LNCrawler

Розділ 17 — Покров мертвих

Очима Лиходія — baka.in.ua · All chapters

Розділ 17 — Покров мертвих

— Очима Фрея Старлайта —

---

— Мені потрібно забратися звідси.

Та істота з косою й не думала відпускати мене — особливо після того, що я з нею зробив.

Тепер я стояв у самому серці безкрайніх гірських хребтів.

Моя мета виділялася серед інших — гора, чорнота якої була такою виразною, що здавалося, ніби її вирізьбили з дорогоцінного обсидіану.

Я глянув праворуч, тоді ліворуч. Порожнеча.

Це означало лише одне: треба йти далі, на схід. А шлях на схід вів…

Я підняв погляд — і побачив перед собою гігантську гору, що перегороджувала дорогу.

— У житті нічого легко не дається, так?

Якщо я хотів дістатися того, що було далі, не залишалося вибору — доведеться лізти вгору.

Я розтиснув набряклі пальці. Чи зможу я взагалі подолати таку висоту?

Зітхнувши, я зробив крок уперед.

— У лоні страждання , народжуються сильні.

Це вислів, який я сам вигадав.

Я повторював його щоразу, коли протагоніст мого роману стикався з випробуваннями.

Але тепер доля перевернула все з ніг на голову — тепер я був тим, хто мусив його проживати.

Цього разу я мав бути обережним. Якби я й далі покладався лише на цілющі зілля, їх ефект поступово зменшувалася б, аж поки тіло зовсім не стане повністю стійким .

Я повинен дозволити ранам загоюватися природно й користуватися зіллям тільки в крайньому випадку.

З цими думками , я підстрибнув , і вхопився за зубчасті тріщини в камені, що покривали схил гори.

Я змушував своє тіло працювати дужче, ніж будь-коли раніше, — м’язи напружувалися, коли я тягнув себе вгору.

Минуло більше години — години невпинного підйому. Легені палали від крижаного повітря.

З часом я вже зовсім не відчував кінцівок. Єдиним доказом їхнього існування був пульсуючий біль, що пробігав крізь них.

Я підняв голову й оглянув віддалені вершини.

— Ще далеко…

Вершина була значно далі, ніж я собі уявляв. Та й не обов’язково було підніматися аж на гору — досить було знайти шлях, аби перетнути гору.

І поки я цього не зробив, вибору не було — я мав лізти далі.

...

...

...

Після того, що здавалося вічністю, я нарешті дістався твердо ї поверхні .

— Та наскільки ж високо я виліз, ради Бога ?

Внизу вже нічого не було видно. Я піднявся так далеко, що земля зникла з мого поля зору.

На щастя, тіло Фрея було достатньо міцним, щоб витримати ці екстремальні умови.

Я впав у глибокий шар снігу, що вкривав гору, на мить переводячи подих.

Я перекусив, відновлюючи сили, і знову підвівся на ноги, готовий рушати далі.

— Ну що ж, подивимось, що тут у нас.

Здавалось, більше не доведеться дертися вгору — стежка звивалася навколо гори, дозволяючи мені просуватися вперед.

— Нарешті.

Я йшов по засніженому плато, насолоджуючись відчуттям твердої землі під ногами після всього цього підйому.

Подорож була спокійною… аж поки тишу не розірвав дивний звук.

— Ш о тепер?

Це було щось на зразок писку щура, тільки набагато гучніше.

З тіні з’явилося маленьке створіння, піднявшись на задні лапи. Його «руки» являли собою лише три величезні кігті, а голова нагадувала крота.

Я впізнав його одразу.

— Гірськ ий гризун …

Одна з найслабших істот Кошмару. Якби не її виняткова стійкість до холоду, що дозволяла виживати на вершинах гір, вон и давно б вимерл и .

З’явилася друга. Потім третя. Вони підкрадалися повільно, разом цокочучи зубами.

— Прекрасно.

Я потягнувся до свого п росторов ого персня й дістав однолезовий меч.

— Жодної зброї більше.

Моє володіння мечем було заіржавілим — я не мав жодного виробленого стилю бою.

Але навіть моєї недосвідченості було більш ніж достатньо проти таких істот.

Адже вони були на самому дні… точніше, ранг G.

Я глибоко вдихнув, відчуваючи, як енергія розтікається по моїх жилах.

Аура вільно пульсувала тілом, вливаючись у клинок.

Одразу ж фіолетовий відблиск оповив лезо меча, надаючи йому сили.

Я прийняв бойову стійку, чекаючи, коли вороги зроблять свій хід.

— Ходіть.

Немов відповідаючи на мій виклик, двоє створінь стрибнули водночас.

Завдяки «Оку Яструб а » я бачив їхні рухи з ідеальною чіткістю. Моя реакція була блискавичною — один точний розмах мечем відтяв голову перш ій тварюці .

Друг а вчепилося щелепами в край клинка.

— Дебіл .

Я міцніше стиснув руків’я й різко штовхнув меч уперед, прошиваючи його пащу наскрізь. Одним рухом я відділив голову від тіла.

Третє кинулося на мене, сподіваючись заскочити зненацька.

Але я стежив за ним від самого початку.

Щойно воно подумало, що зловило мене, я завдав удару з сліп ого кут а — клинок про нзив його наскрізь.

Мов шашлик на шампурі, я підняв його вгору. Воно шалено смикалося, намагаючись вирватися.

Кров бризкала на сніг, аж поки істота нарешті не стихла.

Я зняв труп з меча й витер клинок.

— Оце освіжило…

Вперше відтоді, як я потрапив у цю прокляту землю, мені не довелося тікати.

Вперше все минуло гладко.

Я розвернувся й рушив далі. Але в ту ж мить з’явилося нове створіння.

— Ще?

Я підняв меч.

А тоді з’явилася ще одна. І ще. А потім — десятки інших. Перш ніж я встиг порахувати, земля вже кишіла ними.

Я втупився в нескінченну орду, безвиразно .

— Ви знущаєтесь?

Не вагаючись, я розвернувся й кинувся тікати.

Я знову біг.

Серйозно? Ви справді очікували, що я битимуся з цілою армією?

Земля тремтіла під ногами, коли за мною мчала величезна хвиля гризунів .

Поодинці вони слабкі. Але коли їх стільки одразу? Неможливо.

Час від часу я знищував тих, хто підбирався занадто близько. Та їхня кількість не зменшувалася. Навпаки, вони лише прибували.

Справжній жах охопив мене, коли я усвідомив правду: якщо я впруся в глухий кут — мені кінець.

На щастя, стежка тягнулася вперед. Але тепер створіння були не тільки позаду — вони дерлися по урвищах, спускалися з вершини гори.

— Чорт…

Я не мав жодних масових атак — винищити їх усіх було нереально.

Серце зупинилося , коли шлях раптово обірвався.

А за цим краєм — гігантська прірва, що вела в надра гори.

— Печера?

Зайти туди — було авантюрою . Але вибору не існувало.

Я напружив усі сили, мчачи до печери , і покладаючись на «Ок о Яструб а », орієнтувався в пітьмі.

Я біг, аж поки за спиною не пролунав гуркіт.

Озирнувшись, побачив, як створіння навалювалися на вхід, збиваючи одне одного в шалений клубок.

Але жодне з них не ступило всередину.

— Що за…?

Вони повністю перегородили вхід, та жодне не наважувалося рушити далі. Я підійшов ближче. Попри те, що між нами було лише кілька метрів, вони не робили ані кроку вперед.

Я перевів погляд у непроглядну чорну глиб печери.

Вони боялися.

А справжнє питання полягало в іншому — чого саме вони так злякалися?

Я важко ковтнув і обережно ступив уперед.

Я не хотів зустрічати те, що ховалося у нутрощах цієї печери.

Але вибору не було.

Або я піду далі…

Або стану їхньою здобиччю.

Беззвучно я прослизав у глиб, використовуючи « Фантомні кроки», щоб приховати звук рухів.

Темрява поглинала все довкола, обмежуючи навіть м ій гострий зір.

І десь попереду , щось чекало на мене.

Тишу можна було різати ножем — настільки вона була гнітючою. Те, що я був один, лише погіршувало ситуацію.

Я довго йшов, аж поки нога не зачепила щось тверде. Коли глянув униз, одразу зрозумів, що це таке.

— Кістки?

Людські кістки.

З кожним кроком їх ставало більше.

— Бля …

Запалити світло тут , означало накликати смерть, але я не мав вибору. До того ж, я був у печері — тож не треба було турбуватися про істот назовні.

Я витягнув ліхтарик із просторового персня й освітив простір навколо себе.

Нарешті я міг бачити чітко.

Печера, тепер значно вужча, була вщент завалена людськими кістками. Я крокував обережно крізь це море останків, яке тяглося в темряву, без кінця й краю.

— Що тут сталося?

Заглиблений у думки, я здригнувся від раптового звуку позаду й миттєво розвернувся.

Але всупереч очікуванням, там не було нічого — лише кістки.

Я рухався повільно, насторожено, чекаючи на засідку.

Раптом я відчув, як щось торкнулося моєї ноги.

Інстинктивно я відскочив назад. Подивившись униз, побачив руку скелета , що лежала на землі.

— Клянуся, мене щось щойно щось торкнулося…

* Брязь. *

Звуки почали відлунювати довкола.

— Що, до біса, відбувається?

Нерви вже не витримували.

Я хаотично водив ліхтариком, але все що бачив це кістки.

— Зачекай… кістки?

Осяяння пронизало мене. Я мав забиратися звідси.

Та щойно я кинувся тікати, щось вирвалося з темряви й накинулося на мене.

Різкий біль прошив плече. Я підвів очі — переді мною стояв скелет із палаючими червоним порожніми очницями, що верещав мені в обличчя.

Я змахнув мечем, розтрощивши мерця на уламки.

Похитуючись, підвівся, стискаючи поранене плече, — й раптом уся печера затремтіла.

— Що тепер?!

Довкола кістки почали самі складатися докупи. Одна за одною постаті піднімалися з землі. Якби я залишився, мене б оточили.

— Серйозно? Ви знущаєтесь?!

І знову я тікав, рятуючи власне життя, переслідуваний армією кістяків.

— Скільки ще? Скільки часу ці кляті створіння ганятимуться за мною?!

Куди б я не йшов, як далеко б не тікав — щось завжди намагалося мене вбити.

Краб-монстр, Туманний Хижак , Істота з косою, гризуни — і тепер оце!

Невже весь світ прагнув мене пожерти? Я ж лише худорлявий хлопець! Що, чорт забирай, вони могли б отримати, пожираючи мене?!

Зціпивши зуби, я біг далі.

Скелети нападали з усіх боків — спереду, ззаду, збоку. Їм не було числа.

— Ходіть же, наволоч !

Я розмахував мечем, трощачи одного за одним, прокладаючи собі шлях уперед.

— Невже ви не можете залишитися мертвими?! Для чого ви взагалі повстали?!

Тіло пекло від виснаження. Бій здавався безкінечним.

Атаки не стихали, особливо від скелетів зі зброєю. Навіть із моїм « Оком Яструба » я не міг ухилятися від усього, і рани почали накопичуватися на тілі .

Спершу я не звертав на них уваги — адреналін затьмарював біль. Але тепер моє тіло було вкрите порізами — дрібними, проте їх було надто багато.

Я все бився, збиваючи їх, водночас отримуючи удари у відповідь.

Минуло більше години, а скелети все не закінчувалися.

Рани виснажували мене, робили рухи дедалі повільнішими.

Потрібно було діяти.

І після тієї вічності я нарешті вирвався з вузької печери й опинився перед величезним мотузяним мостом із дерева та шпагату.

Інший бік був далеко, але в цю мить мене осяяла думка.

Я миттєво витягнув пістолет із персня , і скориставшись « Оком Яструба », навівся на опори мосту.

Кілька точних пострілів рознесли кріплення, і міст рушив униз у прірву. Водночас я стрибнув уперед, хапаючись за один із канатів.

Позаду армія скелетів теж кинулася вперед — просто у безодню.

Я вчепився щосили, спостерігаючи, як інший бік мосту стрімко наближається.

— Це буде боляче.

Я врізався у протилежний виступ, біль вибухнув по всьому тілу.

На щастя, я втримався на мотузках.

— Здається, щось зламав…

Озирнувшись, я побачив, як скелети безглуздо падали в глибину, усе ще намагаючись до мене дістатися.

— Д ебіли .

Я дозволив їм зникнути й почав дертися по обірваному мосту, доки не дістався іншого боку.

Вибравшись на тверду землю, я впав, намагаючись перевести подих.

Пекучий біль розливався по всьому тіл у . Скільки ж разів мене вже поранили відтоді, як я ступив у цю прокляту землю?

Змушуючи себе піднятися, я рушив до виходу.

Коли мої ноги торкнулися вкритої снігом землі зовні, я зрозумів, що нарешті вибрався з гори.

Небо осявав місяць.

Попереду розкинулася безмежна низка гірських вершин.

Та мій погляд був прикований лише до однієї.

До чорної гори, що височіла над усіма, мов король серед інших .

Сльози навернулися на очах.

— Нарешті… нарешті…!

Мета була просто переді мною. Після всіх страждань я таки дістався сюди.

Я кинувся до чорної гори, сподіваючись на кінець ц ієї проклят ої подорожі .

Та зробивши лише кілька кроків, я завмер на місці .

Він стояв там.

Безлик а тв а рюка з величезними косами, що виростали з його рук.

— Та ви знущаєтесь…

Істота з косою.

Я зціпив зуби від люті.

— Навіть тепер… навіть у самому фіналі ви, покидьки, не дасте мені спокою!

Істота з косою помітил а мене й видал а оглушливий вереск, ринувши вперед.

— Бля .

Я вихопив меч, а в голові промайнуло безліч думок.

— Що тепер?

Фінішна пряма була переді мною, але цей клятий Жнець-диявол не збирався дати мені пройти.

Це воно — остання битва.

Або я, або він.

— Давай по кінчимо з цим.