Розділ 94 — Розділ 94

Перед очима все потемніло.

Щойно приємне тепле та вологе відчуття торкнулося очей, тіло Дітріха, яке через цілий день нерухомого сидіння повністю затекло, бодай трохи розслабилося.

— Ну як?

— Чудово.

— Отож-бо, теплий компрес — це справді сила. Ларі теж робила мені його кілька разів, і втому після цього як рукою знімає. А цього разу вона взагалі…

Еванджелін продовжувала без угаву базікати. Дітріх трохи повагався, а тоді обережно запитав:

— То… як там поживає панна Ансі?

Почувши це запитання, Еванджелін із вогником в очах подивилася на свого старшого брата. Воно й не дивно.

«І брат, і Ларі — обидва потайки випитують одне про одного».

Здається, її секретний план «Зробити Ларієт частиною родини» не такий уже й нездійсненний?

Потайки посміхнувшись, Еванджелін швиденько відповіла:

— Звісно ж, чудово! Я постійно тримаю її біля себе: ми смачно їмо, гуляємо гарними місцями й вона нарешті повноцінно відпочиває.

— Справді? Це чудово.

Дітріх ледь помітно всміхнувся. Він добре знав, скільки душевних сил забрала в Ларієт уся ця судова тяганина з графським домом Густо.

«Хоча, коли я нещодавно бачив її здалеку, вона вже мала значно кращий вигляд…»

Аж раптом Еванджелін скинула справжню бомбу:

— А знаєш що? Ларі за тебе хвилюється.

Дітріх рвучко випрямився в кріслі.

— Панна Ансі?

Плюх.

Гарячий рушник злетів із його обличчя прямо на коліна.

Еванджелін, трохи примружившись, подивилася на рушник, а потім глузливо протягнула:

— Ой-ой-ой, невже ти так зрадів тому, що Ларі про тебе непокоїться?

— Та ні, я просто…!

У своїй звичці першим ділом усе заперечувати вони з Ларієт були схожі як дві краплі води.

«Кажуть же, що закохані стають схожими одне на одного…»

Еванджелін лагідно посміхалася, пильно спостерігаючи за реакцією брата. Дітріх, відчуваючи, що його викрили, незадоволено звів брови:

— Чого ти так на мене дивишся?

— Та просто… Твої думки зараз читаються так легко, наче відкрита книга~

— Я взагалі не розумію, про що ти говориш, — Дітріх почервонів, але продовжував уперто стояти на своєму.

Еванджелін із невимовним скепсисом поглянула на нього:

— Братику, якщо вже збирався відпиратися, то бодай контролюй своє обличчя.

— Що?

Вона пустотливо поплескала пальчиком по своїй щоці:

— Воно в тебе червоне, як мак.

— …!

Шокований Дітріх лише беззвучно роззявив рота, не знаходячи слів.

«Ой, ну що за дурник…»

Зрештою, не бажаючи більше продовжувати цю безглузду суперечку, Еванджелін знизала плечима й майстерно перевела тему:

— Менше з тим. Вона сказала, що ти останнім часом виглядаєш занадто виснаженим, і запитала, чи ти не перепрацьовуєш.

— …Ось як.

Дітріх постарався відповісти якомога спокійніше. Проте він нічого не міг вдіяти зі своїм серцем, яке шалено калатало в грудях, тому лише змусив себе сісти ще рівніше, удаючи абсолютний спокій.

Еванджелін знову запитала:

— Оскільки Ларі подолала такий шлях і приїхала до нашого герцогства, хіба тобі не варто бодай раз показатися їй на очі?

— Я й сам цього хочу, але справді маю надто багато роботи…

— Ой, та ну тебе! З таким підходом ти все життя проведеш за паперами й так і помреш!

Невдоволено пожуривши його за таку занудність, Еванджелін важко зітхнула:

— Я ж казала тобі, що можу трохи допомогти.

Коли вони тільки приїхали до герцогства, Еванджелін щиро намагалася перебрати на себе хоча б частину обов'язків брата. Звісно, її допомога була б мізерною, але це все одно краще, ніж сидіти склавши руки.

Проте Дітріх тоді навідріз відмовився:

— Панна Ансі приїхала до нас у гості.

— Ну й що? Я б усе одно могла трохи допомогти…

— Не вигадуй. Гостю потрібно приймати на найвищому рівні. — Дітріх похитав головою й тепло всміхнувся кутиками очей: — Твоє єдине завдання — подбати про те, щоб панна Ансі почувалася тут максимально затишно й комфортно.

Проте наступні слова Дітріха прозвучали з помітною прохолодою в голосі:

— …Очевидно, що через сина графа Густо панна Ансі пережила надзвичайно важке емоційне потрясіння.

Еванджелін ображено зиркнула на свого брата. Який сенс так сильно турбуватися про Ларієт за її спиною, якщо на практиці він навіть наблизитися до неї не наважується!

«Справді, міг би діяти хоч трохи рішучіше».

Подумки похитавши головою, Еванджелін знову заговорила:

— Хай там як, завтра ми з Ларі збираємося піти на екскурсію до Зали Сонця та Зали Місяця.

Якщо в їхньому столичному міському маєтку була Зала Зоряного Сяйва, то в головному замку герцогського роду існували Зала Сонця та Зала Місяця.

Зала Місяця, подібно до столичної, слугувала місцем для демонстрації різноманітних рідкісних витворів мистецтва.

А от у Залі Сонця зберігалися виключно ті шедеври, які мали безпосередній та глибокий зв'язок із самим родом Клаудіусів.

— Якщо маєш бажання — приходь. Зрозумів?

Забивши останній цвях, Еванджелін легким кроком попрямувала до виходу, показуючи, що всі її справи тут завершені.

Клац.

Двері зачинилися.

— Ха-а…

Дітріх деякий час самотньо дивився на зачинені двері, а потім тихо хмикнув. Якби він не знав про це — інша справа, але тепер, коли він усе почув, хіба він міг не прийти?

— …

Дітріх рішучим поглядом окинув завалений паперами робочий стіл. Він збирався з кров'ю з носа, але розібратися з цими документами до завтрашнього ранку.

***

Наступного ранку.

— Ларі, швидше, ну ж бо!

Принцеса ледве торкнулася свого сніданку й тепер щосили підганяла мене.

«Чому вона так поспішає?»

Я була дещо спантеличена. Якщо розібратися, то мистецтвом завжди цікавилася саме я, тоді як для принцеси це було радше обов'язковим елементом виховання шляхетної панянки, тож вона мала лише базові знання.

Наскільки я знала, вона ніколи не виявляла особливого захвату від мистецтва…

— Зала Місяця схожа на нашу Залу Зоряного Сяйва, там виставлені загальні предмети мистецтва, а от у Залі Сонця зібрані унікальні речі, пов'язані виключно з нашою родиною.

Ого.

Я подумки ахнула. Мати окрему залу лише для колекції, що пов'язана з історією роду… З іншого боку, чимало видатних митців свого часу здобули світову славу саме завдяки замовленням і підтримці Клаудіусів.

— Особливо в Залі Сонця варто відвідати Кімнату портретів, де зібрані зображення прямих спадкоємців нашого роду… — принцеса, ідучи впритул біля мене, захоплено щебетала без упину.

Мої очі миттєво спалахнули цікавістю:

— То там є твої портрети та пана герцога в дитинстві?

— Ну… звісно, є.

Боже мій, Клаудіуси в дитинстві!

Я інстинктивно скосила очі й крадькома подивилася на принцесу.

Найяскравіша троянда світського товариства, дівчина, чия краса в оригінальному романі описувалася як одна з найкращих у всій Імперії — головна лиходійка роману.

«Ну… зараз слово "оригінал" уже взагалі втратило будь-який сенс».

Від тієї пихатої, егоїстичної лиходійки з книги не залишилося й сліду. Натомість переді мною була гордовита, витончена, але така мила дівчина, яка нагадувала ласкаву кицю, що прив'язалася до свого господаря…

«І хто взагалі посмів назвати нашу принцесу лиходійкою?»

Поки я подумки обурювалася через несправедливість книжкового опису, принцеса раптом округлила свої великі очі й невинно подивилася на мене у відповідь:

— Чому ти так на мене дивишся?

— Та нічого.

Я невимушено похитала головою, удаючи, що все гаразд. Проте моє серце вже розпирало від шаленого передчуття, наче повітряну кульку.

Ні, ну справді!

Якщо зараз ці брат і сестра мають настільки бездоганну й сліпучу зовнішність, то якими ж неймовірно милими, кумедними й чарівними дітлахами вони були в дитинстві?

За якийсь час.

— Боже мій, Ево…

Я вражено прикрила рот обома долонями.

— Звичайно, Ево, ти й зараз неймовірна красуня, але в дитинстві ти була просто справжнім янголятком…

— Ну, що є — то є, я справді завжди була гарненькою, — Еванджелін задоволено всміхнулася кутиками очей.

Проте навіть це її вихваляння власної вроди абсолютно не викликало жодного роздратування чи неприємного відчуття.

«Що ж, з такою зовнішністю принцеса має повне право на подібну самовпевненість».

Навпаки, я була з нею абсолютно згодна!