Розділ 93 — Розділ 93

— Мені самій було так нудно.

— Перепрошую, я просто випадково заснула під час масажу.

Я ніяково посміхнулася.

Принцеса пильно подивилася на мене й раптом запитала:

— То ти вже зовсім не втомлена?

— Звісно.

І навіщо вона ставить такі очевидні запитання? Я трохи розгубилася. Може, через те, що я останнім часом чудово їла й відпочивала, моє обличчя зараз було гладеньким і ніжним, наче щойно зварене яйце…

Тоді принцеса мимохідь пробурмотіла:

— Ну й добре. Я просто дуже хвилювалася, бо тобі довелося стільки всього витерпіти через ті суди.

— Що?

— Ай, нічого. — принцеса знизала плечима й одразу ж засипала мене словами, а її очі заблищали, як ліхтарики: — То чим ми сьогодні займемося? Підемо десь поп'ємо чаю, а потім повечеряємо? Чи, може, з'їздимо в одне місце неподалік, де зараз неймовірно гарне осіннє листя?

Я на мить завагалася.

Ідея попити чаю була чудовою, та й вечеря чи прогулянка під осінніми деревами звучали спокусливо. Проте була одна річ, яка весь цей час не виходила мені з голови.

Зрештою я обережно заговорила:

— Знаєш, Ево. Усе це чудово, але…

— М?

— Чи вдається пану герцогу останнім часом хоч трохи відпочивати?

— Моєму братові?

Принцеса здивовано схилила голову набік.

Я ніяково стишила голос:

— Просто… мені здається, що ми з моменту приїзду майже не бачилися з ним…

І це була правда. Хоча ми з принцесою прибули до герцогства першими, я чула, що герцог виїхав слідом, щойно владнав нагальні справи в столиці.

Відтоді минув уже тиждень. Проте через його шалену зайнятість побачити герцога було практично неможливо… Кілька разів мені вдавалося помітити його лише здалеку.

«Пане герцогу, просимо вас спершу переглянути ці документи…!»

«У нас є питання щодо цьогорічного осіннього врожаю, яке потребує обговорення!»

«Купецька гільдія висунула нову пропозицію, ми хотіли б почути вашу думку з цього приводу…»

Оточений з усіх боків управителями та чиновниками, герцог із помітно втомленим виглядом вислуховував їх, але, зустрівшись зі мною поглядом, усе ж ледь помітно усміхався.

Усе, що я могла зробити у відповідь на його посмішку — це просто ввічливо вклонитися.

Звичайно, оскільки більшу частину часу герцог проводив у столиці, для васалів у герцогстві це було цілком природно — засипати його справами після повернення. Проте…

«Чи не занадто сильно він виснажує себе?»

…Чомусь серце було не на місці. Він так сильно допоміг мені з Грегорі, а я навіть не змогла як слід висловити йому свою вдячність. Та й те, що ми взагалі не бачимося, викликало легкий сум…

«Чекай, сум?»

Поки я подумки зводила брови від цих думок, принцеса раптом протягнула грайливим тоном:

— О-о-о? Невже ти… хвилюєшся за мого братика?

— Що? Ні, я просто маю на увазі, що пан герцог занадто сильно перепрацьовує…!

— Це і називається «хвилюватися», хіба ні?

Я на мить заціпеніла.

«Ось воно що».

Раптове усвідомлення яскравим спалахом пронеслося в моїй голові.

«Я справді весь цей час постійно думала про герцога».

Проте визнати це прямо зараз було б фатальною помилкою. Адже принцеса вже дивилася на мене, наче хижак, що вистежив здобич. Якщо я дам слабину, вона дражнитиме мене щонайменше три-чотири дні!

— Зовсім ні, я просто…!

Намагаючись виправити становище, я гарячково замахала руками, але було вже пізно.

— Справді? Точно ні? — Еванджелін уже почала посміхатися…— Якщо це не так, то яка тобі різниця, перепрацьовує мій брат чи ні? Можна ж просто не звертати уваги, правда?

Я відчайдушно намагалася знайти бодай якесь виправдання:

— Ні, ну… суто по-людськи, коли бачиш, як хтось так важко працює… це ж природно — виявляти турботу…

— Ларі. — принцеса змовницьки цокнула язиком і повчально помахала вказівним пальцем. — Те, що ти помічаєш його втому й непокоїшся, уже є беззаперечним доказом твого інтересу до мого брата.

— Та ні ж…!

— Зазвичай людям абсолютно байдуже, скільки працює той, хто їм нецікавий. Вони цього навіть не помічають.

— …

Вона влучила в саме яблучко.

Моє обличчя спалахнуло густим рум'янцем, і я поспіхом відвела погляд. Еванджелін із невимовним задоволенням спостерігала за моєю реакцією.

— Словом, Ларі просто дуже хвилюється за мого брата, так? — вона продовжувала випитувати, не зводячи з мене очей… — Тобі ж хочеться хоч раз побачитися з ним? Дізнатися, як він почувається, поговорити… так?

На це запитання я збиралася автоматично випалити «ні», але вчасно змовкла. Якщо бути до кінця відвертою з собою…

«Так, мені цікаво».

Я намагалася нагадати собі, що він — доленосна пара Серафіни. Намагалася вгамувати серце, згадуючи його роль в оригінальній історії. Проте, які б виправдання я собі не вигадувала, стримувати свою симпатію до герцога ставало дедалі важче.

Зрештою я міцно заплющила очі й тихо відповіла:

— Так… мені цікаво.

— Чудово! — Еванджелін тріумфально всміхнулася кутиками очей. — Покладися на мене.

— …

У цю мить мені здалося, ніби за комір хлюпнули крижаної води, а по спині пробіг мороз.

Зачекайте, принцесо… Що ви надумали цього разу?!

***

Пізня ніч, коли весь замок уже поринув у глибокий сон.

— …Хух.

Дітріх, який уже кілька годин поспіль вивчав стоси документів, важко зітхнув і зняв окуляри в срібній оправі.

«Я знав, що справ буде багато, але не очікував, що робота накопичилася до такої міри».

Коли він дізнався, що Ларієт приїде до герцогства, він був неймовірно щасливий. Навіть плекав надію, що зможе частіше бачити її під приводом «випадкових зустрічей».

Проте…

«Минув уже цілий тиждень».

Усередині в Дітріха все стискалося від розпачу.

Через безкінечний потік паперів, у якому він буквально тонув, від моменту приїзду до герцогства він бачив Ларієт лише один-єдиний раз. Та й то це було мимохідне вітання поглядами здалеку.

Але й кинути справи напризволяще він не міг, тож у його душі з кожним днем дедалі дужче росло глухе, невгамовне невдоволення.

— …

Насупившись, Дітріх роздратовано смикнув за шнурок дзвіночка для виклику слуг. За мить у дверях з'явився лакей:

— Викликали, пане герцогу?

— Принеси, будь ласка, гарячий рушник.

Він збирався зробити короткий перерву й покласти на очі теплий компрес.

— Буде зроблено. — слуга вклонився й вийшов із кабінету.

Дітріх відкинувся на спинку крісла й міцно заплющив очі. Очі, які він нещадно виснажував до пізньої ночі, неприємно пульсували від утоми.

«Якщо згадати… робити такі теплі компреси мене теж навчила панна Ансі».

У його пам'яті раптом виплив образ Ларієт, яку він зустрів колись у бібліотеці.

« Якщо покласти гарячий рушник на повіки, це дуже допомагає очам відпочити », — її яскраві, схожі на рожевий квіт очі, що дивилися на нього знизу вгору. — « Принцеса теж часто скаржиться на втому в очах через роботу з паперами, і щоразу, коли я роблю їй такий компрес, їй стає набагато краще ».

Її ніжний, сповнений теплої посмішки голос досі лунав у його думках…

Аж раптом.

Тук-тук.

Пролунав короткий стукіт, і, навіть не чекаючи на дозвіл увійти, двері кабінету рвучко відчинилися. У щілину миттєво просунулася голова Еванджелін:

— Замовляли гарячий рушник? Він вже тут!

Еванджелін упевненим кроком зайшла до робочого кабінету й поставила на стіл піднос із гарячим рушником. Дітріх здивовано поглянув на сестру:

— А ти що тут робиш?

— Та ось зустріла в коридорі слугу. Сказала, що сама занесу. — Еванджелін кивнула в бік дверей і хитро всміхнулася кутиками очей: — Ну що, скажи, яка в тебе чудова сестра? Тільки я про тебе так дбаю.

— …Що ти задумала? У тебе знову закінчилися кишенькові гроші? — Дітріх підозріло примружився.

Почувши це, Еванджелін ображено звузила очі й незадоволено подивилася на брата:

— Що за жахливі звинувачення на адресу такої турботливої сестри? — вона гордо задерла носа й уїдливо додала: — І це при тому, що ти переді мною в боргу!

— …

Дітріх аж язика проковтнув від такої зухвалості, проте заперечити не зміг.

Адже те, що Ларієт узагалі погодилася приїхати до їхнього герцогства, було цілковитою заслугою Еванджелін. Звісно, користі йому від цього поки було мало, оскільки через роботу він усе одно не мав жодної вільної хвилини, аби побути з нею…

— Заплющ очі й відкинься на крісло, — скомандувала Еванджелін, беручи до рук теплий рушник.

Дітріх тихо зітхнув і слухняно заплющив очі.