Розділ 67 — Розділ 67

Лікар, якого викликали через наполегливі вимоги панни, оглядав мене з усією можливою ретельністю. Складалося враження, ніби він вважає мене тяжкохворою.

Втім, з боку лікаря це було цілком очікувано. Оскільки принцеса пильно стежила за кожним його рухом, він, навіть крізь сльози, був змушений робити все, що тільки міг.

І нарешті…

— Панна Ансі цілком здорова.

Звісно, я почувалася чудово.

— Ви справді впевнені, що вона здорова? — принцеса вп’ялася в лікаря суворим поглядом і почала допитувати. — Може, в неї якісь ознаки застуди, або серце калатає від переляку, чи, можливо, запаморочення!

— Судячи з її нинішнього стану, нічого подібного немає, але… — почав лікар.

— Але хто ж знає! А що як панна Ансі захворіє?

— Не турбуйтеся, принцесо, — лікар витер холодний піт і спробував заспокоїти панну Еванджелін. — Вона й справді цілком здорова.

— Справді? Це точна правда?

— Найсправжнісінька. Хіба посмів би я брехати вам, принцесо?

Лише після того, як вона кілька разів почула тверде підтвердження, принцеса нарешті трохи заспокоїлася.

Згодом.

— Тоді я дозволю собі піти, — промовив лікар і покинув кімнату.

У приміщенні запанувала ніякова тиша. Досі панна була настільки схвильованою, що я теж мимоволі піддалася цим емоціям.

Я крадькома зиркнула на неї.

«Цікаво, чи її настрій уже трохи покращився?»

Останнім часом вона чомусь постійно здавалася чимось невдоволеною.

У той самий момент принцеса обережно покликала мене:

— Панно Ансі.

— Так.

— Ну, знаєте… Те, що було трохи раніше… — вона потай зиркала на мене, намагаючись вгадати мою реакцію, а тоді міцно заплющила очі й випалила на одному диханні: — Мені шкода, що я підслухала вашу розмову з іншими паннами.

А, це про те?

Я злегка знизала плечима й відповіла:

— Усе гаразд, я й так про це знала.

— С-справді?

— Звісно. Поділ вашої сукні визирав з-за колони, — я лагідно примружила очі й усміхнулася. — Наступного разу, якщо забажаєте десь заховатися, раджу краще пильнувати свій одяг.

— О-ох… — обличчя принцеси вмить спалахнуло червоним рум'янцем, наче стигле яблуко. — Ч-чому ж ви мені одразу не сказали?!

— А хіба ви дали мені можливість слово вставити?

Уцілена в саме серце цим зауваженням, принцеса ображено замовкла.

За кілька хвилин вона стиха проговорила, немов зітхнула:

— Перш за все, я безмежно вдячна за те, що сталося сьогодні. Але благаю, більше ніколи так не робіть.

— Панно?

— Те, що панна Ансі прийняла той удар водою замість мене… Це, як би мовити… — вона сильно прикусила губу. — Через це я почуваюся так, наче стала такою ж нікчемною людиною, як і панна Лопес.

На мить мені забракло слів.

— Але ж ми подруги. Я просто…

Глибоко вдихнувши, принцеса договорила:

— Мені вкрай огидно від думки, що моя подруга страждає від такого жахливого ставлення замість мене.

Я хотіла щось відповісти, але лише безпорадно ворухнула губами. Раптом я відчула певну дивину.

Згадалися слова, які принцеса зазвичай повторювала знову і знову, наче звичну приказку: «Ми ж пов'язані договором про дружбу! Саме тому я так переймаюся!»

…Проте сьогодні вона чомусь про це нічого не згадала.

Тієї ж миті панна важко ковтнула слину. А потім, з таким серйозним виглядом, наче збиралася зробити найважливіше у світі зізнання, звернулася до мене:

— Панно Ансі.

— Так.

Почувши цей серйозний тон, я мимоволі випрямилася.

— Я… я нарешті усвідомила, що досі поводилася нерозумно, — вона міцно стиснула руки, що лежали в неї на колінах. — Ми вже дорослі, і я не маю жодного права одноосібно привласнювати собі панну Ансі.

— Принцесо?

— Коли ви спілкувалися з іншими паннами, то мали такий щасливий вигляд. І тому я… — вона низько схилила голову. — Я просто ревнувала.

Ревнувала?

Я широко розплющила очі від подиву. Принцеса, уникаючи мого погляду, продовжила далі ледь чутним, мов писк комара, голосом:

— Якщо говорити відверто, то спершу я почала спілкуватися з панною Ансі лише заради власної репутації. Це правда.

— …Ось як.

— Але тепер усе зовсім інакше! — принцеса різко підвела голову. Її глибокі, наче чисті озера, блакитні очі спрямувалися прямо в мої зіниці. — Я… я почала щиро й глибоко цінувати панну Ансі. І саме тому …

Її голос, який досі звучав знічено, більше не тремтів. Вона вимовила кожне слово з твердою рішучістю:

— Відтепер я хочу, щоб нас пов'язував не «договір про дружбу», а справжні, щирі почуття. Я прагну стати вашою справжньою подругою.

Що?

Я ледь повірила власним вухам.

Принцеса чітко й упевнено вела далі:

— Панно Ансі, ви така чудова людина, тому в майбутньому у вас неодмінно з'явиться ще багато друзів, окрім мене. Та все ж… — на мить вона замовкла, а потім несміливо запитала: — Я б дуже хотіла й надалі залишатися для панни Ансі найкращою подругою. Чи це можливо?

Ах.

У ту саму мить десь глибоко в моїх грудях гарячою хвилею піднялося щось трепетне.

По-перше, це був взагалі перший випадок у моєму житті, коли хтось поставився до мене настільки серйозно й щиро.

А по-друге… я навіть у найсміливіших мріях не могла уявити, що цією людиною стане саме принцеса.

«Що ж мені робити?»

Кінчик носа щемливо закололо. Мені здалося, що з очей ось-ось бризнуть сльози, тому я міцно стиснула губи.

«Я така щаслива…»

Тим часом панна Еванджелін, мабуть, якось по-своєму витлумачила моє мовчання. На її обличчі вмить з'явився стривожений вираз, і вона занепокоєно заглянула мені в очі:

— Гм, панно Ансі?

— …Згода, — через те, що мені перехопило подих, голос прозвучав тихо й невиразно.

Принцеса здивовано схилила голову набік:

— Що? Що ви сказали?

У цей момент вона була такою схожою на кішку, яка віддано дивиться знизу вгору на свого господаря. Попри те, що мене переповнювали сльози, я мимохіть тихо засміялася.

— Я кажу, що згодна.

— С-справді? Ой, невже це правда?

Принцеса дивилася на мене великими, наче в наляканого кролика, очима. Я впевнено й сильно кивнула головою.

— Ну звісно. Я й сама завжди… — щосили стримуючи сльози, які наполегливо підступали до очей, я яскраво й радісно посміхнулася. — Я теж завжди понад усе хотіла бути найкращою подругою для принцеси.

Щойно пролунала ця відповідь, панна з гучним і полегшеним зітханням безсило опустила плечі.

— О-о-о-о-ох…

— П-принцесо? — здивовано покликала її я, спостерігаючи за цією зміною.

Вона подивилася на мене, ледь не плачучи від пережитого стресу, і жалібно поскаржилася:

— Я неймовірно сильно нервувала, знаєте!

— Прошу? Але чому?

— Бо страшенно боялася, що панна Ансі мені відмовить!

— Ну що ви, як таке взагалі могло спасти вам на думку? — я заперечно похитала головою й додала з абсолютною щирістю: — Навпаки, я безмежно щаслива, що ви сказали мені такі слова.

Почувши це, панна подивилася на мене з невимовним виразом обличчя. У її погляді дивовижним чином змішалися радість, полегшення, глибоке задоволення та невимовне зворушення.

— Тож тепер ми можемо просто знищити той договір про дружбу?

У відповідь на її запитання я охоче й спокійно кивнула:

— Звісно. І оскільки ми врешті-решт скасовуємо цей договір… — я нарешті наважилася озвучити питання, яке вже дуже давно непокоїло мою душу. — Пункт про виплату мені витрат на представницькі потреби теж анулюється, чи не так?

— Що? — принцеса розгублено подивилася на мене. — Але хіба є якась нагальна потреба прибирати це? Буде цілком нормально, якщо ви й надалі отримуватимете ці кошти, хіба ні?

— Я дуже добре розумію і щиро ціную вашу турботу про мене, принцесо, — чітко окресливши свою позицію, я на мить замислилася, підбираючи правильні слова.

Гроші — це завжди делікатна тема, тому мені понад усе не хотілось викликати бодай найменше непорозуміння. Особливо зараз, коли моєю співрозмовницею була сама принцеса. Мені вкрай не хотілося, щоб між мною та дорогою мені людиною виникли якісь хибні здогадки.

— Проте, як на мене, справжніх друзів пов'язують не фінансові зобов'язання, а єдність їхніх сердець.

— А-але ж…

— Я чудово знаю, що ви включили цей пункт лише через своє прагнення з найкращими намірами, — лагідно посміхнулася я. — І я неймовірно вдячна за всю ту турботу, яку ви виявляли досі. Але стосунки, де одна сторона лише безкінечно приймає дарунки… Справді змушують почуватися ніяково й незручно.

Правда полягала в тому, що від самого моменту підписання договору я не витратила жодного дерка з тих грошей на представницькі потреби, які мені виділяла принцеса.

По-перше, справи моєї родини були далеко не такими скрутними, як могло здатися.

А по-друге, щойно я перекрила потік фінансів, які раніше безконтрольно витікали до Серафіни, у нашому бюджеті з'явилося чимало вільних коштів.

Та найголовнішим було інше.

«Ну як можна брати гроші від власної подруги?»

Тоді, під час укладання договору, навколо панував такий гармидер, а я сама була настільки засліплена радістю від факту «ми підписуємо угоду», що просто не встигла вчасно заперечити. Проте я вже дуже давно і твердо вирішила, що за першої ж ліпшої нагоди обов'язково позбудуся цього фінансового пункту.

«Навіть добре, що все врешті-решт склалося саме так».

Я задоволено й спокійно кивнула сама собі.