Розділ 76 — Розділ 76

Навіть після того, як ми сіли поруч у кареті.

Герцог усе ще не зронив про сережки ні слова.

І мені чомусь... стало трохи прикро.

«Що за справи? Минулого разу він навіть сам першим запитав про них».

Я так старалася, одягла їх, а він навіть не помічає?

Якщо так, то не треба було змушувати моє серце тріпотіти!

Тим часом герцог, мабуть, відчув мій палкий погляд і повернувся до мене.

— Ви хочете щось сказати?

— Ні, нічого.

Я навмисно вдала, ніби мені байдуже, і відвернулася.

У той же момент герцог м'яко посміхнувся мені.

— Насправді, я хотів дещо сказати.

— Прошу?

— Щодо цих сережок.

Герцог вів далі абсолютно спокійно, наче говорив про цілком очевидну річ:

— Вони ніби створені для панни Ансі.

— О... що?

— Вони вам дуже личать.

Його тон був абсолютно невимушеним.

Проте.

— Якби я не подарував вам ці сережки, то шкодував би про це все життя.

Його глибокий синій погляд, що пильно застиг на моїх мочках вух. Його вуста, на яких грала посмішка.

Те, що він справді вважав мене красивою, було настільки очевидним, що це просто неможливо було приховати...

«Ось так раптово піти в наступ — це справді надто жорстоко з його боку, хіба ні?»

Я мимоволі трохи заїкнулася:

— А... в-ви помітили?

— Звісно. Я помітив це, щойно побачив вас.

— То чому ж ви одразу нічого не сказали...

— Справа в тому...

На мить герцог злегка завагався.

— Я подумав, що якщо панна Ансі дізнається, наскільки сильно я переймаюся через ці сережки, це може обтяжити її.

Ах.

Я розгублено заблимала очима.

Тобто, він навмисно вдавав, ніби нічого не помічає, лише заради того, щоб проявити до мене турботу?

— Ну, хай там як, — тихо кашлянув герцог і подивився мені прямо в очі: — Ви обіцяли, що я буду першим, кому ви їх покажете. Мені було дуже цікаво, коли ж нарешті ця обіцянка здійсниться, але...

Синій погляд знову ковзнув по моїх мочках вух. А потім його очі примружились в лагідній посмішці.

Це була свіжа посмішка, подібна до чистого літнього неба.

— Цей вигляд і справді вартий того, щоб почекати. Ви надзвичайно гарна.

— ...

У ту ж мить.

Я відчула, як моє обличчя яскраво спалахнуло.

«Ой, що ж робити».

Якщо так піде й далі, він точно помітить, що я небайдужа до нього...!

— Д-до речі.

Щоб не виказати свого збентеження, я поспіхом змінила тему розмови.

— Останнім часом ми з вами, пане герцогу, зустрічаємося досить часто. Що ви думаєте з цього приводу?

Що ж, мені й справді було це цікаво. Навіть якщо не брати до уваги сьогоднішню зустріч.

Ситуація, коли принцеса постійно скасовує спільні плани, а герцог щоразу з'являється замість неї, виглядала дивною з будь-якого погляду, хіба ні?

Почувши це, герцог раптом подивився на мене з дещо ображеним виразом обличчя.

— Невже вам неприємно зустрічатися зі мною?

— Зовсім ні!

Перелякавшись, я заперечно похитала головою.

— Тоді чому ви ставите таке запитання?

— Просто ви, пане герцогу, дуже зайнята людина. Я переживаю, чи можна вам витрачати стільки часу лише на мене.

— Усе гаразд. Адже я сам цього хочу.

Га? Він сам цього хоче?

Я здивовано витріщилася на герцога. Дивно, але мені здалося, що наша розмова зайшла кудись не туди...

Разом із тим брови герцога ледь помітно зсунулися до перенісся.

— ...Невже, — квапливо перепитав він мене, — Ева нічого вам не сказала?

— Прошу? Що саме вона мала сказати?

Почувши моє запитання, герцог виглядав абсолютно знесиленим.

— Хух.

Він глибоко зітхнув і притиснув вказівний палець до скроні, злегка масажуючи її. Це виглядало так, ніби він з усіх сил намагався втамувати раптовий напад головного болю.

А потім заговорив із досить ніяковим виглядом:

— Насправді…

***

За деякий час.

Дізнавшись про всі обставини, я була просто шокована.

— Що-о?! Принцеса попросила вас про таке?!

— Я був упевнений, що Ева заздалегідь попередила вас, панно. — герцог зітхнув і вів далі: — Якщо це завдало вам незручностей, надалі я буду обачнішим. Мені щиро шкода.

— Ні, що ви, не варто вибачатися!

У паніці я замахала руками.

Щиро кажучи, яка жінка вважатиме чоловіка на кшталт герцога незручним?

Ну, звісно, якщо добре пошукати, то якась таки і знайдеться!

«Але це точно не я!»

Я хотіла продемонструвати йому свою симпатію, тому випалила:

— Мені зовсім не було незручно! Навпаки, мені навіть сподоба...!

...І тут я примудрилася зробити грандіозну обмовку.

«Ой».

Я рефлекторно міцно стулила губи й крадькома зиркнула на герцога.

«Що ж робити, невже він почув мої слова?!»

Герцог, який деякий час мовчки мовчав, спокійно відповів:

— Ось як.

У той же момент на його витонченому обличчі повільно розквітла посмішка. Через дивне почуття сорому я просто не наважувалася дивитися в його сяючі очі.

— Виходить, панно Ансі, вам подобалося проводити час зі мною.

Я зараз згорю від сорому...

Я міцно прикусила губу. Водночас герцог грайливо піддражнив мене:

— І наскільки сильно вам подобалося? Чи не могли б ви розповісти про це трохи детальніше?

— Облиште це.

Сором’язливо відказала я і відвернулася, вп'явшись поглядом у вікно карети.

— Ха-ха!

Герцог не втримався і голосно розсміявся.

Його сміх солодко лоскотав мої вуха.

Моє обличчя знову яскраво спалахнуло. Справді, так сміятися — це просто нечесно!

Це надто шкідливо для мого серця!

***

Університет Вілсона був одним із найвідоміших та найпрестижніших закладів у всій імперії.

Мабуть, саме тому випускний вечір тут мав дещо спокійнішу атмосферу, ніж звичайні вечірки. Замість танців присутні здебільшого пригощалися десертами та легкими напоями, ведучи невимушені розмови.

Проте багато хто з них кидав навколо оцінюючі погляди, наче яструби. Переважно це були студенти, які шукали спонсорів, та заможні аристократи, що полювали на талановитих випускників.

Однак навіть серед цього натовпу була одна постать, яка користувалася неймовірною популярністю.

— Дякую вам, пане герцогу.

Звісно ж, це був герцог Клаудіус.

Один зі студентів, що несміливо підійшов до нас, шанобливо вклонився герцогу:

— Якби не ваша допомога, пане герцогу, мені було б надзвичайно важко довести до ладу свою наукову роботу.

— Усе гаразд. Допомагати талановитим студентам — це моя втіха.

Похитавши головою, герцог м'яко подивився на юнака:

— Я чув, цього разу ви посіли друге місце на факультеті?

Від цього запитання очі студента округлились від подиву:

— А... ви знаєте про це?

— Ну звісно, ви ж стипендіат, якого особисто обрав дім Клаудіусів. Як я можу не знати?

Його сині очі елегантно звузилися в посмішці:

— Я також уважно переглянув наукову роботу, яку ви надіслали до нашого маєтку. Вона просто чудова. Особливо зацікавив ваш унікальний погляд на природу високої гарячки та делірію.

— Невже... я й подумати не міг, що ви особисто прочитаєте мою роботу. — обличчя студента засяяло від радості. — Я... я справді зворушений.

— Не варто. Навпаки, це я відчуваю велику гордість від того, що зміг допомогти такому видатному студенту, як Саймон, продовжити навчання.

Промовивши це, герцог ніби ненароком поставив запитання:

— До речі, я чув, що для вас, Саймоне, цей семестр є випускним.

— Так, усе правильно.

— У такому разі, чи не бажаєте ви приєднатися до медичного дослідницького центру Клаудіусів?

У ту ж мить обличчя студента сповнилося невимовного захвату:

— До... до медичного дослідницького центру Клаудіусів?!

— Так. Звісно, я не наполягаю, але мені здається, що такий фахівець, як ви, Саймоне, міг би зробити вагомий внесок у розвиток нашого центру та медицини загалом.

— Я згоден! Обов'язково прийду до вас!

Неймовірно схвильований студент вклонився ледь не в дев'яносто градусів:

— Щиро... щиро дякую вам!

Після цього він у повному захваті залишив нас.

Дивлячись йому услід, я подумки захопилася герцогом. Отак одним махом переманити талановитого студента до свого центру...

«Ого, а його вміння керувати людьми та залучати їх на свій бік справді вражає».