Розділ 72 — Розділ 72

— Перепрошую, а ця панна...?

— Це панна Ансі із роду віконтів Ансі.

У ту ж мить великі очі панни Морган здивовано округлилися.

— О, та сама панна Ансі? Про яку ходять чутки, ніби вона — єдина й неповторна подруга нашої принцеси?

«Боже мій, та що ж за плітки такі ширяться світським товариством?»

До того ж я й подумати не могла, що ці чутки встигнуть долетіти аж до вух панни Морган.

Поки я щосили намагалася приховати своє крайнє спантеличення та розгубленість, герцог спокійно й невимушено додав короткі пояснення:

— Сьогодні ми разом із панною Ансі насолоджувалися вашим прекрасним виступом на сцені.

Почувши це, панна Морган грайливо зиркнула на герцога:

— Пане герцогу, ну хіба так можна? Ви ж мене жодного разу в житті не супроводжували!

— Мені зовсім не хочеться створювати навколо нашого спілкування з панною Морган пусті світські плітки.

Однак герцог у відповідь навіть бровою не повів.

— Панна Морган зараз є найпопулярнішою оперною співачкою, яка втілює в собі розквіт сучасної епохи. Тож я прагну максимально уникати будь-яких зайвих справ, які згодом можуть виявитися доволі обтяжливими.

— Обтяжливими? Ох, це справді занадто жорстоко з вашого боку!

Панна Морган іще раз жартівливо дорікнула герцогу, а потім тепло й надзвичайно приязно звернулася безпосередньо до мене:

— Вітаю вас, панно Ансі. Мене звати Софія Морган.

— Рада знайомству з вами. Я — Ларієт Ансі.

Після того, як ми чемно обмінялися вітаннями, очі панни Морган палко заблищали, і вона з неприхованим інтересом запитала:

— Ну то як, вам сподобався мій сьогоднішній виступ?

— О, це було неймовірно! — квапливо відповіла я.

І це була чиста правда. Незалежно від тих химерних, змішаних почуттів, які я плекала глибоко в душі до панни Морган, її божественний голос справді викликав невимовний захват. Здавалося, від цих солодких звуків мої вуха готові були просто розтанути.

До того ж, якщо розсудити чесно...

«Те, що я взагалі відчуваю подібне щодо панни Морган — це абсолютно неправильно й безглуздо з мого боку».

Приглушивши цей гіркий присмак у серці, я поспішила висловити їй комплімент:

— Мені важко навіть уявити, як можна так бездоганно брати такі захмарно високі ноти... Це викликає щире захоплення.

— Ха-ха, щиро дякую. Насправді я повсякчас докладаю неймовірних зусиль, аби берегти й ретельно доглядати за своїм горлом.

Панна Морган хитро й весело посміхнулася, а тоді раптово поставила мені наступне запитання:

— Проте, якщо дозволите поцікавитися, панно Ансі... Як саме вам вдалося стати такою близькою подругою нашої принцеси? Останнім часом у вищому світі тільки й розмов про те, що принцеса стала незрівнянно м'якшою та привітнішою порівняно з минулими роками.

— Аха-ха...

Звісно, я ніяк не могла відкрити їй щиру правду й зізнатися, що на самому початку ми уклали офіційний договір про дружбу та стали подругами суто на контрактній основі. Тому мені залишалося лише ніяково посміхатися у відповідь:

— Насправді люди занадто часто помиляються щодо принцеси. У реальному житті вона зовсім не така гостра на язик, як про неї звикли думати.

— О, цілком згодна! Світські плітки завжди мають звичку розростатися до неймовірних масштабів.

Вона слухняно й розуміюче кивнула головою, проте вже за мить знову заговорила:

— Але погодьтеся, принцеса усе одно володіє таким характером, що далеко не кожному дозволить наблизитися до себе. Коли я намагалася поспілкуватися з нею, вона трималася зі мною з неймовірною погордою.

Згадуючи про це, панна Морган виглядала щиро засмученою.

А я мимоволі викликала в пам'яті образ самої принцеси.

Її глибокі блакитні очі, що часом так гонорово позирають на мене; її чарівні рум’яні щоки та...

«Я роблю це зовсім не тому, що мені цього хочеться!»

І хоча вона казала подібне, її тендітні руки водночас міцно обіймали мою руку. Ці спогади яскравим спалахом пронеслися в моїй голові.

Я абсолютно серйозно відповіла:

— Саме ця її велична гордовитість і є її найбільшою принадою.

Панна Морган на мить замислилася, а потім згідно кивнула:

— Справді? Що ж, мабуть, у цьому є сенс. Зрештою, жінка з такою сліпучою вродою має повне право поводитися настільки величаво.

— Отож-бо й воно! Наша принцеса настільки миловидна та прекрасна, що їй можна пробачити абсолютно все.

І ось, коли я нарешті повністю оговталася й прийшла до тями, то з подивом виявила... що ми з панною Морган уже щосили захоплено вихваляємо принцесу на всі застави, підхоплюючи слова одна одної!

Раптом я відчула поколювання у спині. Я крадькома озирнулася назад:

— ...

Герцог стояв трохи осторонь і дивився на мене дивним та незбагненним поглядом.

«Ой, та чому він так на мене позирає?!»

— Ну що ж, гадаю, для першого знайомства цього цілком достатньо.

Рішуче обірвавши нашу жваву розмову, герцог граційно зробив крок уперед і ввічливо простягнув мені свою долоню:

— Нам уже час повертатися, панно Ансі.

Га?

Я на мить розгубилася й відчула легке спантеличення.

«Що це з ним? Чому мені здається, ніби герцог раптом став чимось сильно незадоволений і його настрій стрімко зіпсувався?»

Тим часом панна Морган теж злегка ображено надула свої гарні губки:

— Пане герцогу, ну що за поспіх? Ви вже так швидко йдете?

— Прошу вибачення, панно Морган, проте сьогодні панна Ансі — моя партнерка. Тож я не можу дозволити їй безкінечно засиджуватися у вашій компанії.

Почувши таку суху відповідь, панна Морган хитро прижмурила свої очі й з пустотливою посмішкою перепитала:

— Пане герцогу... Невже ви зараз просто ревнуєте через те, що я так мило спілкуюся з панною Ансі?

— ...

Це був один із тих вкрай рідкісних випадків, коли герцог абсолютно втратив дар мови. Він просто мовчки й щільно зціпив свої губи, не знайшовши, що відповісти.

«Він... Він же просто отетерів від такого безглуздого й зухвалого припущення, правда?! Ну звісно ж так!» — я подумки покрилася холодним потом.

У той же час панна Морган театрально й навмисно перебільшено притиснула долоню до своїх вуст, удаючи глибокий шок:

— О боже мій, схоже, це чиста правда!

Герцог похитав головою, після чого знову обернувся до мене:

— Ходімо, панно Ансі.

У його голосі та поставі читалося залізне бажання якомога швидше припинити цей діалог і більше ні секунди не мати справи з цією непередбачуваною співачкою...

Однак панна Морган блискавично схопила мене за зап'ястя:

— Ой, ну не йдіть отак відразу, це ж справді негарно!

Вона жартівливо защебетала, явно намагаючись зробити так, щоб герцог почув кожне її слово:

— Зачекайте буквально одну хвилиночку. Перед тим, як ви підете, я обов'язково мушу залишити вам свій автограф!

— Автограф?

— Ну звісно! Повірте мені, мій підпис у багатьох життєвих ситуаціях може виявитися вельми й вельми корисною річчю.

І хоча я її про це зовсім не просила, панна Морган спритно й розмашисто вивела свій підпис відразу на десятьох аркушах паперу. Передаючи їх мені, вона грайливо підморгнула:

— Зважаючи на те, з якими щирими почуттями та зусиллями я їх для вас написала, залиште собі бодай один аркуш суто з ввічливості. А от усіма іншими можете розпоряджатися абсолютно на власний розсуд!

— Прошу?

— Ну, наприклад, якщо вам знадобиться звернутися до когось із якимось дрібним проханням, або ж ви захочете завоювати чиюсь особливу прихильність... Просто використайте мій автограф як солодку приманку, аби крок за кроком переманити людину на свій бік. Повірте, це працює.

Якщо розсудити тверезо, її слова дійсно мали сенс. На сьогоднішній день Софія Морган перебувала на самій вершині своєї слави, і людей, які пристрасно мріяли роздобути бодай клаптик паперу з її підписом, була незліченна кількість.

Проте...

«Хіба популярні зірки зазвичай отак запросто розкидаються власними автографами, віддаючи їх цілими пачками?»

Зі спантеличеним виразом обличчя я мовчки споглядала стос паперів, який панна Морган так наполегливо вклала в мої долоні.

— Наступного разу обов'язково приходьте на мій виступ разом із принцесою! Я особисто подбаю про те, щоб надіслати вам найкращі квитки. Обіцяєте?

Вона гаряче й переконливо дала мені цю настанову.

— Звісно, дякую вам.

— Тоді до нових зустрічей, панно Ансі!

Ми вельми мило й дружньо попрощалися одна з одною. У той же час герцог весь цей час продовжував спостерігати за нашим теплим прощанням із якимось дуже дивним, виразно незадоволеним і похмурим виразом обличчя.

***

Нарешті, коли ми залишили гримерну й розпрощалися з панною Морган...

Я йшла по коридору, час від часу крадькома позираючи на герцога.

«Значить, тепер ми просто розійдемося кожен у свій бік?..»

Від цієї думки мої кроки мимоволі ставали дедалі повільнішими. І саме тієї миті...

Ох.

Я судомно затамувала подих від несподіванки. Герцог раптово опустив свій погляд прямо на мене, і наші очі зустрілися.

— Якщо ви не проти, можливо, ми трохи прогуляємося? Одразу за будівлею оперного театру є чудово облаштована затишна алея для прогулянок.

Герцог промовив це настільки влучно, ніби зумів безпомилково прочитати мої найпотаємніші думки.

— Звісно, якщо ви почуваєтеся втомленою, будь ласка, скажіть про це прямо. Я негайно подбаю про те, щоб вас із повним комфортом доправили до вашого міського маєтку.

Зі свого боку я, звісно ж, не мала абсолютно жодної причини відмовлятися від такої пропозиції.

— Ні-ні, що ви, я зовсім не втомилася. Якраз навпаки — мені дуже хотілося ковтнути трохи свіжого повітря.

Почувши мою відповідь, кутики очей герцога м'яко зігнулися, утворюючи форму чарівних півмісяців. Ми розвернулися й разом попрямували до виходу з оперного театру.

***

Оскільки година була вже пізньою, переважна більшість шановної публіки поспішила роз'їхатися по домівках одразу ж після падіння театральної завіси.

Мабуть, саме завдяки цьому... ми з герцогом отримали унікальну можливість залишитися на цій алеї в абсолютній самоті, наче вся ця розкішна паркова зона належала тільки нам двом.

Незважаючи на глибоку ніч, навколо зовсім не було темно. Уздовж усього маршруту прогулянки на певній відстані один від одного височіли витончені гасові ліхтарі, з яких м'яко й затишно розливалося приємне бурштинове світло.

Прохолодний нічний вітерець ніжно й лагідно торкався моїх щік, а пишні крони акуратно підстрижених дерев тихо й заколисуюче шелестіли під його подихом.

«Оскільки ми щойно відвідали таку грандіозну подію, буде найприродніше почати розмову саме про оперу, чи не так?»

Дійшовши такого логічного висновку, я нарешті наважилася порушити мовчанку й заговорила:

— Панна Морган... вона дійсно неймовірно витончена й сліпучо вродлива жінка.

І це було щирою, незаперечною правдою. Навіть попри всі мої внутрішні суперечливі переживання, вона справила на мене колосальне враження.

Її вигляд нагадував розкішну порцелянову ляльку, а голос звучав настільки чисто й мелодійно, ніби добірні кришталеві перлини котилися по срібній таці. До того ж її характер виявився напрочуд щирим та доброзичливим...

«Вона настільки яскрава й досконала постать... Чи не саме тому герцог свого часу особисто виділив її з натовпу?»

«Ні, облиш ці думки, негайно припини про це думати!» — я подумки відчайдушно заперечно похитала головою.

«Мені потрібно нарешті перестати постійно зважати на кожну дрібницю, пов'язану з герцогом. Якщо я й далі так божеволітиму — це перетвориться на справжню хворобу!»

Тим часом герцог, вислухавши мої захоплені слова, відгукнувся вельми стримано й байдуже:

— Що ж, якщо оцінювати суто об'єктивно, її дійсно можна назвати вродливою.

А потім він раптом зробив невелику паузу й абсолютно невимушено, тихим голосом додав:

— Проте, як на мене, ви, панно Ансі, виглядаєте незрівнянно прекраснішою.

У ту ж саму секунду моє серце з шаленим гуркотом впало кудись униз.

«Боже... Що мені робити?»

Моє серце вибухнуло нестримним калатанням.