Розділ 98 — Розділ 98

Звісно, у панни Еванджелін також були свої виправдання.

Щоб отак, не деінде, а на її власних герцогських землях... Щоб хтось наважився прискіпатися до Еванджелін, єдиної принцеси герцогського дому, та до її близької подруги Ларієт, чию особу принцеса гарантувала власною честю, ще й вимагаючи перевірки документів...

Хто ж міг таке знати!

Проте в цей момент лунає холодний голос:

— Якщо вам потрібен жетон особи, то він тут.

Ларієт витягла з-за пазухи свій жетон особи й простягнула його дружинникам. Не сподіваючись на таке, розгублені дружинники взяли жетон і з невдоволеними обличчями почали перевіряти його.

— Дім віконта Ансі?

— Де це взагалі?

— Уперше чую.

Ці дружинники все життя просиділи в глухому селі. Звісно, вони не могли знати всі аристократичні роди Імперії. Через це ситуація почала заплутуватися ще дужче.

— А цей жетон... справжній?

— Може, він підроблений?

Очі дружинників налилися глибокою підозрою.

Насправді, вони також мали свої причини для таких думок.

По-перше, шляхта бувала різною. Аристократи, які мали власні володіння, та аристократи без власних земель, які мали лише гучний титул для годиться — стартові позиції цих людей кардинально відрізнялися.

По-друге, серед підданих Імперії потайки крутилося чимало підроблених жетонів особи. Зрештою, різниця у правах, які гарантувалися шляхті та звичайним простолюдинам, була колосальною.

Звісно, якщо правоохоронні органи викривали таке, на порушників чекало суворе покарання. Але все одно завжди знаходилися люди, які не могли відмовитися від такої солодкої вигоди й носили із собою підроблені жетони особи.

Тож дружинники заздалегідь вирішили, що Ларієт саме з таких. Ну, знаєте, з тих марнославних і легковажних дівчат, які безтямно захоплюються шляхетними паннами.

Молодик із дружини витріщив очі й грубо, з усієї сили вхопив Ларієт за зап'ястя:

— Годі теревенити, швидко йди за нами!

— Відпустіть мене!

Ларієт поквапливо спробувала вирвати руку, але пальці молодика тримали її, наче залізні лещата, і не збиралися розтискатися.

— Ла... Ларі! — злякано закричала принцеса Еванджелін.

У ту ж мить...

Хрусь!

Довга й витончена чоловіча долоня залізом обхопила зап'ястя молодика. Водночас пролунав крижаний голос:

— Що, в біса, тут відбувається?

Чоловік із абсолютно безпристрасним обличчям дивився зверху вниз на дружинника, який щойно погрожував Ларієт.

Це був настільки вродливий чоловік, що і жінки, і чоловіки — усі без винятку — обернулися б йому вслід. Зіткнувшись поглядом із цим бездоганним обличчям, що наче було витесане з білого нефриту, молодик гнівно насупився:

«Що це ще за білобрисий нахаба?!»

Чоловік має бути мужнім!

Проте молодик мимоволі трохи напружився. Адже коли чоловік має таку витончену зовнішність, це означає лише одне — він належить до багатіїв, яким немає потреби тяжко працювати руками.

«Ну, хай там як, максимум якийсь дворянчик нижчого рангу».

Хіба могли високопоставлені вельможі з'явитися в такому глухому селі?

Для цього молодика, який усе життя прожив тут, нижчий урядовець із головного замку Клаудіусів досі був найвеличнішою людиною, яку він колись зустрічав. До того ж, жетон особи, який щойно показала ця дівка Ларієт, належав якомусь дому віконта, про який ніхто ніколи й не чув.

Але чомусь...

«Що за чортівня?»

Наче миша перед хижаком, він відчув, як від тривоги все його тіло заціпеніло. Молодик міцно зціпив зуби:

— Ти ще хто такий?!

Роздратований власною слабкістю, дружинник навмисно підвищив голос.

— Я? — Дітріх, кивнув головою в бік застиглої Еванджелін. — Я її старший брат.

Тим часом Еванджелін важко ковтнула слину.

«...Братик виглядає неймовірно розлюченим».

Воно й не дивно. За звичайних обставин Дітріх ні за що не став би отак відкрито розмовляти на «ти» й навмисно провокувати суперника. Він завжди волів вирішувати справи тихо й без зайвого галасу.

— Тож мені цікаво, хто ви такі... — пальці, що стискали зап'ястя молодика, помітно додали сили. — ...що дозволяєте собі погрожувати моїй молодшій сестрі та її близькій подрузі, наказуючи їм іти за вами?

Молодик спробував висмикнути руку з хватки Дітріха. Проте долоня, яка тримала його зап'ястя, лише сильніше вп'ялася в кістку. Гострий, нестерпний біль пронизав руку, наче її збиралися зламати навпіл.

— Кх...!

Обличчя молодика спершу почервоніло, потім посиніло, а зрештою стало білим як полотно.

— Ві... відпусти! — забився він у конвульсіях.

Спостерігаючи за цим видовищем, Дітріх лише злегка підняв куточок вуст у холодній посмішці:

— Відпустити?

— За... зап'ястя... зараз зламаєш! — прохрипів молодик, пускаючи піну від болю.

Проте Дітріх, здавалося, зовсім не збирався його відпускати.

— А ти сам... коли панна Ансі просила тебе відпустити її... — Дітріх злегка нахилив голову набік. У його позі читалося неприховане знущання. — ...чи відпустив ти її?

Побачивши, до чого йде справа, інші дружинники більше не могли стояти осторонь.

— Та ми дивимося, ти взагалі страх утратив, покидьку!

— Негайно відпусти Петера!

Один із молодиків кинувся вперед, замахнувшись кулаком.

Гуп!

Проте Дітріх не лише не зазнав удару — натомість щелепа дружинника, якого він тримав, із тріском повернулася вбік.

— Кх!

Дітріх блискавично смикнув Петера за руку, використавши його як живий щит. Це була просто неймовірна реакція. А потім він різким рухом штовхнув його вперед, на нападників.

— Ой!

— Кха!

Молодики, які бігли на Дітріха, повалилися на землю, наче кістки доміно.

— Ах ти ж покидьок...!

Один із тих, хто валявся на землі, скрегочучи зубами, спробував підвестися. Проте...

Хрясь!

Він отримав безжальний удар чоботом просто в живіт і знову відлетів на землю.

— Ох...

— Кх...

Довкола залунав суцільний стогін. Молодики не могли прийти до тями й повзали по землі, наче якісь комахи.

Подивившись на них зверху вниз, наче на брудне сміття, Дітріх витяг із кишені квадратний жетон розміром із долоню й недбало кинув його прямо на дружинників.

— Жетон особи, який ви так запекло шукали, — з глибокою зневагою в голосі процідив Дітріх. — Перевіряйте.

Молодик тремтячими руками вхопив жетон, і його очі мало не вилізли з орбіт від жаху:

— ...Е? Е-е-е?!

— Що там таке?

— Це... це ж...!

Він не зміг витиснути більше жодного слова, лише його плечі панічно затряслися.

Адже на золотому жетоні особи, поруч із іменем Клаудіуса, чітко й виразно було вибито герб дому. Меч і троянда. Символ роду Клаудіусів.

— На моїй землі мої ж піддані... — на трьох заціпенілих дружинників зверху вниз упав голос, холодніший за лід. — ...наважуються погрожувати моїй молодшій сестрі та моїм гостям?

«На моїй землі?»

«Моїй молодшій сестрі?»

...Значить, цей чоловік і справді... сам герцог Клаудіус?! По спинах молодиків потік крижаний піт.

— Пробачте! Пробачте нас, будь ласка!

— Ми винні! Ми зробили глупоту!

— Благаємо, змилуйтеся бодай раз...!

Дружинники плакали й умивалися шмарклями, благаючи про пощаду.

Дітріх зміряв їх поглядом, холодним, мов північний вітер. Його очі горіли такою люттю, наче він готовий був прямо зараз розірвати їх на шматки. Проте це тривало лише мить.

— Пане герцогу, — слабкий голос покликав Дітріха.

У ту ж секунду жага вбивства, що палала в його синіх очах, безслідно зникла. Дітріх міцно заплющив і знову розплющив очі, а тоді повернувся:

— ...Ви в порядку, панно?

— Так, дякую за вашу турботу, — поспішно кивнула Ларієт.

Хоча її обличчя було блідим від переляку, здавалося, вона не зазнала серйозних ушкоджень. Зітхнувши з полегшенням, Дітріх різко повернувся до своєї сестри:

— Ево, а ти?

— А? Я... я теж у порядку.

— Що ж, добре, що все обійшлося, проте... — тієї ж миті обличчя Дітріха гнівно перекосилося. — ...ти взагалі при своєму розумі — ходити тут, залишивши навіть лицарів охорони?! — його гучний крик пролунав так потужно, наче збирався розірвати Еванджелін барабанні перетинки. — А якби щось сталося, що б ми тоді робили?!

Насправді Еванджелін почувалася вкрай скривдженою. Адже вона зробила все це лише для того, щоб підштовхнути брата до Ларієт! Проте їй вистачило клепки не кричати тут: «Це все було заради тебе, братику!» Тому вона лише тихо відповіла:

— Проба-а-ач мені...

Еванджелін слухняно зіщулилася під його поглядом.

Дітріх, глибоко насупившись, роздратовано подивився на свою непосидючу сестру, а тоді врешті-решт приречено похитав головою:

— Поки що повернімося до маєтку.