Розділ 59 — Розділ 59

Після першого зібрання засідання літературного гуртка тривали своєю чергою і проходили цілком успішно. Що ж до мене, то я почувалася цілком задоволеною.

Я й раніше не була байдужою до книг, та й інші панночки виявилися справжніми ревнительками читання, раз уже спромоглися організувати цілий літературний гурток. Ділитися одна з одною враженнями та думками про прочитане було направду вельми приємно.

Ось тільки принцеса...

«Гм, схоже, цей літературний гурток їй усе-таки не дуже до душі» .

У кареті, що котилася в напрямку маєтку графського роду Шервуд, принцеса сиділа з нудьгуючим виглядом, підперши рукою підборіддя, і невідривно дивилася у вікно.

Проте, попри її справжнє ставлення до цих читань, вона викликала в мене мимовільне захоплення й розчулення. Будемо відвертими, наша принцеса ніколи не вирізнялася палкою любов’ю до книжок. І все ж вона з разючою сумлінністю щоразу прочитувала все від букви до букви та ще й пишно писала відгуки — хіба це не свідчення її неймовірної старанності?

— Чому ви так на мене дивитеся? — зненацька запитала принцеса, відірвавши погляд від вікна й спідлоба позирнувши на мене.

— Ох, та нічого особливого, — ніяково всміхнулася я у відповідь. — Просто вкотре подумала, яка ж ви, принцесо, неймовірно відповідальна та старанна особа.

— ...З чого б це раптом? — підозріло примружилася вона.

— Чому ж раптом? Я завжди була про вас такої думки!

— Пфф, — пирхнула принцеса, пильно подивившись на мене, а тоді вередливо й сором'язливо відвернула голову. — Панно Ансі, а вам сподобалась книга, яку обрали цього разу?

Утім, оскільки вона першою завела зі мною розмову, її настрій, схоже, уже трохи покращився.

«До речі, щодо книги, яку обрали для цього засідання літературного гуртка...»

Це був любовний роман, який уже встиг здобути славу класичного твору. У критичних статтях його змальовували як глибоку історію про чоловіка, що розривається між коханням, багатством і владою, яка майстерно висвітлює глибинні людські протиріччя та конфлікти…

— Ну... щиро кажучи, — я на мить замислилася над відповіддю, а тоді знизала плечима. — Нудно було, правда?

— О так! — від моїх слів очі принцеси спалахнули, і вона стрімко повернулася до мене. — Головний герой цієї книги так дратував своєю нерішучістю!

— Згодна з вами! Обрав би вже щось одне: або родину, або кохану. А він лише вагався туди-сюди.

— Ха, ви як завжди неповторна, панно Ансі! Ось за це я й люблю з вами розмовляти!

Поки ми так слово за словом обмінювалися шпильками на адресу книги, карета врешті зупинилася перед міським маєтком Шервудів.

Однак.

«Ой?»

Перед будинком стояла карета, якої я раніше ніколи не бачила. Герб на ній...

— Це ж екіпаж із дому графа Санчеса? — принцеса миттєво впізнала, якій родині належить емблема.

Я спантеличено кліпнула очима. І не дивно, адже юна панна з дому Санчес...

«Вона ж наче входила до гуртка "Півонія", де верховодить Серафіна?»

Панна Санчес вважалася другою за впливовістю особою в «Півонії» та регулярно проводила час із Серафіною Лопес. Я й сама кілька разів бачила її мигцем завдяки Серафіні.

«Як то кажуть, яке йшло, таке й здибало — характер у неї точнісінько як у Серафіни».

Простіше кажучи, вона була рідкісною мерзотницею. Проте зараз мене цікавило зовсім інше.

— Перепрошую, принцесо, — обережно звернулася я до Еванджелін. — Як ви спромоглися з першого погляду впізнати герб родини Санчес?

Ну справді. Принцеса ж відома у світському товаристві тим, що ніколи не подає виду, ніби знає бодай якийсь аристократичний рід. Досі я вважала, що їй просто байдуже до інших дворян, тому вона й не запам'ятовувала їхні емблеми.

«Зазвичай аристократи зазубрюють герби високопоставлених родин, починаючи від маркізів і вище».

Але принцеса незмінно трималася байдуже, наче взагалі нікого не впізнавала, хоч би хто перед нею стояв. І саме ця її поведінка підживлювала чутки про «нечувану пиху», які навмисно поширювала Серафіна.

Почувши моє здивоване запитання, принцеса лише знизала плечима.

— Та я знаю напам'ять усі герби, починаючи від графських родів і вище.

— С-справді?

— Так. Старший брат стільки прожужав мені вуха, повторюючи, що я зобов'язана це знати, що в мене ледве кров із них не пішла.

— ...Тоді чому на людях ви завжди вдаєте, ніби нікого не знаєте?

— Бо це зайвий клопіт.

А, ось воно що. У мене аж мова віднялася.

Водночас на обличчі принцеси, яке досі було похмурим, уперше розквітла безтурботна й світла усмішка.

— Але герб дому Ансі я вивчила сама, ще до того, як брат почав читати свої нотації.

— ...Нашого дому?

— Авжеж. Хвилі та лебідь, правильно?

«Ну скажи, що я молодець!» — наче благав її погляд, а очі принцеси променилися яскравим світлом, поки вона дивилася на мене.

— Так, усе правильно, — відповівши, я відчула, як до горла підкотився щемливий клубок, і поспіхом кивнула.

Принцеса дивилася на мене з очевидними гордощами, та раптом, ніби схаменувшись, збентежилася.

— І-і не подумайте нічого такого! — вона манірно відвернулася. — Просто ми з панною Ансі уклали дружню угоду. Тож я вивчила його виключно з ввічливості, щоб дотриматися етикету. Розумієте?

— Звісно, принцесо. Ви просто бездоганно виконуєте умови нашого договору, — підіграла я, після чого панна почала вдавати, ніби розглядає щось навколо.

— ...Ну, не те щоб тільки через це, — ледве чутно пробурмотіла вона.

— Що ви кажете?

— Нічого! Виходьмо вже, — принцеса поквапом вискочила з карети.

Її метушливий вигляд зараз нагадував кішку, якій підпалили хвоста. Легко засміявшись, я рушила слідом за нею.

Одразу ж після цього до нас рішучим кроком попрямувала якась особа.

Цією людиною виявилася ніхто інша як панна Санчес.

— Вітаю вас, принцесо! — вона розпливлася в улесливій посмішці й привіталася з Еванджелін.

— ... — принцеса зміряла панну Санчес незадоволеним поглядом, а тоді скоса зиркнула на мене.

Її очі красномовно запитували: «Це ж та сама дівка, яка вештається із Серафіною Лопес, правда?»

«Усе гаразд», — ледь помітно кивнула я у відповідь.

Обличчя принцеси перекосило від очевидної відрази, але вона холодно кинула:

— М.

Сказавши це, вона гордовито відвернула голову. Про бодай якусь відповідь на вітання не було й мови.

— Ох... — панна Санчес на мить зніяковіла, проте одразу ж звернулася до мене, намагаючись розвіяти незручну мовчанку. — І ви тут, панно Ансі! Давненько не бачилися!

Що тут скажеш, треба мати неабияке нахабство, щоб отак невимушено вітатися зі мною. Коли вона розважалася в компанії Серафіни, то не упускала нагоди продемонструвати мені свою зневагу, а тепер що?

Втім.

«Якщо я почну згадувати старі образи, то лише сама виставлю себе дріб'язковою».

Щоб збагнути цей тонкий нюанс, слід розуміти різницю між столичною знаттю та провінційними шляхтичами з півдня.

Південні аристократки знали мене з самого дитинства й роками спостерігали, як Серафіна витирає об мене ноги. Як наслідок, під впливом Серафіни вони й самі поступово звикли ставитися до мене як до звичайної служниці.

Натомість столичні панни поводилися куди витонченіше. Навіть якщо за спиною вони висміювали мене, в очі завжди солодко всміхалися. Це залишало мерзенний осад, але причепитися до них відкрито було практично неможливо.

До того ж.

«Не можна забувати про репутацію принцеси».

Якщо я піддамся особистій неприязні й розв'яжу сварку з панною Санчес, це може кинути тінь на Еванджелін.

«Тільки-но репутація принцеси почала покращуватися у світському товаристві, мені не можна все зіпсувати».

Зваживши все, я приязно всміхнулася й кивнула:

— Справді. Як ваші справи?

— Ой, панно Ансі, ви так ласкаво турбуєтеся про мене! — панна Санчес, ніби тільки цього й чекала, підскочила ближче й почала щебетати. — Я чула, що нещодавній прийом у маєтку Ансі був просто грандіозним!

— Що? Та ні, це...

— Сам герцог та принцеса особисто відвідали ваш вечір! О боже, я так вам заздрю!

Я мимоволі гірко посміхнулася. Наміри панни Санчес були очевидними, як білий день. Хоч вона й розмовляла зі мною, її інтерес був прикутий виключно до герцогського дому Клаудіусів.

Отже, для неї я була чимось на кшталт...

«Звичайного містка».

Вона просто хоче використати мене, щоб підібратися ближче до принцеси й завести вигідне знайомство, так?

«Ха, та якби ж».

Я зовсім не проти, якщо принцеса знайде собі хороших і щирих друзів. Але коли хтось отак навмисно підлещується, аби погрітися в променях її слави й отримати вигоду...

«Це викликає лише огиду, хіба ні?»

Подумавши про це, я здригнулася, і мої плечі напружилися. Чи не виходить так, що коли це роблю я — це щира дружба, а коли інші — то підлесливий розрахунок?

Стиснута раптовим докором сумління, я випрямила спину ще рівніше.

Ну й нехай! Що з того? Ми з принцесою уклали рівноправну дружню угоду як партнерки. Наші стосунки — це не паразитування однієї за рахунок іншої!

— Панно Санчес, а як так сталося, що ви вирішили приєднатися до нашого літературного гуртка «Воткінс»?

— Ах, моя матінка перебуває в надзвичайно дружніх стосунках із графинею Шервуд. Тому я просто попросила маму посприяти.

— Он як, зрозуміло.

Поки ми з панною Санчес обмінювалися милими люб'язностями, в моїй голові невпинно крутилися серйозні думки. Хто б міг подумати, що друга за значущістю особа з гуртка «Півонія» вирішить отак відколотися.

«Невже весь їхній клуб вирішив потихеньку здихатися Серафіни й розірвати з нею зв'язки?»

Саме в ту мить, коли я намагалася прорахувати всі варіанти, хтось міцно схопив мене за руку.