Розділ 95 — Розділ 95
Розділ 95 — Розділ 95
Зараз я перебувала в Залі Сонця. І, щиро кажучи, найбільше я чекала на можливість відвідати саме Галерею портретів.
Як і личило роду, славетному своєю вродою, усі виставлені тут картини вражали витонченою шляхетністю та красою. Проте навіть серед них дитячі портрети герцога та принцеси виділялися своєю бездоганністю.
Сяйливе золотаве волосся та фірмові, глибокі сині очі Клаудіусів. Порцелянова шкіра, ідеальні риси обличчя й рум'яні, наче стиглі яблучка, щічки. Мені аж захотілося зазирнути їм за спини, щоб перевірити, чи не ховаються там янгольські крила! Проте…
«…Чому на портретах герцога немає жодної посмішки?»
На відміну від Еванджелін, яка щиро й радісно всміхалася на кожному полотні, герцог навіть у зовсім юному віці зберігав абсолютно безпристрасний вираз обличчя. Єдина картина, де на його вустах грала бодай якась посмішка, була…
«…родинним портретом».
Велике полотно, на якому попередня герцогська пара Клаудіусів сиділа разом зі своїми двома дітьми. На вигляд Дітріху та Еванджелін там було щонайбільше років по десять.
Нерухоме, серйозне обличчя дорослого герцога й тепла, промениста посмішка хлопчика, яким він колись був. Контраст між цими двома портретами викликав у моїй душі дивне, щемливе почуття.
«Що ж, йому напевно довелося несолодко».
В оригінальному романі про це розповідалося дуже детально: про те, як юні брат і сестра Клаудіуси рано втратили батьків, і про відчайдушну, виснажливу боротьбу молодого герцога, який день і ніч працював, аби захистити свій рід.
Звісно, в першоджерелі це трагічне минуле використовувалося лише як інструмент для розвитку любовної лінії — добра й чиста Серафіна мала втішити герцога й тим самим підкорити його серце…
«Ой, та навіщо я взагалі знову згадую про Серафіну?» — я поспіхом похитала головою, проганяючи зайві думки.
— О, ви дивитеся на цей портрет? — саме в цей момент до мене підбігла принцеса й зачудовано вставила свої п'ять копійок. — Його написали, коли мені було п'ять років.
— Тоді пану герцогу було…
— Дев'ять.
— …
Наскільки я пам'ятала, попередня герцогська пара Клаудіусів загинула, коли Дітріху виповнилося десять років. Скільки ж усього мало статися за один-єдиний рік, щоб із цього колись світлого, сонячного обличчя назавжди зникли будь-які емоції…
Аж раптом.
— Ево.
Хтось спокійно покликав принцесу.
«Ой, цей голос…?»
Я обернулася й побачила герцога, який стояв прямо за нами.
— Давно не бачилися, панно Ансі.
Щойно наші погляди зустрілися, герцог м'яко й тепло всміхнувся мені.
«Ах…»
Серце в грудях миттєво зрадницьки застукотіло, як скажене.
Ну ж бо, серденько, заспокойся. Не треба так шаленіти лише від однієї посмішки. Май хоч трохи гордості й поважай свою господарку, добре?
— Вітаю вас, пане герцогу.
Намагаючись приховати рум'янець, що миттєво залив мої щоки, я вишукано й бездоганно вклонилася.
Проте на обличчі герцога промайнула тінь легкого жалю, і він ледь помітно хитнув головою:
— Тут лише ми троє, тож немає потреби дотримуватися таких суворих формальностей.
— Але все ж…
— Як би це сказати… Мені здавалося, що за останній час ми з панною Ансі стали трохи ближчими. — коли я завагалася, герцог із дещо засмученим виглядом тихо запитав: — Чи, можливо, я просто видавав бажане за дійсне?
О боже, ну справді.
Коли один із найвродливіших чоловіків цього світу дивиться на тебе, злегка опустивши плечі, і ставить такі запитання… як узагалі можна відповісти йому холодним «ні»?
Принаймні для мене — людини, яка абсолютно безсила перед красою — це було місією на межі нездійсненного!
— Мені неймовірно приємно чути від вас такі слова, — я лагідно всміхнулася, намагаючись удавати цілковитий спокій. — До речі, я так і не встигла як слід подякувати вам за величезну допомогу у справі з родом Густо. Мені так ніяково, що я висловлюю вдячність із таким запізненням. Навіть не знаю, як мені віддячити…
— Ну що ви, не варто. — герцог невимушено додав: — Я допомагав вам зовсім не заради подяки.
«Гм, то він усе-таки зробив це заради своєї сестри, щоб підтримати авторитет принцеси?»
…Проте це все одно виглядало трохи дивно. Навіть якщо я зараз і була найближчою подругою Еванджелін, він пішов на прямий конфлікт із Великим храмом і найняв для мене розкішну колегію адвокатів…
«Ні, облиш! Припини шукати таємний зміст у кожному його кроці!» — я подумки дала собі ляпаса, зупиняючи потік думок.
Якщо я й надалі так фантазуватиму, то у своїй голові вже встигну пройтися з герцогом весільною залою!
Тут мій погляд упав на його обличчя.
«Ой, зачекайте…»
Я здивовано схилила голову набік.
«Герцог і сьогодні виглядає неймовірно, просто до жаху втомленим».
Під його очима залягли глибокі тіні, а колір обличчя здавався значно блідішим, ніж зазвичай. Хоча, треба визнати, у цій його втомі ховалася якась особлива, грішна й майже магнетична привабливість…
— Е-м, пане герцогу, — я мимохіть звернулася до нього. — Ви виглядаєте дуже виснаженим. Чи вдається вам останнім часом бодай трохи поспати?
— Ах…
Герцог на мить зніяковів і збентежено прикрив рота долонею, а потім ніяково посміхнувся:
— Останніми днями було забагато паперової роботи… Що, це настільки помітно?
«Та це не те що помітно! У вас під очима буквально чорні кола!»
— Мені здається, вам варто негайно відпочити, — після короткого вагання обережно запропонувала я. — Ви виглядаєте занадто втомленим.
— Невже все так погано?
— Так. Я чудово знаю, наскільки відповідально ви ставитеся до своїх обов'язків, але ваше здоров'я набагато важливіше. — я з усіх сил намагалася переконати його. — Якщо ви, не дай боже, занедужаєте від перевтоми, уся робота в герцогстві взагалі зупиниться. Хіба це не буде значно більшою втратою?
— Так-так! Ларі має рацію!
Почувши це, принцеса миттєво вчепилася за мої слова, а її очі хижо зблиснули, наче в яструба:
— Братику, ти зараз маєш просто жахливий вигляд. У тебе під очима все аж чорне. Ти схожий на привида, чесне слово!
— Ево, ну до чого тут привид… — безпорадно зітхнув герцог, але принцесу було вже не зупинити.
— Саме тому ми всі маємо негайно поїхати відпочити на нашу віллу!
— На віллу?
— Ну так! Ларі нарешті вибралася до нашого герцогства в гості, та й тобі вже давно пора зробити перерву. Хіба це не чудова ідея?
— Ох, боюся, мені буде важко знайти час…
Герцог збирався за звичкою відмовитися, але раптом змовк.
Еванджелін дивилася на нього настільки лютим поглядом…
«Ого, та чому вона так на нього витріщилася?»
Погляд принцеси був настільки моторошним, що навіть у мене, яка просто стояла поруч, руки вкрились сиротами…
Герцог поспіхом кивнув:
— Добре, це… справді хороша думка.
— Правда ж? Просто геніальна ідея!
Тільки тоді Еванджелін розпливлася в променистій посмішці. Проте навіть у цій посмішці чітко читався німий і дуже переконливий наказ: «Ану швидко погоджуйтесь зі мною!»
— Т-так, звісно…
— Ево, ти абсолютно права.
Ми з герцогом гарячково закивали головами у відповідь. Ось так, зі швидкістю лісової пожежі, було прийнято рішення про нашу поїздку на віллу.
***
— Якщо вже ми про це заговорили, то краще їхати негайно, хіба ні? — безапеляційно заявила принцеса.
Не в змозі протистояти її шаленому натиску, уже наступного ранку ми вирушили до заміської вілли Клаудіусів.
Ця вілла виявилася чарівним двоповерховим маєтком, збудованим на березі величезного мальовничого озера.
Зведена з ніжно-рожевої цегли, вона виглядала настільки витончено й затишно, наче казковий будиночок, у якому живуть лісові феї.
— Боже мій, яка ж краса… — я із захопленням роззиралася навколо, а мої очі горіли від подиву.
Барвисте осіннє листя навколо палало яскравіше за будь-які весняні квіти.
Одразу за будинком починався невисокий схил гори, який через осінні кольори здавався живим, палахкотливим багаттям.
— Тобі подобається?
— Ну звісно! Тут просто неймовірно! — радісно й піднесено відповіла я на запитання принцеси.
Проте була одна єдина річ, яка не давала мені спокою…
«Чи справді з герцогом усе гаразд?»
Я крадькома зиркнула на герцога. І недарма — адже темні кола під його очима сьогодні здавалися ще більшими й глибшими, ніж учора.
«Він виглядає абсолютно знесиленим».
Взагалі, дивлячись на його шалений графік роботи останнім часом, залишалося тільки дивуватися, як він досі не впав непритомний.
Може, він поїхав із нами на віллу, зовсім переступивши через власні сили?
Поки я з явним занепокоєнням і підозрою розглядала його, раптом…
«Ой».
Я миттєво завмерла.
Наче відчувши мій пильний погляд, герцог повернув голову й подивився прямо на мене. І щойно наші очі зустрілися, він знову подарував мені свою ніжну посмішку:
— Я невимовно радий, що вілла припала вам до душі.
Я поспіхом удала, що все гаразд, і чемно відповіла:
— Це все завдяки вашій та принцесиній гостинності.
Почувши це, Еванджелін раптом обурено надулася:
— Яка ще «принцесина»? Ми ж домовилися, що ти будеш називати мене просто Евою!
— Н-ну… просто ми зараз не наодинці, з нами також присутній пан герцог, тому… — гарячково сказала я у відповідь.
Ну а як інакше?
Коли ми з принцесою розмовляємо тет-а-тет, ми можемо спілкуватися як завгодно, але в присутності голови роду Клаудіусів правила етикету та ввічливість мають бути на першому місці…
— Оце так, мені навіть трохи прикро.
Що?
Я розгублено повернулася до герцога.
Він тим часом із легкою, ледь помітною грайливістю в голосі додав:
— Складається враження, ніби я не входжу до цього вашого «ми», про яке говорить панна Ансі.
Хоча його тон залишався напівжартівливим, у словах герцога виразно відчувався якийсь особливий, прихований підтекст.
— Ну що ви, це зовсім не…
Поки я ніяково підбирала слова, не знаючи, що відповісти, герцог знову приголомшливо й убивчо ніжно всміхнувся мені й запитав:
— То чи не могли б ви прийняти до вашого «ми» і мене також?
— …
У цю мить моє серце просто обірвалося.
Примітка: десь ще 22-23 розділів і можна буде пищати, а поки спостерігаємо флірт. І коли тільки навчився!