Розділ 89 — Розділ 89
Розділ 89 — Розділ 89
— Один тиждень, і не більше. Зрозуміло?
— Так, я зроблю все, що в моїх силах!
Супровідник, який відповів із плаксивим виразом обличчя, поспіхом вибіг назовні.
Дивлячись йому вслід, Дітріх приклав руку до чола й протяжно зітхнув.
— …Хух.
Воно й не дивно, адже останнім часом усі його нерви були натягнуті як струни.
«Те, що панна Ансі пов'язана з цим молодим паном Густо… чи маю я й надалі просто спостерігати за цим?»
Навіть якщо вона не прийме цей шлюб і почне розлучення, це забере щонайменше три роки. А за цей час репутація Ларієт буде розірвана на шматки.
Звісно, сам Дітріх чудово знав, яка Ларієт людина, тому його самого подібні речі абсолютно не хвилювали, але для неї самої ситуація була зовсім іншою.
«…Я мушу зробити все, щоб панна Ансі жодним чином не постраждала».
Проте ситуація не демонструвала жодних ознак вирішення.
І ось, коли настрій Дітріха з кожним днем ставав дедалі гострішим, у його руках несподівано опинилася зачіпка. Зачіпка, яка з'явилася саме під час…
***
Чергове засідання Ради аристократів.
Це було зібрання, де голови кожного шляхетного роду, зареєстрованого в реєстрах Ради, збиралися разом, аби обговорити державні справи. За правилами, якщо ти голова роду, ти маєш безумовне право на участь, проте багато аристократів постійно перебували у своїх віддалених маєтках, тому кількість присутніх на кожному засіданні завжди коливалася.
І ось сьогодні.
Був один пан, який уперше за довгий час з'явився на засіданні Ради.
— Щиро вітаю, графе Густо!
— Кажуть, ваш другий син нарешті одружується?
Дітріх, який швидким кроком заходив до залі засідань, раптово зупинився.
«…Ця людина?»
Граф Густо, чия посмішка розпливлася аж до самих вух, стояв у оточенні аристократів і приймав їхні вітання.
Споглядаючи за цією картиною, Дітріх…
— …
…відчув шалене, палке бажання з усього розмаху вдарити по цьому лискучому обличчю графа.
— Я чув, що панна Ансі та молодий пан Густо розірвали заручини, але, схоже, то все були лише безглузді чутки.
— І не кажіть. Хто ж знав, що вони ось так, без зайвого галасу, навіть зареєструють шлюб?
Дітріх знову відчув, як його настрій стрімко падає на саме дно. У цій залі жоден із присутніх навіть не намагався зважити на становище Ларієт.
«Я не давала згоди на реєстрацію шлюбу».
Той серйозний погляд, яким вона дивилася на нього, і її тремтячий голос…
Коли Дітріх згадав цей образ, його очі вмить стали крижаними. Аж раптом у цей момент:
— Про що це ви тут так весело розмовляєте? — пролунав життєрадісний голос.
Водночас аристократи один за одним почали схилятися у поклонах.
— Ласкаво просимо, пане голово.
— Ви прибули, пане голово.
— Ха-ха, та годі вам, ми ж бачимося щоразу!
Відповідаючи на вітання шляхти, маркіз Босежур, який обіймав посаду голови Ради аристократів, добродушно розсміявся. Проте за мить його погляд зупинився на графі Густо.
— Давненько не бачилися, графе Густо.
Маркіз Босежур із вельми приязним виглядом простягнув графу руку для привітання.
— Нам варто частіше бачитися в столиці. А то я скоро взагалі забуду, як ви виглядаєте.
— Що ви, це велика честь для мене, що ви самі підійшли до мене, пане маркізе.
Маркіз та граф тепло потиснули один одному руки.
— Вам також варто якось завітати до мого графства, пане маркізе. Я влаштую для вас найкращий прийом.
— О, після таких слів я справді з нетерпінням чекатиму на це, ха-ха!
Спостерігаючи за цією сценою, Дітріх раптом відчув глибокий сумнів.
«Невже вони двоє були настільки близькими?»
Досі між ними практично не було жодних точок дотику.
Граф Густо був радше впливовим провінційним шляхтичем, тоді як маркіз Босежур належав до столичних аристократів, які з діда-прадіда мешкали в центрі імперії.
Їхні політичні погляди та спосіб життя мали б кардинально відрізнятися.
І доказом цього було те, що раніше вони дивилися один на одного, наче на незнайомців…
— Чув, цього разу ви родичаєтеся з віконтським домом Ансі. Щиро вітаю вас із цим шлюбом.
— Ой, та що ви кажете. Та Ларієт, поводиться дещо вередливо, але що вдієш? — граф Густо демонстративно знизав плечима. — Проте ми, як батьки, маємо підтримати дітей, аби вони жили в злагоді. На щастя, мій Грегорі має лагідну вдачу, тому я спокійний, в тому що він зможе порозумітися з Ларієт.
— Ах, ось як?
— Звісно. Хех, Ларієт також не завадило б повчитися покірності перед своїм чоловіком. — граф так природно, наче дихав, принижував Ларієт і водночас вихваляв власного сина. — Мені здається, вона занадто задерла носа лише через те, що вважається спадкоємицею віконта Ансі.
— …
У Дітріха від цих слів аж усе всередині перевернулося.
— Мій Грегорі, звісно, лише другий син, але він усе одно залишається повноправним членом графського дому Густо, хіба ні?
— Ха-ха, це щира правда.
— Насправді я збирався підшукати для нього куди кращу партію, але що вдієш, якщо тому Грегорі припала до душі саме Ларієт, — граф продовжував розпливатися в задоволеній посмішці. — Як то кажуть, проти волі дитини батьки безсилі, тож мені довелося поступитися.
І поки граф Густо продовжував співати собі дифірамби:
— Ну, знаєте, ви всі говорите про цей шлюб між графським домом Густо та віконтським домом Ансі так, наче все вже остаточно вирішено…
Зрештою Дітріх не витримав і заговорив різким, іронічним тоном.
— Але хіба панна Ансі не чітко зазначила, що ніколи не давала згоди на цей шлюб?
Граф та маркіз, які досі весело вели бесіду, спантеличено обернулися на його голос.
— …Пане герцогу Клаудіусе?
«Чому раптом герцог став на бік панни Ансі?» — саме таке запитання читалося на їхніх обличчях.
Проте Дітріху було байдуже, і він холодно вів далі:
— Мені здається, що обговорення та поширення чуток про справу, яка ще не була остаточно вирішена, завдає лише шкоди обом цим родинам.
— А, ні, ну це…
Аристократи крадькома перезирнулися, позираючи на графа Густо.
Хоча Дітріх і висловився завуальовано, мовляв, це «завдає шкоди обом родинам», проте людиною, яка весь цей час розпускала язика про весілля, був саме граф Густо. Тому слова Дітріха означали ніщо інше, як:
«Пан герцог Клаудіус вважає, що шлюб між Густо та Ансі абсолютно суперечить здоровому глузду, чи не так?»
Дітріх відкрито виступив проти слів графа Густо.
— До того ж ви сказали, що панна Ансі вередлива, так? — у цю мить голос Дітріха став гострим як лезо. — Коли людину намагаються втягнути у шлюб, на який вона не давала згоди, хіба це не цілком природно, що вона день і ніч робить усе можливе, аби завадити цьому?
Поставивши це запитання, Дітріх вишукано й легко посміхнувся кутиками очей. Це була дивно прохолодна, хижа посмішка.
— Чи я в чомусь помиляюся?
— …
— …
У залі запала крижана тиша.
Аристократи лише перезиралися між собою, не наважуючись вимовити бодай слово. І в цей час…
Дітріх помітив одну дивну річ.
«Гм?»
Голова Ради аристократів, маркіз Босежур, без упину знервовано бігав очима. Це виглядало так, ніби він мав якийсь прихований грішок…
— Тож… нумо швидше розпочнемо засідання, — маркіз Босежур, який потай обмінявся швидким поглядом із графом Густо, поспіхом заходився виправляти ситуацію.
Шляхта, наче наполохані горобці, миттєво розсілася по своїх місцях.
«Тут… щось явно нечисто».
Очі Дітріха підозріло звузилися.
***
Після завершення засідання Ради.
— Як щодо того, аби разом пообідати? — граф Густо приязно запропонував маркізу Босежуру.
— …
На мить на обличчі маркіза з'явився вираз занепокоєння. Проте це збентеження вмить безслідно зникло, і голова Ради щиро посміхнувся:
— Хто б казав! Звісно, ми маємо піти.
Таким чином маркіз та граф разом по-дружньому вийшли на вулицю. Місцем, куди вони прибули, був елітний ресторан. Він славився своїми окремими кабінетами, тому його часто відвідували аристократи для приватних розмов.
Але щойно вони переступили поріг кімнати, як вираз обличчя графа Густо миттєво змінився:
— Тож коли зрештою все буде вирішено?
— Зачекайте ще трохи. Ви ж і самі чудово бачите, що обставини зараз складаються не найкращим чином, хіба ні?
— Та до біса все, ви хоч знаєте, скільки грошей я на це витратив…! — граф Густо автоматично підвищив голос, але потім кашлянув, прочищаючи горло, і повів далі: — У будь-якому разі, прошу вас зробити все якомога швидше. Ця Ларієт поводиться так прискіпливо, що в мене вже голова тріщить.
— Я знаю свою справу, тож усе буде зроблено як слід. Припиніть уже мене квапити.
— Я не кваплю, просто…
Після тривалої суперечки обидва пани з незадоволеними обличчями, так до ладу й не доторкнувшись до їжі, розійшлися.
— Я піду першим.
— Нехай щастить.
Граф Густо залишив кабінет першим.
Маркіз Босежур, який залишився наодинці, скреготнув зубами й процідив крізь них:
— Прокляття, якби тільки Рауль не наробив стільки лиха…
У цей момент до кабінету чемно зайшов офіціант і ввічливо запитав:
— Перепрошую, бажаєте замовити десерт?
— Не треба. Вийди.
Маркіз, який почав розкурювати сигарету, недбало змахнув рукою.
Хоча в цьому ресторані палити було суворо заборонено на всіх місцях, він абсолютно не зважав на правила. На мить на обличчі офіціанта з'явився легкий вираз огиди, проте…
— Бажаю вам приємного вечора, — він швидко схилив голову й вийшов за двері.
І після цього офіціант попрямував далі по коридору, доки повністю не зник із виду.
На самому кінці коридору, у невеликій комірчині, стояв чоловік, який спирався спиною на стіну. Його очі гостро зблиснули:
— Тож про що говорили граф та маркіз?
— Справа в тому, що…