щебетала б про враження від зустрічі, але зараз вона просто сиділа, підперши щоку рукою, і з незадоволеним виглядом дивилася у вікно.

— Принцесо, — обережно покликала я.

— Що таке? — буркнула вона у відповідь. Я ніяково всміхнулася:

— Вам сьогодні було зовсім нудно в гуртку?

Почувши моє запитання, принцеса надула губи:

— Зовсім ні. Мені було весело.

...І це каже людина з таким обличчям?

«Не можна цього так залишати».

Інстинкт підказав мені, що треба діяти. Я спробувала заспокоїти її:

— Ви можете бути зі мною відвертою.

Тоді принцеса, не прибираючи руки від обличчя, лише повернула до мене очі. Вона на мить завагалася, а потім раптом запитала:

— Менше з тим, а вам як, панно Ансі?

— Мені? Ну, мені теж сподобалося...

Я раптом здригнулася.

«Вона щойно зсунула брови? Справді?!»

Я поспіхом додала:

— Але якщо ви більше не хочете, принцесо, ви можете більше не приходити до гуртка.

Зрештою, вона прийшла лише через моє прохання. Хто ж посміє змушувати принцесу до чогось? Я ретельно підбирала слова:

— Наступного разу я можу піти сама...

— Не хочу!

— Га?

Я розгублено кліпала очима, поки принцеса, наче вередлива киця, демонстративно відвернулася в інший бік.

— Я теж піду.

Ох, я справді зовсім не розумію, що у неї на думці.

Я так і залишилася сидіти з ошелешеним виглядом.