Розділ 73 — Розділ 73

Я міцно прикусила ніжну шкіру із внутрішнього боку щоки.

«Зберися, Ларі».

Припини так тріпотіти серцем від кожного його слова. Ти що, збираєшся пошитися в дурепи просто перед герцогом?

За мить я невимушено посміхнулася.

— Дякую. Ви такий люб’язний, пане герцогу, тепер зрозуміло, чому ви маєте таку велику популярність серед шляхетних панн.

— Ну, я сказав це зовсім не для того, щоб завоювати популярність.

Га?

Я покліпала очима.

Герцог буденно додав:

— Я просто висловив свою щиру думку.

— ...

На мить я відчула, що втратила дар мови.

«Не можна».

Якщо я зараз почну заїкатися, це кінець. Ти ж і так чудово знаєш, що герцог — надзвичайно ввічлива людина.

Я квапливо замахала руками й перевела тему:

— Ой, ви перебільшуєте. Панна Морган не лише одна з перших красунь у столиці, а й має неабиякий талант...

Тоді герцог із напрочуд незадоволеним виразом обличчя запитав у відповідь:

— Перепрошую, але чи довго ви ще говоритимете лише про панну Морган?

— Що?

— Гадаю, цього вже цілком достатньо.

Це звучало так... ніби він більше не хотів чути нічого, що пов'язано з панною Морган.

Я мимоволі змінила тон:

— Тоді про що ж нам поговорити?..

— Ну.

Герцог подивився мені прямо в очі.

Я ковтнула слину.

Я наче опинилася в пастці його темно-блакитних, мов крижане море, очей... і не могла поворухнутися.

— Я б хотів поговорити про вас, панно Ансі.

— Про мене?

— Так. Наприклад...

Його сині очі опустилися й зупинилися на моїй мочці вуха.

— Про сережки, які я вам подарував.

Ах.

Я завмерла.

Невже герцог теж переймався через свій подарунок?

...Значить, не я одна про це думала?

— Справа в тому, що ви, здається, жодного разу їх не надягли.

Герцог обережно запитав мене:

— Можливо, вони вам не сподобалися?

— ...

Я пильно подивилася на герцога.

Він, завжди такий упевнений, сьогодні чомусь виглядав помітно збентеженим.

— Це не так.

Я одразу ж заперечно похитала головою.

— Просто... не було відповідної нагоди.

— Відповідної нагоди?

— Так.

Мені хотілося негайно відвести погляд.

Блакитні очі, що дивилися на мене, були занадто привабливими. Здавалося, якщо я зроблю щось не так, то назавжди застрягну в них і не зможу вибратися.

Проте...

— Пан герцог так щиро зробив мені подарунок, тому... тому...

Я не відвела погляду. Дивлячись йому прямо в очі, я чітко вимовила:

— ...Я хотіла, щоб ви, пане герцогу, першим побачили мене в цих сережках.

У роті пересохло. Стежачи за тим, щоб мій голос не затремтів, я вела далі:

— Але оскільки я не знала, коли ми знову зустрінемося, то все відкладала це на потім...

— Тож...

Водночас герцог заговорив дещо нетерплячим тоном:

— Ви хочете сказати, що навмисно не надягали їх, бо думали про мене?

— ...

Що станеться, якщо я зараз відповім ствердно?

Чи не прорветься та дамба в моєму серці, яку я насилу стримувала лише тому, що він — «суджений Серафіни»?

Мені було страшно.

І все ж я...

— Так.

Покірно підтвердила це.

У ту ж мить на вродливому обличчі герцога повільно розквітла посмішка. Вона була бездоганно чистою.

— ...Я дуже радий.

Коли я побачила цю посмішку... усе навколо в моїх очах втратило свої барви. Єдиним, хто зберіг колір і яскраво сяяв... був сам герцог.

«Що ж робити».

Я піднесла руку й злегка притиснула її до грудей, де шалено калатало серце.

«Здається, я справді закохуюся в герцога…»

***

Екіпаж плавно зупинився перед міським маєтком роду віконтів Ансі.

Дітріх вийшов першим і допоміг Ларієт спуститися з карети.

Опустившись на землю, Ларієт радісно посміхнулася:

— Щиро дякую вам за сьогодні.

— Не варто. Мені й самому було дуже приємно провести вечір із вами, панно Ансі.

Після взаємних прощань Ларієт увійшла до будинку.

Дітріх мовчки дивився їй услід.

Тільки коли Ларієт остаточно зникла за дверима, він повернувся до карети.

— ...

Екіпаж рушив у напрямку міського маєтку Клаудіусів.

Спершись на сидіння карети, Дітріх знову згадував усе, що сталося за сьогодні.

І чудова опера, яку вони дивилися, і прекрасний спів Софії — усе це вже абсолютно вивітрилося з його голови.

Зараз Дітріх думав лише про одну людину.

«Панна Ансі».

Здавалося, Ларієт була під глибоким враженням від сьогоднішньої опери. Це було зрозуміло з того, як вона без упину щебетала про Софію.

«Панна Морган... вона дійсно неймовірно витончена й сліпучо вродлива жінка».

Це був звичайний комплімент. Можна було просто коротко погодитися й пропустити повз вуха.

«Проте, як на мене, ви, панно Ансі, виглядаєте незрівнянно прекраснішою».

...Ці слова — щира правда, яку сам Дітріх навіть не встиг усвідомити — раптом вирвалися самі собою.

Якщо судити об'єктивно, Софія справді була вродливішою за Ларієт.

Однак відтоді, як він зустрів Ларієт в оперному театрі, і до самої хвилини розставання, Дітріх не бачив нікого, крім неї.

Її вугільно-чорне волосся, що м'якими хвилями спадало під темним нічним небом. Місячне світло, яке плавно лягало на її білу шкіру.

Вона була схожа на нічну німфу з легенд і здавалася такою тендітною, наче ось-ось розчиниться в повітрі...

Мабуть, саме через це.

«Я б хотів поговорити про вас, панно Ансі».

Ось чому він більше не хотів чути про панну Морган.

«Наприклад, про сережки, які я вам подарував».

Дивлячись на її порожні мочки вух, Дітріх бовкнув це мимохіть і одразу ж подумав, що вчинив нерозумно.

«Дурниці».

Як розпоряджатися подарунком — це ж особиста справа того, хто його отримав. Але те, що він заговорив про це...

«Невже я дійсно так сильно переймався через це?»

Дітріх був щиро спантеличений власною дріб'язковістю, якої раніше за собою не помічав.

Тим часом Ларієт, яка спочатку витріщилася на нього, мов злякане зайченя, раптом підвела погляд.

— Пан герцог так щиро зробив мені подарунок, тому... тому...

І з трохи сором'язливим виразом обличчя тихо відповіла:

— ...Я хотіла, щоб ви, пане герцогу, першим побачили мене в цих сережках.

У той момент Дітріх подумав, що її збентежений вигляд... неймовірно милий.

«Дарма я про це запитав».

Дітріх закрив обличчя обома долонями. Кінчики його вух уже встигли почервоніти.

— ...

Довго прокручуючи в голові сьогоднішні події, Дітріх раптом підвів голову. Міський маєток герцогського дому Клаудіусів був уже зовсім близько.

«Хай там як, але, схоже, усе це влаштувала Ева...»

Дітріх похмуро зсунув брови.

Нарешті настав час допитати свою непосидючу молодшу сестру й дізнатися всю правду.

***

Грюк!

Двері кімнати відчинилися навіть без стуку. На порозі з'явився Дітріх.

Це був той самий єдиний старший брат Еванджелін, який зазвичай залишався настільки спокійним, що це навіть часом дратувало.

— Ево!

Дітріх голосно крикнув.

Еванджелін, яка байдикувала на ліжку, ліниво повернула голову:

— А, брате?

А потім вона різко підхопилася з місця й, блискуючи зацікавленими очима, почала сипати питаннями.