Розділ 97 — Розділ 97

— Якщо я подумаю, що вона може вважати мене тягарем або уникати...

І Еванджелін не згаяла можливості подражнити свого брата:

— Вау, братику. Обличчя таке червоне. Ти що, томат?

— Замовкни! — спалахнув Дітріх і підвищив голос.

«Хм, ось воно як, значить».

Еванджелін упевнено всміхнулася:

— Що ж, тоді мені знову доведеться взяти все у свої руки!

— Ти, не вздумай робити дурниць. Зрозуміла?

Відчувши недобре, Дітріх застеріг свою молодшу сестру, але Еванджелін натомість хитро перепитала:

— Чи справді це дурниці-і-і~?

— Що ти надумала?

— У мене є план...

Еванджелін почала щось шушукати Дітріхові на вухо.

Насправді, якби це був звичайний раціональний Дітріх, він би ні за що не піддався на витівки Еванджелін. Проте тривала втома, що накопичувалася довгий час, поєдналася із тривогою щодо стосунків із Ларієт…

Наразі Дітріху було важко ухвалити тверезе рішення.

— Як тобі мій план? — Еванджелін розправила плечі, очікуючи на схвалення. — Непогано ж?

— Справді... Якщо так, то панна Ансі, здається, не вважатиме це тягарем...

— Ну от бачиш, що б ти без мене робив?

Еванджелін знову задерла носа і суворо наказала:

— Тоді робимо так, як я сказала. Зрозумів?

— Добре, нехай буде так, — мов заворожений, кивнув Дітріх.

«Чудово».

Еванджелін із задоволеним виглядом уже збиралася вийти з кімнати, як раптом зупинилася.

«Га?»

Тільки зараз вона помітила пакет із ліками, що лежав на столі.

— Братику, ти що, захворів?

Обличчя Еванджелін миттєво стало серйозним, і вона кивнула на ліки:

— Що це за ліки?

— А, останнім часом трохи перевтомився. Голова почала боліти, — Дітріх знизав плечима. — Тому взяв рецепт перед тим, як поїхати до маєтку.

Він говорив таким тоном, наче це дурниця і хвилюватися не варто.

Погляд Еванджелін вмить став суворим:

— Якщо ти втомився, треба відпочивати. Який сенс ковтати таблетки від головного болю лише тому, що ти перевтомився?

— Але, Ево, — серйозно заперечив Дітріх. — Щоб долучитися до твого плану, я мушу принаймні розгребти ці документи.

— ...

Еванджелін мала незадоволений вигляд, але більше не бурчала. Що ж, заради того, щоб зробити Ларі своєю невісткою, доведеться пустити в розхід тіло рідного брата.

Авжеж, саме так.

Проте в цей момент Дітріх трохи ніяково промовив:

— Усе ж, дякую за турботу.

— О...

Еванджелін розгублено подивилася на свого брата. Те, що він взагалі висловив подяку за таку дрібницю, було ще одним доказом того, наскільки сильно він переймається через Ларієт.

— Та ну, нема за що!

Еванджелін, посміхаючись, вийшла за двері. Хай там як, нічого не вдієш.

Цього разу Еванджелін знову має взяти все на себе!

***

Еванджелін пояснила свій план братові так:

— Якщо ти переживаєш, що Ларі почуватиметься ніяково, чому б не влаштувати природну зустріч?

Це був так званий план «природного зближення».

Тому сьогодні Еванджелін ненав'язливо запропонувала Ларієт прогулятися селом, що розкинулося нижче від маєтку. План полягав у тому, щоб під час огляду села вони нібито випадково зустріли Дітріха.

Ларієт охоче погодилася піти з нею.

Окрім цього, Еванджелін самотужки вигадала ще одну деталь...

«Кажуть же, що існує ефект підвісного мосту?»

Це ефект, коли прискорене серцебиття, викликане почуттям тривоги чи страху, людина помилково сприймає за романтичний інтерес до того, хто поруч.

Тому Еванджелін націлилася на підвісний міст на околиці села.

Село тулилося до гори, а навколо нього звивисто текла річка. Зараз через річку вже побудували великий міст, яким могли їздити навіть екіпажі, але старий маленький підвісний міст, яким користувалися місцеві, все ще зберігся.

Тож Еванджелін хотіла змусити Ларієт та Дітріха перейти цей підвісний міст пліч-о-пліч, щоб розбудити в їхніх серцях трепетні почуття одне до одного.

Але.

«Ефект підвісного мосту мені зараз точно не потрібен...?»

Братик ще навіть не прийшов!

Зіниці Еванджелін панічно забігали.

У її плані, який, здавалося, просувався без жодних перешкод, раптово виникла непередбачувана завада. Цією завадою виявилися...

— Панночки, чому це ви гуляєте тут зовсім одні?

Це були кілька молодиків, які зібралися в народну дружину — такий собі загін самооборони, який можна зустріти в будь-якому глухому селі.

Народна дружина.

Якою б зразковою не була безпека в герцогстві, правоохоронним органам було нелегко дотягнутися до таких віддалених куточків. Тому зазвичай обов'язки з підтримання порядку передавали місцевій сільській дружині, доручаючи їй безпеку села. Але завжди знайдуться ті, хто використовує цю владу в дивний спосіб.

— Хіба не небезпечно ходити отак удвох?

— Вам не потрібен супровід? Га?

— Ми могли б вас провести.

Дружинники розважливою, повільною ходою підійшли до Ларієт та Еванджелін.

— Не потрібно, — рефлекторно заступивши собою Еванджелін, різко відрізала Ларієт.

«Ох, ну й головний біль», — подумки застогнала Еванджелін.

Якби це була центральна частина, де розташований головний замок Клаудіусів, щось подібне неможливо було б навіть уявити.

Але це була околиця герцогських земель.

Навіть попри те, що Еванджелін була шляхетною панною з дому Клаудіусів, у такому глухому селі навряд чи хтось знав принцесу в обличчя. Воно й не дивно, адже ці люди жили, ні разу в житті навіть не перетнувшись із представниками роду Клаудіусів.

До того ж, аби не викликати зайвого подиву в селі, дівчата навмисно вбралися в досить скромний одяг.

— Гей, чого ти така колюча?

— Ми взагалі-то тутешня народна дружина. Ми не якісь підозрілі хлопи.

Жартуючи в такий спосіб, дружинники пожадливими поглядами зміряли обох дівчат з ніг до голови.

Навіть якщо не брати до уваги сліпуче вродливу Еванджелін, Ларієт також мала витончену й миловидну зовнішність, яка нічим не поступалася іншим. Словом, таку красу в цьому глухому селі годі було й шукати.

До того ж, ці дружинники були молодиками, у яких грала кров і які надто цікавилися дівчатами.

«Ех, якби ж я знала, то взяла б із собою лицарів охорони...»

Еванджелін гірко шкодувала про свій вчинок. Щоб влаштувати природну зустріч між Дітріхом та Ларієт, Еванджелін навмисно залишила навіть особистих лицарів позаду.

«Хто ж знав, що до нас чіплятимуться не якісь волоцюги, а сама народна дружина!»

Тим часом Ларієт залишалася непохитною:

— Дякуємо за вашу люб'язність, але ми справді впораємося самі.

Коли вона знову відмовила їм, дружинники вперлися рогом:

— Але послухайте, ви дві... Ми вперше бачимо ваші обличчя в цьому селі.

— Пройдете з нами на хвилинку?

— Ми зобов'язані перевіряти особу незнайомців, які сюди приходять.

Відчувши прихований тиск у їхньому тоні, Еванджелін гнівно звела брови:

— Як ви смієте на землях герцога Клаудіуса заявляти про перевірку моєї особи? — пригрозила Еванджелін. — Я — принцеса Клаудіус!

— ...

— ...

На мить запала тиша. Невже спрацювало? Еванджелін крадькома почала оцінювати атмосферу. Але в той же момент...

— Ха-ха-ха, ви чули?!

— Вона каже, що вона принцеса Клаудіус!

Серед дружинників вибухнув регіт.

— З якого це дива принцеса ходитиме в такому вбогому вбранні?

— Якщо ця дівка — принцеса, тоді я — сам герцог Клаудіус!

Звісно, на їхньому одязі просто не було пишних оздоб, але сама тканина була найвищої якості. Проте дружинники, які майже ніколи в житті не бачили дорогих речей, не мали хисту відрізнити вишукане вбрання дівчат від звичайного лахміття.

— Ой, ну якщо ти так упевнена, то покажи свій жетон особи.

— Думаєш, не покажу?

Еванджелін упевнено засунула руку в кишеню плаща, але раптом її плечі заціпеніли.

«Ой, лихо... Що ж робити?»

Як на гріх, вона забула свій жетон особи в маєтку!