Розділ 68 — Розділ 68

Тим часом принцеса, яка досить довго мовчала, насупилася й невдоволено запитала мене у відповідь:

— Чи обов'язково заходити аж так далеко?

Я відповіла цілком рішуче:

— Так.

— …Гаразд, я зрозуміла, — зрештою принцеса важко зітхнула й безпорадно підняла руки догори, визнаючи поразку.

Я квапливо вела далі:

— У такому разі всі витрати на представницькі потреби, які я отримувала досі, я поверну вам через вашого адвоката.

— Що ви таке кажете?! — почувши мої слова, принцеса аж підскочила на місці, наче кішка, якій наступили на хвоста. — Ви що, забули, хто я така? Я принцеса Клаудіус!

Вона знову розгнівалася:

— У мене є власна гідність принцеси, і ви гадаєте, що я стану приймати назад ці копійки?!

…Якщо на мить відкинути той факт, що вона назвала «копійками» величезну суму, яка в перерахунку на гроші мого минулого життя становила близько 50 мільйонів вон …

Я гірко посміхнулася й промовила:

— Я вважаю, що повне врегулювання цього питання — це якраз і є невіддільна частина процесу становлення справжніми подругами.

— С-справжніми подругами?

— Так. Справжніми подругами, — я виділила ці слова голосом.

Варто зауважити, що принцеса була вкрай вразливою до самого слова «подруга»…

— Я прагну, щоб наша дружба тривала дуже-дуже довго. Саме тому хочу повністю з'ясувати подібні моменти.

— Ну, я теж, власне… — принцеса, яка помітно пом'якшала від згадки про «справжню подругу», ображено забурмотіла, надувши губи: — Я також хочу товаришувати з панною Ансі ще дуже довго, але ж…

— Тоді чи не могли б ви в цьому питанні поступитися й пристати на мою думку?

Принцеса якийсь час розгублено мучилася сумнівами, та зрештою лише безпорадно похитала головою:

— Робіть як знаєте.

— Щиро дякую вам, — я лагідно всміхнулася.

Тоді принцеса знову повернула до мене своє похмуре обличчя й запитала:

— Але ж… надалі я принаймні можу час від часу дарувати вам якісь подарунки, правда?

Почавши цю тему, вона злегка відвела погляд і стиха додала, мимохідь ворухнувши губами, а тоді міцно заплющила очі й випалила:

— Я… я просто дуже хочу робити для панни Ансі щось приємне. Адже ви… ви моя найкраща подруга.

Від цих слів серце знову щемливо стиснулося. Я охоче відповіла:

— Ну звісно. Я прийматиму їх із величезною радістю.

Тільки після моєї твердої обіцянки принцеса нарешті трохи заспокоїлася. Проте це тривало зовсім недовго.

Вона знову грайливо надулася й кинула на мене зовсім не злий, а радше докірливий погляд:

— До речі, і довго ви ще збираєтеся кликати мене «принцесою»?

— Прошу?

— Ну як же. Подруги зазвичай кличуть одна одну за пестливими іменами.

Ой, невже? Я дещо розгубилася.

Водночас принцеса знову зам'ялася й почала дивитися вбік, нервово перебираючи пальцями, але все ж вела далі:

— …Навіть панна Лопес кличе вас «Ларі».

Кінчики вух принцеси миттєво спалахнули яскравим рум'янцем.

— Тому… я теж, ну, тобто…

Однак їй ніяк не вдавалося чітко договорити до кінця. Я здивовано покліпала очима.

«Ох, невже вона про це?..»

Бачачи, як принцеса ніяковіє та мнеться, я вирішила взяти ініціативу у свої руки й заговорила першою:

— Перепрошую, принцесо.

Почувши моє звертання, вона несміливо підвела голову. Дивлячись на її абсолютно червоне обличчя, я легенько знизала плечима:

— Як вам уже чудово відомо, моє пестливе ім'я — Ларі.

А тоді я щиро й лагідно примружила очі:

— Якщо вам не важко, чи не могли б ви віднині теж кликати мене просто Ларі?

У ту саму мить обличчя принцеси прояснилося, наче небо після грозових хмар. Вона ще кілька секунд беззвучно ворушила губами, а потім обережно вимовила моє ім'я:

— Ларі.

— Так, принцесо, — відгукнулася я.

І тоді вона розпливлася в чарівній, ясній посмішці. Це було настільки прекрасно, ніби в одну мить навколо пишно розквітли кущі білосніжних троянд.

— Ларі, ти ж знаєш моє пестливе ім'я, правда? — запитала вона.

Звісно, я знала. Я не раз чула, як герцог звертався так до своєї сестри.

Після нетривалого вагання я нарешті дуже обережно зірвала зі своїх вуст її ім'я:

— …Ево.

Подумаєш, усього лише ім'я, але яка ж це була подія!

— Так! — панна закивала головою, а її очі засяяли, мов яскраві зорі.

Дивлячись на неї, я відчула, як моє серце сповнюється неймовірним теплом і зворушенням.

Проте саме в цей зворушливий момент…

Тук, тук, тук.

Пролунав чіткий стукіт у двері. Панна вмить сильно звела брови до перенісся й сердито зиркнула на двері. Ця картина нагадувала повітряну кульку, яка була міцно надута, але раптом з гучним свистом почала здуватися.

— Та що ж це таке-е-е! Така чудова атмосфера була зіпсована! — розчаровано й роздратовано вигукнула вона. — Заходьте!

Клац.

Двері відчинилися. І людиною, яка з'явилася на порозі, на мій превеликий подив, виявився сам герцог.

— Га? Брате, а ти чого сюди прийшов? — незадоволено буркнула принцеса, кривлячи губи. — Як завжди, від тебе жодної користі.

Проте, попри всі нарікання та бурчання сестри, герцог лише зосереджено й занепокоєно дивився на мене:

— Панно Ансі, як ви почуваєтеся? Чи все з вами гаразд?

— Так, зі мною все чудово, — відповіла я.

Насправді нічого серйозного ж не сталося, тому через увесь цей піднятий галас моє обличчя запізніло спалахнуло від сорому.

Тоді герцог ввічливо запропонував:

— У такому разі, можливо, ви розділите з нами вечерю, перш ніж поїдете?

Якраз у цей час за вікном сонце вже повільно сідало за обрій. Що ж, для вечері справді настав час, але…

— Ой? Брате, ти що, сьогодні з'їв щось не те? — від подиву в принцеси аж очі округлилися. — Ти ж зазвичай кажеш, що занадто зайнятий роботою, і просиш приносити тобі їжу прямо в кабінет.

— Але ж сьогодні у нас гостя, — спокійно, навіть не поворухнувши бровою, парирував герцог і знову звернувся до мене: — Що скажете? Тим паче, ви вже так давно не відвідували наш міський маєток.

Чесно кажучи, фраза «давно не відвідували» звучала дещо дивно, адже останнім часом я приходила сюди ледь не через день. Я почувалася трохи приголомшеною.

— О, ледь не забув, — невимушено додав герцог. — На десерт сьогодні подаватимуть яблучний пиріг, який вам так смакує.

Ах.

На якусь мить я зовсім оніміла. Я й подумати не могла, що він запам'ятає мої кулінарні вподобання. Напевно, він згадав той випадок, коли принцеса замовляла новий чайний сервіз і згадувала, що попросила шеф-кухаря приготувати для мене яблучний пиріг. І він справді це втримав у голові!

Щоки знову зрадливо запалали, тож я квапливо кивнула й перевела погляд в інший бік, аби приховати ніяковість:

— Тоді… я з вдячністю приймаю ваше запрошення.

— Чудово. Я зараз же передам розпорядження шеф-кухарю, — герцог витончено й м'яко примружив очі. — Відпочивайте. Щойно все буде готово, я пришлю за вами слуг.

Клац.

Двері за ним зачинилися. Я залишилася сидіти, прикувавши погляд до зачинених дверей.

Суджений Серафіни.

Чоловік, який рано чи пізно за сюжетом палко й до нестями закохається в Серафіну — головний герой цього світу.

Попри те, що я чудово все це знала й розуміла, моє серце чомусь усе одно продовжувало неспокійно й зрадливо тріпотіти в грудях.

***

— Сьогодні панна Ансі вечерятиме разом із нами, — одразу ж поінформував покоївку Дітріх, повернувшись до себе. — Вона наша вельми шановна гостя, яка давно до нас не заглядала, тому подбайте, щоб усе було підготовлено на найвищому рівні.

…Давно не заглядала?

Покоївка трохи здивувалася, адже принцеса запрошувала панну Ансі до маєтку щонайменше двічі або тричі на тиждень. Проте оскільки жодних причин сперечатися чи випитувати у неї не було, вона лише слухняно схилила голову:

— Буде виконано, пане.

Коли покоївка пішла, Дітріх залишився наодинці й задумливо потер підборіддя, охоплений вкрай дивними думками.

«І навіщо я особисто пішов до панни Ансі?»

Справді, можна було просто відправити слугу, щоб той передав запрошення до столу. Але Дітріх вирішив прийти до неї сам.

А все тому, що…

«Вона не йшла мені з голови» .

Її образ — наскрізь мокрої та безпорадної — ніяк не зникав перед очима. Сама думка про те, що вона опинилася в такому жахливому становищі, викликала в ньому якесь дивне, гостре роздратування. Він не на жарт перелякався, що вона підхопить застуду, і хотів на власні очі переконатися, що з нею все гаразд.

Звісно, панна Ансі — єдина й найближча подруга Еви, але…

«Чи справа лише в цьому?»

Тому що він почувався її боржником? Через те, що вона заступилася за Еванджелін і прийняла той удар водою на себе?

У його голові крутилися десятки різноманітних раціональних пояснень, проте жодне з них не здавалося йому до кінця переконливим.

— …

Дітріх ледь помітно примружився.

Досі його світ завжди був гранично чітким, структурованим і зрозумілим. Він завжди точно знав, що правильно, а що ні, чітко усвідомлював свої симпатії та антипатії й ніколи не знав внутрішнього хаосу чи сумнівів. Проте відтоді, як у його житті з'явилася Ларієт…

«Це дуже дивно» .

Дітріх уперше в житті зловив себе на тому, що абсолютно не може зрозуміти власну поведінку та мотиви.