Розділ 90 — Розділ 90

За кілька днів.

Маркіз Босежур потайки зайшов до залі засідань Ради аристократів.

«Нікого немає, правда ж?»

Без упину озираючись довкола, голова Ради обережно підійшов до почесного столу, де зазвичай сидів.

Клац.

Він встромив ключ у шпарину й повернув його — шухляда відчинилася. Всередині було порожньо, проте маркіз без жодних вагань засунув туди руку й почав намацувати дно.

Клац.

Пролунав звук, наче щось змістилося, і нижня панель шухляди відвалилася. У цьому прихованому просторі лежала велика скринька для зберігання печатки.

— …

На мить в очах голови Ради спалахнуло складне почуття.

Державна печатка Ради аристократів.

Це була печатка, якою завірялися й нотаріально засвідчувалися всі рішення, ухвалені Радою аристократів.

Вона не була приватною власністю маркіза, а належала виключно посаді «голови Ради аристократів».

За правилами її належало зберігати лише в залі засідань і використовувати тільки тут. Через суворий контроль виносити її за межі будівлі було суворо заборонено, і доступ до неї мав лише сам голова Ради.

Ковть.

Маркіз ковтнув суху слину й підняв печатку. Він уже збирався прикласти її до заяви про шлюб Ларієт та Грегорі, як раптом:

— Наскільки мені відомо, заява про шлюб панни Ансі вже була офіційно зареєстрована, — пролунав чистий голос.

— Ох!

Переляканий маркіз Босежур із перехопленим подихом миттєво підвів голову.

Туп.

Водночас важко й упевнено пролунав стукіт підборів. Крізь вечірні сутінки в залі з'явився стрункий силует чоловіка.

Світле, майже біле платинове волосся. Сині очі, від погляду яких ставало холодно. Наче вишуканий і водночас безжальний сніжний барс, він чинив на свого співрозмовника дивний, паралізуючий тиск…

— …Герцогу Клаудіусе?

Чому герцог тут?

Поки голова Ради ошелешено кліпав очима, Дітріх спокійно поставив запитання:

— Чи можу я дізнатися, з якої причини вам знадобилася нова заява про шлюб?

Маркіз раптово оговтався й спробував відкрити рота, аби хоч як-небудь виправдатися:

— Ах, ну…

Проте він так і не зміг вимовити жодного доладного слова. Це й не дивно, адже жодних виправдань у нього просто не було.

— Останнім часом ви, пане маркізе, підтримуєте вельми тісні й дружні стосунки з графом Густо, — Дітріх вишукано ледь помітно всміхнувся. — Мені просто стало цікаво, чому двоє панів, які раніше майже не мали спільних справ, раптом так сильно зблизилися.

— А, ну, це…

Маркіз збентежено забурмотів, намагаючись щось відповісти, але Дітріх заговорив швидше:

— Тому перепрошую за зухвалість, але я дозволив собі трохи ближче поглянути на цю вашу дружбу.

У цю мить голова Ради широко розплющив очі від обурення:

— Ви хочете сказати, що порпались в моєму минулому?!

— Ну що ви, порпатись. Чути таке слово мені навіть дещо ніяково, — Дітріх з виразом цілковитої байдужості, недбало знизав плечима й спокійно вів далі: — Зрештою, мені здалося, що ваша дружба виникла завдяки одному молодому пану.

— Що?

— Я маю на увазі сера Рауля, вашого єдиного сина, спадкоємця дому Босежур та молодшого лицаря Імператорської гвардії.

У цей момент маркіз Босежур здригнувся й заціпенів, наче його з усього розмаху вдарили батогом. Посмішка Дітріха стала ще помітнішою:

— Схоже, сер Рауль замість того, аби сумлінно виконувати свої обов'язки як меч Його Величності Імператора, куди більше цікавився зовсім іншими речами.

Проте на противагу його лагідній посмішці, сині очі герцога світилися холодним блиском, наче крижане море:

— Наприклад… зірвати величезний куш у гральному домі «Вальє».

— Про що… про що ви взагалі говорите! — маркіз Босежур істерично вигукнув у відповідь.

Однак Дітріху було абсолютно байдуже до цих криків маркіза:

— На жаль, схоже, сер Рауль не мав великого таланту до азартних ігор.

— Послухайте-но!

— 3 976 842 дерків.

У залі запала тиша, а маркіз онімів від жаху. Воно й не дивно, адже названа сума була точною до останньої цифри. Дітріх невимушено продовжив:

— Це сума, яку сер Рауль досі програв у гральному домі «Вальє».

— П-пане герцогу, це…

— Проте найбільше мене вразило те, що цей величезний борг у майже чотири мільйони дерків в один момент був повністю й чисто погашений. — Дітріх із абсолютно байдужим виразом обличчя зухвало вів далі: — Мені стало неймовірно цікаво, де ж сер Рауль зміг дістати такі шалені гроші.

Після цих слів він пильно подивився на маркіза Босежура. Водночас та ввічливість і м'якість, яку він досі демонстрував задля пристойності, повністю зникла без сліду.

— Тож як ви вчините? Бажаєте детально пояснити мені цю справу й отримати певне пом'якшення, чи… — його холодний голос пролунав наче смертний вирок. — Чи ви хочете побачити, як від імені герцогського дому Клаудіусів до Податкового відомства буде подано скаргу проти маркіза Босежура та графа Густо?

***

Того ж вечора.

Ларієт приймала несподіваного гостя.

— Панно Ансі.

Герцог Клаудіус без жодного попередження прибув до столичного маєтку родини Ансі.

— Пане герцогу?!

Приголомшена Ларієт миттєво підхопилася зі свого місця. Дивлячись на неї, Дітріх серйозно запитав:

— Перепрошую за турботу, але чи не могли б ви вирушити зі мною до Великого храму?

Примітка: чому це виглядає як пропозиція руки й серця? ахахах

***

Уся історія, яку розповів Дітріх, виглядала наступним чином.

Як з'ясувалося, коли Грегорі вперше підробив заяву про шлюб, він не врахував, що на документі обов'язково має бути печатка голови Ради аристократів.

— Схоже, він від самого початку просто не знав про необхідність цієї печатки.

Зазвичай ця печатка, як і копія документа, що зберігається у Великому храмі, слугує захисним механізмом проти підробки паперів.

Граф Густо вже давно обрав своїм спадкоємцем старшого сина, тому не став ділитися цією інформацією з легковажним Грегорі. Він непокоївся, що Грегорі зазіхне на титул графа й накоїть лиха…

— Проте цього разу його мовчання зіграло проти них.

Грегорі діяв самовільно, і граф Густо лише після скоєного зрозумів, що на документі бракує печатки голови Ради. Саме тому граф особисто вирушив до маркіза Босежура.

«Що за нісенітниця? З якого дива я маю ставити свою печатку?» — спершу маркіз хотів повідомити про це правопорушення, проте граф Густо зробив йому пропозицію, від якої той не зміг відмовитися:

«Я повністю сплачу всі гральні борги сера Рауля».

— …

Маркіз, який мав безліч клопоту через свого сина, зрештою прийняв цю пропозицію й поставив печатку на тій заяві про шлюб, що зберігалася в Палаті вінчання. Однак змінити документ, який уже надійшов до Великого храму, виявилося значно складніше.

«На відміну від Палати вінчання, яка є державною установою в межах імператорського палацу, Великий храм є абсолютно незалежною організацією».

Виносити печатку за межі Ради було суворо заборонено, тож вони не могли непомітно завірити документ просто у Великому храмі. Через це на паперах, які зберігалися там, досі бракувало печатки голови Ради аристократів.

Їхній план полягав у тому, аби таємно зробити ще один примірник із печаткою й непомітно підмінити ним документ у Великому храмі, але…

— …Ось як усе було, — Ларієт тихо кивнула головою.

Дітріх спокійно дивився на неї. За цей час Ларієт дещо схудла, а її обличчя виглядало виснаженим. Хоча зовні вона намагалася здаватися сильною, насправді всередині їй було неймовірно важко.

— Я раптово попросив вас вирушити зі мною до Великого храму, тож ви, мабуть, дуже здивувалися, — Дітріх вибачливо повів далі. — Для того, щоб перевірити заяву про шлюб, мені потрібна допомога панни Ансі, тому я діяв дещо поспіхом…

Дітріх інстинктивно стишив голос наприкінці. Аби перевірити документи, особиста присутність Ларієт була цілком природною, проте…

«Чи все з нею буде гаразд?»

Ларієт і без того вже пережила багато душевних страждань. Він непокоївся, чи не стане це для неї новим важким тягарем.

До того ж родина віконта Ансі не належала до центральних аристократів, як-от герцогський дім Клаудіусів. Отримавши відмову одного разу, їй могло бути важко знову вимагати документи від Великого храму.

Проте:

— Я піду, — Ларієт відповіла рішуче, без жодної миті вагань. — Будь ласка, дозвольте мені піти з вами.

Хоча її обличчя й було блідим, її очі світилися яскравим, непохитним блиском.

«Яке полегшення».

На обличчі Дітріха з'явилася ледь помітна посмішка.

Це була та сама Ларієт, яку він знав.

Незважаючи на зовнішню тендітність, вона завжди мала чітку власну позицію й ніколи не згиналася під ударами долі.

…І це йому в ній надзвичайно подобалося.