Розділ 17 — Покров мертвих
Розділ 17 — Покров мертвих
— Очима Фрея Старлайта —
---
— Мені потрібно забратися звідси.
Та істота з косою й не думала відпускати мене — особливо після того, що я з нею зробив.
Тепер я стояв у самому серці безкрайніх гірських хребтів.
Моя мета виділялася серед інших — гора, чорнота якої була такою виразною, що здавалося, ніби її вирізьбили з дорогоцінного обсидіану.
Я глянув праворуч, тоді ліворуч. Порожнеча.
Це означало лише одне: треба йти далі, на схід. А шлях на схід вів…
Я підняв погляд — і побачив перед собою гігантську гору, що перегороджувала дорогу.
— У житті нічого легко не дається, так?
Якщо я хотів дістатися того, що було далі, не залишалося вибору — доведеться лізти вгору.
Я розтиснув набряклі пальці. Чи зможу я взагалі подолати таку висоту?
Зітхнувши, я зробив крок уперед.
— У лоні страждання , народжуються сильні.
Це вислів, який я сам вигадав.
Я повторював його щоразу, коли протагоніст мого роману стикався з випробуваннями.
Але тепер доля перевернула все з ніг на голову — тепер я був тим, хто мусив його проживати.
Цього разу я мав бути обережним. Якби я й далі покладався лише на цілющі зілля, їх ефект поступово зменшувалася б, аж поки тіло зовсім не стане повністю стійким .
Я повинен дозволити ранам загоюватися природно й користуватися зіллям тільки в крайньому випадку.
З цими думками , я підстрибнув , і вхопився за зубчасті тріщини в камені, що покривали схил гори.
Я змушував своє тіло працювати дужче, ніж будь-коли раніше, — м’язи напружувалися, коли я тягнув себе вгору.
Минуло більше години — години невпинного підйому. Легені палали від крижаного повітря.
З часом я вже зовсім не відчував кінцівок. Єдиним доказом їхнього існування був пульсуючий біль, що пробігав крізь них.
Я підняв голову й оглянув віддалені вершини.
— Ще далеко…
Вершина була значно далі, ніж я собі уявляв. Та й не обов’язково було підніматися аж на гору — досить було знайти шлях, аби перетнути гору.
І поки я цього не зробив, вибору не було — я мав лізти далі.
...
...
...
Після того, що здавалося вічністю, я нарешті дістався твердо ї поверхні .
— Та наскільки ж високо я виліз, ради Бога ?
Внизу вже нічого не було видно. Я піднявся так далеко, що земля зникла з мого поля зору.
На щастя, тіло Фрея було достатньо міцним, щоб витримати ці екстремальні умови.
Я впав у глибокий шар снігу, що вкривав гору, на мить переводячи подих.
Я перекусив, відновлюючи сили, і знову підвівся на ноги, готовий рушати далі.
— Ну що ж, подивимось, що тут у нас.
Здавалось, більше не доведеться дертися вгору — стежка звивалася навколо гори, дозволяючи мені просуватися вперед.
— Нарешті.
Я йшов по засніженому плато, насолоджуючись відчуттям твердої землі під ногами після всього цього підйому.
Подорож була спокійною… аж поки тишу не розірвав дивний звук.
— Ш о тепер?
Це було щось на зразок писку щура, тільки набагато гучніше.
З тіні з’явилося маленьке створіння, піднявшись на задні лапи. Його «руки» являли собою лише три величезні кігті, а голова нагадувала крота.
Я впізнав його одразу.
— Гірськ ий гризун …
Одна з найслабших істот Кошмару. Якби не її виняткова стійкість до холоду, що дозволяла виживати на вершинах гір, вон и давно б вимерл и .
З’явилася друга. Потім третя. Вони підкрадалися повільно, разом цокочучи зубами.
— Прекрасно.
Я потягнувся до свого п росторов ого персня й дістав однолезовий меч.
— Жодної зброї більше.
Моє володіння мечем було заіржавілим — я не мав жодного виробленого стилю бою.
Але навіть моєї недосвідченості було більш ніж достатньо проти таких істот.
Адже вони були на самому дні… точніше, ранг G.
Я глибоко вдихнув, відчуваючи, як енергія розтікається по моїх жилах.
Аура вільно пульсувала тілом, вливаючись у клинок.
Одразу ж фіолетовий відблиск оповив лезо меча, надаючи йому сили.
Я прийняв бойову стійку, чекаючи, коли вороги зроблять свій хід.
— Ходіть.
Немов відповідаючи на мій виклик, двоє створінь стрибнули водночас.
Завдяки «Оку Яструб а » я бачив їхні рухи з ідеальною чіткістю. Моя реакція була блискавичною — один точний розмах мечем відтяв голову перш ій тварюці .
Друг а вчепилося щелепами в край клинка.
— Дебіл .
Я міцніше стиснув руків’я й різко штовхнув меч уперед, прошиваючи його пащу наскрізь. Одним рухом я відділив голову від тіла.
Третє кинулося на мене, сподіваючись заскочити зненацька.
Але я стежив за ним від самого початку.
Щойно воно подумало, що зловило мене, я завдав удару з сліп ого кут а — клинок про нзив його наскрізь.
Мов шашлик на шампурі, я підняв його вгору. Воно шалено смикалося, намагаючись вирватися.
Кров бризкала на сніг, аж поки істота нарешті не стихла.
Я зняв труп з меча й витер клинок.
— Оце освіжило…
Вперше відтоді, як я потрапив у цю прокляту землю, мені не довелося тікати.
Вперше все минуло гладко.
Я розвернувся й рушив далі. Але в ту ж мить з’явилося нове створіння.
— Ще?
Я підняв меч.
А тоді з’явилася ще одна. І ще. А потім — десятки інших. Перш ніж я встиг порахувати, земля вже кишіла ними.
Я втупився в нескінченну орду, безвиразно .
— Ви знущаєтесь?
Не вагаючись, я розвернувся й кинувся тікати.
Я знову біг.
Серйозно? Ви справді очікували, що я битимуся з цілою армією?
Земля тремтіла під ногами, коли за мною мчала величезна хвиля гризунів .
Поодинці вони слабкі. Але коли їх стільки одразу? Неможливо.
Час від часу я знищував тих, хто підбирався занадто близько. Та їхня кількість не зменшувалася. Навпаки, вони лише прибували.
Справжній жах охопив мене, коли я усвідомив правду: якщо я впруся в глухий кут — мені кінець.
На щастя, стежка тягнулася вперед. Але тепер створіння були не тільки позаду — вони дерлися по урвищах, спускалися з вершини гори.
— Чорт…
Я не мав жодних масових атак — винищити їх усіх було нереально.
Серце зупинилося , коли шлях раптово обірвався.
А за цим краєм — гігантська прірва, що вела в надра гори.
— Печера?
Зайти туди — було авантюрою . Але вибору не існувало.
Я напружив усі сили, мчачи до печери , і покладаючись на «Ок о Яструб а », орієнтувався в пітьмі.
Я біг, аж поки за спиною не пролунав гуркіт.
Озирнувшись, побачив, як створіння навалювалися на вхід, збиваючи одне одного в шалений клубок.
Але жодне з них не ступило всередину.
— Що за…?
Вони повністю перегородили вхід, та жодне не наважувалося рушити далі. Я підійшов ближче. Попри те, що між нами було лише кілька метрів, вони не робили ані кроку вперед.
Я перевів погляд у непроглядну чорну глиб печери.
Вони боялися.
А справжнє питання полягало в іншому — чого саме вони так злякалися?
Я важко ковтнув і обережно ступив уперед.
Я не хотів зустрічати те, що ховалося у нутрощах цієї печери.
Але вибору не було.
Або я піду далі…
Або стану їхньою здобиччю.
Беззвучно я прослизав у глиб, використовуючи « Фантомні кроки», щоб приховати звук рухів.
Темрява поглинала все довкола, обмежуючи навіть м ій гострий зір.
І десь попереду , щось чекало на мене.
Тишу можна було різати ножем — настільки вона була гнітючою. Те, що я був один, лише погіршувало ситуацію.
Я довго йшов, аж поки нога не зачепила щось тверде. Коли глянув униз, одразу зрозумів, що це таке.
— Кістки?
Людські кістки.
З кожним кроком їх ставало більше.
— Бля …
Запалити світло тут , означало накликати смерть, але я не мав вибору. До того ж, я був у печері — тож не треба було турбуватися про істот назовні.
Я витягнув ліхтарик із просторового персня й освітив простір навколо себе.
Нарешті я міг бачити чітко.
Печера, тепер значно вужча, була вщент завалена людськими кістками. Я крокував обережно крізь це море останків, яке тяглося в темряву, без кінця й краю.
— Що тут сталося?
Заглиблений у думки, я здригнувся від раптового звуку позаду й миттєво розвернувся.
Але всупереч очікуванням, там не було нічого — лише кістки.
Я рухався повільно, насторожено, чекаючи на засідку.
Раптом я відчув, як щось торкнулося моєї ноги.
Інстинктивно я відскочив назад. Подивившись униз, побачив руку скелета , що лежала на землі.
— Клянуся, мене щось щойно щось торкнулося…
* Брязь. *
Звуки почали відлунювати довкола.
— Що, до біса, відбувається?
Нерви вже не витримували.
Я хаотично водив ліхтариком, але все що бачив це кістки.
— Зачекай… кістки?
Осяяння пронизало мене. Я мав забиратися звідси.
Та щойно я кинувся тікати, щось вирвалося з темряви й накинулося на мене.
Різкий біль прошив плече. Я підвів очі — переді мною стояв скелет із палаючими червоним порожніми очницями, що верещав мені в обличчя.
Я змахнув мечем, розтрощивши мерця на уламки.
Похитуючись, підвівся, стискаючи поранене плече, — й раптом уся печера затремтіла.
— Що тепер?!
Довкола кістки почали самі складатися докупи. Одна за одною постаті піднімалися з землі. Якби я залишився, мене б оточили.
— Серйозно? Ви знущаєтесь?!
І знову я тікав, рятуючи власне життя, переслідуваний армією кістяків.
— Скільки ще? Скільки часу ці кляті створіння ганятимуться за мною?!
Куди б я не йшов, як далеко б не тікав — щось завжди намагалося мене вбити.
Краб-монстр, Туманний Хижак , Істота з косою, гризуни — і тепер оце!
Невже весь світ прагнув мене пожерти? Я ж лише худорлявий хлопець! Що, чорт забирай, вони могли б отримати, пожираючи мене?!
Зціпивши зуби, я біг далі.
Скелети нападали з усіх боків — спереду, ззаду, збоку. Їм не було числа.
— Ходіть же, наволоч !
Я розмахував мечем, трощачи одного за одним, прокладаючи собі шлях уперед.
— Невже ви не можете залишитися мертвими?! Для чого ви взагалі повстали?!
Тіло пекло від виснаження. Бій здавався безкінечним.
Атаки не стихали, особливо від скелетів зі зброєю. Навіть із моїм « Оком Яструба » я не міг ухилятися від усього, і рани почали накопичуватися на тілі .
Спершу я не звертав на них уваги — адреналін затьмарював біль. Але тепер моє тіло було вкрите порізами — дрібними, проте їх було надто багато.
Я все бився, збиваючи їх, водночас отримуючи удари у відповідь.
Минуло більше години, а скелети все не закінчувалися.
Рани виснажували мене, робили рухи дедалі повільнішими.
Потрібно було діяти.
І після тієї вічності я нарешті вирвався з вузької печери й опинився перед величезним мотузяним мостом із дерева та шпагату.
Інший бік був далеко, але в цю мить мене осяяла думка.
Я миттєво витягнув пістолет із персня , і скориставшись « Оком Яструба », навівся на опори мосту.
Кілька точних пострілів рознесли кріплення, і міст рушив униз у прірву. Водночас я стрибнув уперед, хапаючись за один із канатів.
Позаду армія скелетів теж кинулася вперед — просто у безодню.
Я вчепився щосили, спостерігаючи, як інший бік мосту стрімко наближається.
— Це буде боляче.
Я врізався у протилежний виступ, біль вибухнув по всьому тілу.
На щастя, я втримався на мотузках.
— Здається, щось зламав…
Озирнувшись, я побачив, як скелети безглуздо падали в глибину, усе ще намагаючись до мене дістатися.
— Д ебіли .
Я дозволив їм зникнути й почав дертися по обірваному мосту, доки не дістався іншого боку.
Вибравшись на тверду землю, я впав, намагаючись перевести подих.
Пекучий біль розливався по всьому тіл у . Скільки ж разів мене вже поранили відтоді, як я ступив у цю прокляту землю?
Змушуючи себе піднятися, я рушив до виходу.
Коли мої ноги торкнулися вкритої снігом землі зовні, я зрозумів, що нарешті вибрався з гори.
Небо осявав місяць.
Попереду розкинулася безмежна низка гірських вершин.
Та мій погляд був прикований лише до однієї.
До чорної гори, що височіла над усіма, мов король серед інших .
Сльози навернулися на очах.
— Нарешті… нарешті…!
Мета була просто переді мною. Після всіх страждань я таки дістався сюди.
Я кинувся до чорної гори, сподіваючись на кінець ц ієї проклят ої подорожі .
Та зробивши лише кілька кроків, я завмер на місці .
Він стояв там.
Безлик а тв а рюка з величезними косами, що виростали з його рук.
— Та ви знущаєтесь…
Істота з косою.
Я зціпив зуби від люті.
— Навіть тепер… навіть у самому фіналі ви, покидьки, не дасте мені спокою!
Істота з косою помітил а мене й видал а оглушливий вереск, ринувши вперед.
— Бля .
Я вихопив меч, а в голові промайнуло безліч думок.
— Що тепер?
Фінішна пряма була переді мною, але цей клятий Жнець-диявол не збирався дати мені пройти.
Це воно — остання битва.
Або я, або він.
— Давай по кінчимо з цим.