Розділ 62 — Розділ 62

Великий храм.

Він був головним осередком імперської релігії та місцем, яке разом із імператорською родиною та Радою аристократів вважалося однією з трьох головних сил імперії. І, до слова, аристократів тут можна було зустріти навіть частіше, ніж у самій Раді.

Причина цього полягала приблизно в наступному.

Якщо не брати до уваги такі випадки, як у герцогському домі Клаудіусів, де родина володіла двома чи більше титулами, то, починаючи з другого сина, діти не могли успадкувати титул, тож мусили самостійно шукати спосіб вижити.

Звісно, у переважній більшості вони просто безтурботно жили на гроші свого роду, проте іноді, якщо молоді пани мали прагнення до слави та честі, то зазвичай вступали до лицарського ордену або ставали священнослужителями.

Звісно, існував і варіант одружитися з панною, яка мала власний титул, і за згодою між родинами успадкувати його після весілля. Проте родина нареченої теж не була дурною, тож за будь-яких обставин вони радше намагалися передати титул рідній доньці, аніж зятеві, хіба ні?

«Ну так, власне, тою дурепою, схоже, я колись і була…»

Хай там як.

З одного боку, сюди рікою текли щедрі пожертви від аристократів, які просили краще наглядати за їхніми дітьми, що служили тут. З іншого — статус головного осередку релігії імперії зобов'язував тримати марку. Через ці та багато інших причин Великий храм був прикрашений просто неймовірно розкішно.

Під променями пообіднього сонця будівля, витончено зведена з білосніжного мармуру, сяяла так яскраво, що аж різало в очах. Дивлячись на цю величну споруду, мимоволі відчуваєш, як тебе охоплює благоговійний трепет.

Тим часом панна Санчес із надзвичайно збудженим обличчям вигукнула:

— Я чула, що первосвященник Еванс працює в головному корпусі Великого храму!

Озираючись наокруги блискучими очима, панна Санчес палко запропонувала:

— Тому, як гадаєте, може, зазирнемо спершу до головного корпусу?

— Зачекайте-но, панно Санчес, — приглушивши зітхання, перепитала панна Шервуд. — Але ж стороннім вхід до головного корпусу суворо заборонений, хіба ні?

Великий храм чітко ділився на молитовну залу та головний корпус. Молитовна зала була відчинена для звичайних відвідувачів; там можна було піднести молитви або залишити підношення. Натомість у головному корпусі мешкали й працювали самі священнослужителі, тож туди могли заходити виключно особи, які мали до цього безпосередній стосунок.

Проте панну Санчес було не зупинити:

— Ой, та нічого страшного! У таких випадках я завжди користуюся одним чудовим способом.

Щойно зійшли ці слова з її вуст, як панна Санчес раптом напустила на себе вкрай стурбований вигляд. А тоді награно вигукнула на весь голос:

— О лишенько! Куди ж це подівся мій носовичок?!

— …… — я поглянула на панну Санчес абсолютно холодним, байдужим поглядом.

Вона що, серйозно збирається використати цей до неможливості старий та тривіальний трюк із «загубленою річчю», аби пробратися туди?

— Це ж був такий дорогий мені носовичок, який подарували батьки! Мабуть, його вітром понесло в бік головного корпусу~!

І з цими словами вона дрібними швидкими кроками чимдуж побігла в напрямку головного корпусу!

До слова, акторські здібності панни Санчес були, м'яко кажучи, геть нікудишніми.

— П-панно Санчес?!

— Зачекайте, туди ж не можна!..

Невже вона справді так чинить?

Панночки, розгублено перезираючись між собою, кинулися поспіхом наздоганяти панну Санчес.

Я тим часом крадькома зиркнула на принцесу. Хоча на обличчі панни й грала витончена посмішка, проте за її напруженим поглядом та ледь помітним тремтінням губ було чітко зрозуміло …

«Вона ледве стримується, аби не виплеснути весь свій гнів просто зараз. Бідненька, так старається тримати себе в руках».

Мабуть, принцеса досі зважала на ту нещодавню ситуацію, коли атмосфера в кімнаті через неї стала занадто холодною. Очевидно, саме тому вона зараз так пильно стежила за власною поведінкою.

«Гм, принцеса ж казала, що цей первосвященник викликає у неї вкрай неприємні відчуття, чи не так?»

Якщо так, то мені варто докласти зусиль, аби ми взагалі жодним чином не перетиналися з цим чоловіком.

Ухваливши таке рішення, я рішуче прискорила крок і заступила шлях панні Санчес.

— Панно Санчес, я чудово розумію ваше палке бажання побачити первосвященника Еванса, проте, раз уже ми завітали до Великого храму, хіба ми не мусимо виявити повагу і дотримуватися його правил?

— Що?

— Мені здається, правильним рішенням буде спочатку зайти до молитовної зали та залишити наші підношення.

— Але ж… у молитовній залі навряд чи вдасться зустріти первосвященника, — незадоволено надула губи панна Санчес.

Ні, ну серйозно, їй там що, медом намазано біля того первосвященника Еванса?

Я з усіх сил придушила зітхання, яке ледве не вирвалося з грудей.

— Якщо ви настільки сильно прагнете зустрічі з первосвященником, то, як на мене, куди краще буде наступного разу офіційно надіслати прохання про прийом і зустрітися з ним як належить.

Я невимушено знизала плечима.

— Хіба не буде набагато гірше, якщо ми дозволимо собі таку зухвалість і без дозволу ввійдемо до головного корпусу, а первосвященник Еванс через цю нетактовність лише відчує до нас огиду й роздратування?

— Ну… це…

— Первосвященник теж є важливою частиною Великого храму, тому він, безперечно, чекає від відвідувачів належної шани та поваги до цієї святині.

Оскільки я навмисно знову і знову згадувала первосвященника Еванса, намагаючись переконати її…

— Я повністю згодна з думкою панни Ансі, — тут же підтримала мене принцеса, вчасно вставивши своє слово.

— І то правда, ми ж сьогодні всі разом вийшли на прогулянку, аби просто розвіятися й відпочити.

— Звісно, зустріти первосвященника було б чудово, проте чинити таке безчинство й невігластво у Великому храмі — це вже якось занадто…

Інші панночки теж охоче кивали на мої слова.

Коли на мій бік стала не лише принцеса, а й решта дівчат, забезпечивши мені надійний тил, панна Санчес, хоч і скривилася від невдоволення, проте більше наполягати на своєму не наважилася.

У такий спосіб ми нарешті попрямували до молитовної зали. Ступаючи крок у крок поруч із принцесою, я тихо, ледве чутно прошепотіла їй:

— Панно, ви як? Усе гаразд?

— Га? Про що ви? — принцеса повернулася до мене з абсолютно безтурботним виглядом.

Проте її напружені губи, здавалося, ще дуже нескоро зможуть розслабитися.

***

Серафіна вже давненько не виходила на свіже повітря. У такий спосіб вона намагалася хоч трохи розвіяти свій похмурий настрій, який геть зіпсувався через останні події в клубі «Півонія» та історію з Грегорі.

Місцем для свого відпочинку вона обрала затишну кав'ярню неподалік від Великого храму, яка була відома тим, що туди часто зазирали молоді пани. Замовивши філіжанку чаю, вона сіла біля вікна й самотньо застигла, вдаючи, ніби захоплено читає збірку віршів.

Невдовзі молоді пани, які відпочивали в кав'ярні, один за одним почали збігатися до Серафіни.

— О боже, невже це сама панна Лопес?

— Ви сьогодні, як і завжди, просто засліплюєте своєю красою.

— Яка удача зустріти тут панну Лопес! Моє серце переповнює неймовірна радість.

— Будь ласка, дозвольте мені виявити вам свою шану та пригостити вас чимось, панно Лопес!

Чоловіки, що оточили Серафіну, навперебій осипали її найсолодшими й найвишуканішими компліментами. Слухаючи ці палкі лестощі, Серафіна врешті-решт відчула, як її пригнічений настрій почав потроху покращуватися.

Аж раптом цієї миті один із молодих панів абсолютно невимушено промовив:

— До речі, ви чули новину? Кажуть, сьогодні сама принцеса Клаудіус особисто завітала до Великого храму.

Що?!

В одну секунду очі Серафіни хижо спалахнули, і вона гострим поглядом пронизала чоловіка.

Спантеличений та наляканий таким поглядом, молодий пан поспіхом виправився й заквапився додати:

— Ну… Хай там як, яке нам взагалі діло до тієї принцеси? Адже зараз прямо перед моїми очима сидить найтендітніша й найчистіша лілія всього світського товариства!

— Щиро дякую за такі теплі слова, — витончено відповіла Серафіна й граційно піднялася зі свого місця. — Проте, з вашого дозволу, мені вже пора йти. Я раптом згадала про одну вкрай невідкладну справу.

— Прошу? Так швидко?

— Сподіваюся, ми ще побачимося наступного разу. До зустрічі, — кинула вона напослідок.

Серафіна вишуканою, але водночас дуже швидкою ходою поквапилася вийти геть.

Молоді пани, які з повними розпачу обличчями проводжали Серафіну поглядами, в ту ж мить люто витріщилися на того дурня, який першим завів розмову про принцесу.

— Ну і що ви наробили?! Через вашу нетактовність ви геть зіпсували настрій панні Лопес!

— Ми ж мали таку чудову нагоду провести час разом із панною Лопес, а ви все зруйнували!..

***

Тим часом на вулиці …

«Як він посмів у моїй присутності взагалі згадувати цю принцесу?!»

Серафіна від люті аж скреготіла зубами, проте водночас поспіхом застрибнула у свій екіпаж.

«Але хай там як… Мені за будь-яку ціну треба дізнатися, що там відбувається».

Зрештою, можливо, усе склалося якнайкраще. Якщо це Великий храм, то там буде дуже легко підлаштувати все так, ніби їхня зустріч відбулася абсолютно випадково.

Серафіна нетерпляче й квапливо наказала кучерові:

— Швидше їдьмо до Великого храму!

***

Крізь розкішні кольорові вітражі молитовної зали всередину храму яскравим калейдоскопом лилося різнобарвне світло.

Прямо біля самого входу продавали запашні ароматичні свічки, які підносили як пожертву божеству, та білосніжні, свіжі квіти гербери. До слова, там також стояли неймовірно вигадливі й витончені вази, призначені для великих букетів цих гербер, проте ціна на ті вази була просто астрономічною…

Судячи з того, що на кожній такій вазі ретельно викарбовували ім'я покупця, це, очевидно, був дуже хитрий хід храму, створений виключно для заможних вельмож, аби ті могли зайвий раз похизуватися перед усіма своєю щедрістю та благодійністю, чи не так?

«Гм».

Оскільки я ніколи не вирізнялася якоюсь особливою релігійністю чи надмірною вірою, то вирішила обмежитися покупкою всього однієї квітки. Решта панночок із нашого гуртка вчинили точно так само.

І ось, коли ми спокійно підійшли до столу, аби за звичаєм записати свої імена в книзі відвідувачів, священник, який стояв поруч, раптом змінився в обличчі, і на його губах застиг глибокий подив…