Розділ 96 — Розділ 96

«Чи справді герцог усміхається мені ось так, без жодного таємного наміру?»

Хоч герцог і був надзвичайно ввічливою людиною, проте його аж ніяк не можна було назвати доброзичливим чи м'яким до інших. Точніше кажучи, він належав до того типу людей, які зводять між собою та іншими стіну за допомогою бездоганних манер...

— ...

Тим часом принцеса дивилася на герцога з виразом відрази на обличчі, проте не стала прямо дорікати йому. Натомість вона міцно обхопила мене за руку й запропонувала:

— Ларі, кажуть, до вечері ще є трохи часу. Не хочеш піти зі мною подивитися на озеро?

— З радістю, — охоче кивнула я.

Отримавши мою згоду, панна невдоволено зиркнула на герцога і заговорила голосом, у якому звучала неймовірна, просто нестерпна відраза:

— Ну... братику... ти теж... хочеш піти з нами...?

...Як би це сказати, дивлячись на те, як сильно вона опирається цьому, я знову чітко усвідомила той факт, що вони — рідні брат і сестра.

— Хм, — герцог ніяково усміхнувся. — Я б із радістю пішов із вами, але робота ще не завершена.

І справді, герцог був не один. Адже зовсім нещодавно я на власні очі бачила, як управителі герцогського замку переносили величезні стоси документів до його спальні!

— Та скільки можна тільки те й робити, що працювати?! — принцеса невдоволено тупнула ногою.

«Зачекайте, панно, ви ж щойно всім своїм виглядом показували, що не дуже-то й бажаєте його компанії. Чому ж тоді ви знову розлютилися, коли він відмовився йти з нами?»

Коли справа стосувалася її брата, серце панни було мінливим, мов очерет на вітрі. Вона справді була типовою молодшою сестрою цієї епохи...

— Але ж я не можу змусити працювати самих лише управителів, — зауважив він.

— Це... це звісно так, але...!

Панна затремтіла від сильного роздратування, але згодом на її обличчі з'явилася тонка усмішка, і вона знову пригорнулася до мене.

— Ну, якщо все так, то нічого не поробиш.

Вона міцніше стиснула моє передпліччя, помітно додавши зусиль.

— Тоді сьогодні ми з Ларі просто змушені провести час затишно, лише вдвох.

...Якщо мені здалося, що принцеса навмисно дражнить герцога, то чи не було це моєю уявою?

— ...

Після цього герцог із вельми невдоволеним виразом обличчя пильно подивився на принцесу. Це був ображений погляд, наче переможений дивився на переможця...

«Ой, тепер і я вже нічого не розумію».

Світ братів та сестер занадто складний і загадковий. Я вирішила підняти руки вгору й просто змиритися з реальністю.

***

За якийсь час ми з панною влаштувалися на березі великого озера.

Яскраві різнокольорові осінні шати дерев відкидали пишні тіні на водну гладінь. Чисті, прозорі хвилі тихо хлюпали, накочуючись на берег озера.

Пильно спостерігаючи за цією картиною, я обережно запитала:

— А пан герцог завжди настільки зайнятий?

— Хм, він і в будні дні ніколи не байдикує. Звісно, навіть у столиці він намагається приділяти щонайбільше уваги справам герцогства, проте... — панна знизала плечима. — ...все ж таки керування зі столиці має свої межі.

— Розумію, — кивнула я.

Та й справді, інакше й бути не могло. Адже скільки б звітів не надходило з герцогства час від часу, це не йшло в жодне порівняння з тим, коли контролюєш усе особисто на місці.

Водночас принцеса важко зітхнула:

— Тому я хотіла бодай чимось допомогти йому, але братик навідріз відмовився.

— Чому? — від жалю я мимоволі перепитала трохи здивованим голосом.

«Адже це справді дивно, панна вже досить непогано орієнтується в документах та внутрішніх справах. Замість того, щоб щоразу ходити з таким виснаженим обличчям, було б набагато краще прийняти хоч якусь допомогу...»

Тоді принцеса поглянула на мене з таким виразом, наче я запитала про щось абсолютно очевидне, і відповіла:

— Ну як чому? Тому що Ларі приїхала в гості.

— Що? — від такої несподіваної відповіді я лише розгублено кліпала очима.

Панна невимушено вела далі:

— Мій братик потайки дуже сильно переймається через Ларі.

— Через мене?

— Звісно. Справді, невже Ларі сама цього не помітила?

— ...

Ці слова поцілили в саме серце. Якою б нездогадливою я не була, я просто не могла не знати, що герцог ставиться до мене з особливою прихильністю та м'якістю.

От тільки я не могла збагнути: це романтичний інтерес чи просто людська симпатія до близької подруги сестри.

Поки я мовчки тримала вуста на замку, панна лагідно всміхнулася.

— Запам'ятай лише одне.

— Що саме?

— Я всім серцем підтримую вас із моїм братиком.

У ту ж мить моє обличчя палко спалахнуло.

***

Час у заміському маєтку минав мирно й спокійно.

Страви, які щоразу готував шеф-кухар, що приїхав разом із нами з герцогського замку, були неймовірно смачними.

Ларієт та Еванджелін ніжилися в гарячій воді, грали в карти та шахи, приємно проводячи дозвілля.

Проте, попри весь цей безтурботний відпочинок, у грудях Еванджелін невпинно накопичувалося невдоволення. І це невдоволення полягало ось у чому...

«Цей клятий братик, урешті-решт, скільки ще збирається сидіти склавши руки?!»

Усе почалося ще в перший день, коли вони тільки-но прибули до маєтку. Щиро кажучи, Еванджелін і сама хотіла побути з Ларієт лише вдвох. Але попри це вона запросила Дітріха прогулятися разом лише заради свого грандіозного плану — будь-що зробити Ларієт своєю майбутньою невісткою.

І що у відповідь?

Вона ледве придушила власне роздратування, щоб створити для нього нагоду пройтися із Ларієт!

А він каже, що мусить працювати?!

Через це він не може піти з ними на прогулянку, чи він при своєму розумі?!!

Звісно, вона не вважала відповідальність Дітріха як голови дому чимось поганим.

Проте!

Інколи!

Можна ж подумати й про власне особисте життя!

Якщо так піде й далі, що вона робитиме, якщо Ларі так і не стане її невісткою?!

Тому пізньої ночі Еванджелін, непомітно для Ларієт, увірвалася до кабінету свого брата.

— Братику!

Грюк!

Двері з гуркотом відчинилися.

Попри те, що його молодша сестра важко дихала від люті, Дітріх і бровою не повів.

— Що сталося?

— Братику, ти що, знущаєшся з мене?!

Еванджелін, не в змозі більше стримувати своє роздратування, тицьнула в Дітріха пальцем.

— Якщо ти тільки те й робитимеш, що безвилазно сидітимеш у чотирьох стінах зі своєю роботою, коли, в біса, ти збираєшся зближуватися з Ларі?!

— Що за грубощі, Ево, — Дітріх злегка насупився від такого непристойного вислову сестри.

Проте Еванджелін від цього ставало лише дедалі нестерпніше.

— Ой, та хіба я прошу тебе просто зараз іти з нею вдвох до спальні?! Я кажу про те, щоб ви разом випили хоча б чаю, розділили трапезу чи бодай трохи прогулялися!

Еванджелін буквально проковтнула повітря й закричала:

— Тільки так між вами з'являться якісь почуття!

— ...

Після цього крику на вродливому обличчі Дітріха відбилася глибока задума.

— ...Якщо чесно, я просто не знаю, як підступитися до панни Ансі.

— Га? — Еванджелін миттєво забула про весь свій гнів і лише розгублено кліпала очима.

Цей її брат.

Той самий брат, який завжди був настільки до бісиків спокійним і самовпевненим, що їй інколи хотілося його ляснути...

Щоб він отак узяв і сказав «я не знаю»?

— Якщо я діятиму необачно й через це зруйную навіть ті стосунки, що є між нами зараз, це буде непоправною помилкою.

— Слухай, ти справді мій брат? — Еванджелін примружила очі й підозріло перепитала. — Може, ти якийсь самозванець, що видає себе за мого брата?

—Гей, що за жарти, малечо?

— Хм, таки мій брат, — лише після цього Еванджелін заспокоєно кивнула.

— У будь-якому разі, — зітхнувши, продовжив Дітріх. — Панна Ансі до всього є твоєю найближчою подругою. Якщо через мене між вами виникне ніяковість...

— Це справді через мене? — Еванджелін рішуче перервала свого брата, який почав плутатися в поясненнях. — Чи річ просто в тому, що тобі бракує сміливості зробити крок назустріч Ларі?

— ...

Поцілила у саме яблучко.

Дітріх прикусив язика й мовчав. А Еванджелін знову вражено роззявила рота.

«Ого. Я вперше в житті бачу, щоб мій брат так непокоївся й вагався...»

— Це... — після довгого вагання Дітріх нарешті важко розімкнув уста. Проте й після цього він тривалий час не міг витиснути ні слова… — ...Я просто не впевнений, як панна Ансі сприйме мої почуття, — пробурмотів Дітріх, покусуючи губи й опустивши погляд додолу.