Розділ 77 — Розділ 77

Зрештою, медичний дослідницький центр Клаудіусів був настільки відомим місцем, що навіть я, людина без жодного уявлення про медицину, чула про нього.

З моменту заснування центру минуло близько п'яти років, і щороку він, наче губка, вбирав у себе видатні таланти, демонструючи приголомшливі результати.

Особливо вагомий авторитет центр мав у сфері інфекційних захворювань, через що інколи навіть проводив спільні дослідження з науковцями, які належали до імператорського двору.

З огляду на це, для того студента це було найкраще місце роботи.

«Що ж, можливо, це рішення вигідне для обох сторін?»

Переконавшись у цьому, я пильно подивилася на герцога. Насправді, найбільше мене вразило зовсім інше. А саме:

«Подумати тільки, він і справді прочитав ту наукову роботу».

Якби він не прочитав її особисто, то навряд чи дізнався б, що цей студент написав роботу на таку вузьку тему, як гарячка та делірій. Знаючи, наскільки сильно зайнятий герцог, я просто не могла не захоплюватися ним.

«Хтось мій подумати, що у його добі сорок вісім годин».

Саме тієї миті герцог мигцем повернувся до мене. А потім із вибачливим виразом на обличчі звернувся до мене:

— Прошу вибачення, наша розмова затягнулася. Вам не було нудно?

— Ні, зовсім ні. Просто...

Я жартівливо знизала плечима:

— Я якраз думала, що для того, аби бути таким видатним головою роду, як ви, пане герцогу, забракне й десятьох тіл.

— Що ви маєте на увазі?

— Я просто й уявити не могла, що ви особисто читаєте наукові роботи та власноруч переманюєте талановитих людей.

Щоправда, університет Вілсона був найкращим закладом в імперії, а той студент і справді виявився видатним талантом, посівши друге місце на факультеті. Проте це все одно не той рівень, щоб герцог мав особисто перевіряти оцінки, читати дослідження та приділяти цьому таку прискіпливу увагу. Зазвичай подібні справи залишають підлеглим менеджерам із персоналу...

Однак герцог зберігав абсолютно буденний вираз обличчя:

— Ну, насправді, мені здається, що це цілком природно.

— Прошу?

— Хіба я не та людина, яка несе відповідальність за герцогство Клаудіус? — герцог вів далі спокійним тоном: — Тож мій обов'язок полягає в тому, щоб наймати якомога здібніших людей задля розвитку герцогства.

— …о.

— Звісно, менеджер із персоналу ретельно переймається цими питаннями, але мені здається, що роботодавець повинен володіти хоча б мінімальною інформацією.

Я мовчки дивилася на герцога. Насправді, маючи таку владу та багатство, як у нього, можна було б спокійно перекласти весь клопіт на плечі підлеглих, а самому безтурботно розважатися й жити в своє задоволення. Зрештою, більшість аристократів саме так і жили. Проте герцог чітко усвідомлював свої обов'язки і робив усе можливе, щоб виконувати їх.

Як би це сказати...

Ця його відповідальність. Таке ставлення до своїх людей та герцогства...

Це виглядало настільки неперевершено, що я мимоволі лагідно посміхнулася, примруживши очі:

— Ось як. Це справді чудово.

Почувши це, герцог на мить збентежився, а потім гірко посміхнувся:

— Насправді, у цьому немає нічого аж настільки видатного.

— Прошу?

— Хоч я і змалював усе так, ніби керувався великою метою, і така ідея теж частково присутня, але... — герцог на мить запнувся, а потім прошепотів із тихим зітханням: — Першопричиною створення цього дослідницького центру були мої батьки.

— Ваші батьки... ?

Я здивовано заблимала очима.

Герцог продовжував абсолютно спокійно:

— Мої батьки померли від інфекційної хвороби, причина якої так і не була встановлена.

— Ах...

Не знаючи, що відповісти, я просто змовкла. Попереднє герцогське подружжя Клаудіусів пішло з життя рано, через що герцогу довелося успадкувати титул у дуже юному віці. Але про те, чому саме вони померли, я почула вперше.

— Тому я й заснував медичний центр — щоб з'ясувати причину тієї інфекції.

— Ось воно що...

— Так. Якщо колись удасться розгадати таємницю цієї хвороби та розробити ліки проти неї... — обличчя герцога оповила густа тінь. — Мені здається, що тоді принаймні ніхто більше не помре від тієї ж недуги, яка забрала моїх батьків.

Запанувала легка тиша. Невдовзі герцог знизав плечима й ніяково додав:

— Ой, щось атмосфера стала надто важкою.

— Пане герцогу.

— Прошу вибачення, я змусив вас почуватися ніяково.

«Що б я зараз не сказала, це не стане для нього справжньою втіхою».

Похитавши головою, я усміхнулася йому у відповідь:

— Що ви таке кажете, зовсім ні.

Проте ця гірка посмішка герцога ще надовго закарбувалася в моїх очах. Наче стійке залишкове зображення.

***

На щастя чи на жаль, важка атмосфера, що виникла між нами, тривала недовго. Саме тієї миті до герцога звернулися чиїсь жваві голоси:

— Вітаємо вас, пане герцогу.

— Ми надзвичайно раді зустрічі з вами.

Це були інші аристократи, які завітали на випускний вечір.

— Невже ви, герцогу, також зацікавлені у студентах університету Вілсона?

— А, я чув краєм вуха, що герцогський дім виділяє стипендії для кількох талановитих юнаків.

Високопоставлені дворяни, чиї імена я бодай раз та чула, один за одним крутилися поруч, відчайдушно намагаючись перекинутися з герцогом бодай словом.

«Якби Серафіна була тут, вона б точно втратила голову від бажання вдати, ніби вони близькі друзі».

Думаючи про таке, я вже збиралася, як зазвичай, крадькома вислизнути, але...

— Панно Ансі, куди це ви прямуєте?

Цього разу, несподівано, герцог сам зупинив мене.

— Прошу? Я хотіла трохи перепочити. А ви, пане герцогу, можете спокійно продовжувати розмову.

— Зовсім ні. Хіба сьогодні моєю партнеркою є не панна Ансі?

Герцог, до якого вже повернулася його звична невимушеність, лагідно примружив очі, що стали схожі на півмісяці:

— Тому я маю приділяти найбільше уваги саме своїй панні.

Я просто не могла відвести погляду від цієї посмішки. Оскільки моє серце знову зрадницьки закалатало, я не знайшла що відповісти й лише безпорадно поворушила губами.

Водночас герцог рішуче окреслив межі для інших аристократів:

— Тому, перепрошую, але ми поговоримо іншим разом.

І не просто сказав це! Герцог м'яко повів мене за собою, залишаючи те товариство!

«Е?»

Спершу я слухняно йшла за герцогом, піддавшись його рухові, і лише за мить схаменулася.

«Чи справді можна отак просто піти?»

Зрештою, більшість із тих аристократів були досить впливовими фігурами!

Я квапливо прошепотіла герцогу:

— Ви впевнені, що нам можна отак просто йти?

— Так, усе гаразд.

Однак, на відміну від мене, герцог зберігав абсолютно спокійне обличчя:

— У цьому світі ж є свої пріоритети, хіба ні?

— Пріоритети?

— Так. Адже сьогодні моя партнерка — це панна Ансі. — його тон був абсолютно рівним, наче він говорив про беззаперечну істину. — Тому сьогодні найважливіша людина для мене — це також ви, панно Ансі.

— ...

«Найважливіша людина».

Від цих слів я на мить зовсім розгубилася.

«Чи ставилися до мене колись з такою повагою?»

Щодо одного я була впевнена на сто відсотків.

Мій колишній наречений Грегорі жодного разу в житті не ставився до мене таким чином.

Тим часом герцог жартівливо додав:

— До того ж, щиро кажучи, базікати з ними доволі нудно. Вони щоразу торочать одне й те саме.

Повністю повернувши самовладання, я вдала, ніби мені байдуже, і перепитала:

— Справді? І про що ж вони зазвичай говорять?

— Переважно просять про інвестиції, або запрошують кудись завітати, ну й усе в такому дусі. — герцог показово знизав плечима. — Замість того, щоб марнувати час на ці передбачувані розмови, мені набагато приємніше проводити його з панною Ансі.

...Навіть якби це були просто слова ввічливості, мені було байдуже. Адже почути таке вже саме по собі приносило величезну радість.

«А найголовніше».

Я крадькома зиркнула на герцога.

«Якщо мені здається, що ми з герцогом стали дещо ближчими, ніж раніше... чи це не мої власні вигадки?»

Але раптом герцог уважно подивився на мене і несподівано простягнув до мене руку.