Розділ 81 — Розділ 81. Чому це так неприємно

Фіранки були опущені, тож у кімнаті панувала темрява.

Усе приміщення наскрізь просякло важким смородом алкоголю. На столі та підлозі повсюди хаотично валялися пляшки з-під алкоголю, а на безладно розкиданих тарілках із-під закусок поприсихали залишки їжі.

І посеред усього цього хаосу…

— Алкоголь… Де випивка?..

Ущент п’яний Грегорі Густо знервованим рухом протягнув руку до пляшки. Після кількох невдалих спроб він таки вхопив її, але всередині вже було порожньо.

— Прокляття!

Грегорі люто вилаявся і жбурнув пляшку геть.

Дзинь!

Пляшка з-під алкоголю з силою вдарилася об стіну й розлетілася на друзки.

Довго й важко дихаючи, Грегорі зрештою обхопив чоло обома руками й низько схилив голову.

— Ха… Як ти могла так учинити зі мною, Ларієт?

Ларієт Ансі.

Колись вона належала йому, а тепер, ніби на показ, розважається з іншим чоловіком — його колишня наречена.

Останній образ Ларієт, яку він бачив, знову й знову виринав перед очима. Аристократ серед аристократів, голова герцогського дому Клаудіусів, що рівнявся навіть із імператорською родиною…

…Вона яскраво усміхалася, зустрівшись поглядом із Дітріхом.

— Ха, ну й паскудство.

Від припливу комплексу неповноцінності та безпорадності його нутрощі буквально викручувало.

«Я не можу отак просто відпустити Ларієт».

Якщо він утратить Ларієт, це буде рівносильно тому, що титул віконта Ансі та всі віконтські володіння розвіються за вітром.

Однак…

«Та як, у біса, мені повернути Ларієт?»

Проблема полягала в тому, що він узагалі не мав уявлення, як це зробити. Що, як Ларієт і справді впустила у своє серце герцога Клаудіуса?

— Звичайна собі дівка з віконтського роду, а зазіхає на таке! Як не соромно!

Грегорі знову розлючено засичав, хоча в глибині душі чудово розумів: якщо йому справді доведеться конкурувати за Ларієт із герцогом Клаудіусом, у нього немає жодного, навіть найменшого шансу на перемогу.

— Випивка! Чи немає більше випивки?!

Грегорі озирнувся довкола налитими кров’ю очима.

— Кляті слуги, я ж чітко наказав стежити, щоб алкоголь не закінчувався!

І саме тоді, коли він, скрегочучи зубами, вчергове сипав прокльонами…

Грюк!

Двері в кімнату розчинилися з таким тріском, ніби ледь не зламалися. До темного приміщення яскраво риснуло пополудневе сонячне світло.

— Ох, чорти би його п… Що за?.. — зморщивши носа, роздратовано пробурмотів Грегорі.

Тієї ж миті до кімнати впевненим кроком увійшов чоловік середнього віку із суворим виразом обличчя.

Туп. Туп.

Важко відбивався звук його підборів. Чоловік середнього віку окинув кімнату сповненим презирства поглядом. У сонячному світлі весь цей безлад виглядав по-жалюгідному нікчемно.

За мить…

— Грегорі.

Чоловік вп’явся в Грегорі крижаним, убивчим поглядом.

Ах.

Грегорі вмить перехопило подих. Куди й поділася вся його пиха та лють, із якою він щойно біснувався наодинці — тепер він закляк, наче миша перед котом.

І це не дивно, адже цим чоловіком був…

— Та… тату.

Його батько, граф Густо — людина, яка дотепер оплачувала все марнотратне життя Грегорі.

— Що це… Що це за жалюгідне видовище?! — зненацька загорлав граф Густо.

Грегорі, не знаючи, куди подітися, втягнув голову в плечі, наче черепаха.

— Тату, я…

Намагаючись бодай якось утихомирити батька, Грегорі похитуючись підвівся з місця. Проте вкрай сп’яніле тіло відмовилося слухатися наказів свого господаря, і…

Гуркіт!

Він безпорадно й ганебно гепнувся прямо на підлогу.

— Ха, ну й бовдур… — спостерігаючи за цим, граф Густо притис долоню до чола, ледь стримуючи лють.

Угамувавши гнів, який вирував усередині, граф заговорив глухим, тихим голосом:

— Тож ти збираєшся отак просто облишити це дівчисько, Ларієт?

Грегорі не наважився відповісти й лише опустив голову до підлоги.

Дивлячись на свого сина, граф Густо проціджував крізь зуби кожне слово:

— Я терпів навіть тоді, коли вона нахабно надіслала мені повідомлення про розірвання заручин.

— Я… я…

— Бо думав, що ти сам із цим усім розберешся. Ти ж так брутально бив себе в груди й чванився, просивши залишити все тобі!

Граф Густо витріщив очі, морально чавлячи сина.

— Але за таких обставин ти не те що не повернеш це дівчисько, ти назавжди втратиш володіння віконта Ансі!

— Та… тату, будь ласка, повір мені.

Грегорі, борсаючись, підвівся і підповз на колінах ближче до графа Густо. Граф дивився на сина зверху вниз, наче на якусь комаху.

— Я зроблю все можливе, тату, — гарячково шепотів Грегорі, ніби намагався загіпнотизувати самого себе. — Та… та попри все, Ларієт кохає мене. Вона ж раніше й кроку без мене ступити не могла, так побивалася й горнулася до мене…

— Ха, як смішно.

Граф видав короткий іронічний смішок, який миттєво змінився на лють.

— Дівчисько, яке нібито жити без тебе не може, надсилає документ про розірвання заручин від імені свого роду?! — різко вигукнув граф Густо.

Грегорі злякано здригнувся й заціпенів.

«Заручини — надзвичайно ефективний спосіб прив'язати до себе людину. Особливо якщо це чоловік, який мене не кохає».

Цей рішучий жест, яким вона відштовхнула Грегорі…

«І я власноруч відмовилася від такого ефективного способу».

Ці рожеві, мов пелюстки квітів, очі, в яких не залишилося ні краплі колишнього тепла…

«А це означає лише одне, що я остаточно позбулася всіх почуттів до тебе»

…І цей холодний голос, який прошивав його наскрізь.

«Прокляття».

Не в силах здолати почуття безвиході, Грегорі міцно заплющив очі.

Тим часом граф, звузивши погляд, повів далі:

— Ти знаєш, чому я прибув до столиці? Щоб узгодити останні деталі весілля твого старшого брата.

Почувши цю приголомшливу новину, Грегорі різко підвів голову.

— Ве… весілля брата?

— Саме так. Сподіваюся, ти знаєш про шлюбні переговори між твоїм братом і родом графа Ліонеля?

Грегорі важко ковтнув слину.

Його старший брат, молодий пан Густо, вже мав досить міцні позиції в родині. До того ж, на відміну від роду графа Густо, який мав силу лише в провінції, родина графа Ліонеля володіла чималим впливом безпосередньо в столиці.

Якщо ці шлюбні переговори завершаться успішно, граф Густо ще більше підтримає свого первістка. А старший брат і так сприймав свого молодшого брата, який лише байдикував і нічого не робив, як більмо в оці.

Це означало лише одне…

«Я залишуся абсолютно з нічим!»

Його спиною пробіг мороз, ніби до гортані притиснули добре нагострене лезо.

Тієї ж миті граф Густо суворо оголосив:

— Родина більше нічим не зможе тобі допомогти.

— Що?..

Граф гостро кинув ці слова в обличчя сина, який застиг із таким виразом, наче дістав ляпаса.

— Тепер ти розумієш? Єдиний варіант, який у тебе залишився — це Ларієт Ансі, те дівчисько.

— Та… тату.

— Якщо цього разу ти не повернеш Ларієт, нарікай на себе — я вижену тебе навіть із нашого міського будинку.

Граф Густо зміряв Грегорі поглядом із ніг до голови, демонструючи крайню відразу.

— Я не збираюся вічно терпіти твою дурість. Тобі все ясно?!

Кинувши ці останні слова, граф Густо зневажливо цокнув язиком і вийшов геть.

«Не можу повірити».

Залишившись наодинці, Грегорі до крові закусив губу. Це був шах і мат — виходу немає.

«Брат справді одружується. Тоді я…»

На відміну від графа Густо, який хоч якось виділяв кошти на прожиття, вважаючи його своїм сином, молодий пан Густо не мав до брата ні жалю, ні краплі співчуття. Якщо так піде й далі, його просто вишвирнуть із дому голяка.

«Це брехня!»

Від цього відчуття божевілля Грегорі ледь стримав дике бажання закричати на всю горлянку.

І раптом…

«Зачекай-но».

У цей момент у його голові, наче спалах блискавки, майнуло одне-єдине слово.

«Шлюб?»

Шлюб. Найефективніший засіб, який допоможе повністю зв'язати Ларієт, а також загарбати титул віконта Ансі та всі її землі.

У каламутних очах Грегорі спалахнув зловісний, підступний вогник.